2. 6 Директорія унр. Закінчення громадянської війни в Україні

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на засіданні опозиційного Українського Національного Союзу був утворений надзвичайний орган влади - Директорія. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, членами - С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Утворення Директорії мало на меті прискорити повалення гетьманського режиму. Військові сили Директорії очолив С.Петлюра, їх основою став полк Січових Стрільців під командуванням С.Коновальця. Центром підготовки повстання стала Біла Церква - місце розташування січових стрільців.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицької землі селянам.

17. листопада Директорія підписала угоду з представниками німецьких та австрійських окупаційних військ про їх нейтралітет.

Керівникам Директорії вдалося підняти повстання селян, обурених конфіскацією гетьманським урядом зібраного врожаю, поверненням земель поміщикам і розширенням каральних заходів щодо селянства. Одним з провідних центрів опору став район Гуляй-Поля, де з літа 1918 року діяли загони Н. Махна. Гетьманський уряд знав про підготовку селянських виступів, але не вжив дієвих заходів щодо їх упередження, крім арешту В. Винниченка та С. Петлюри. У відозві Директорії до населення України гетьман був оголошений поза законом.

Підняте Директорією повстання змусило німців спішно залишити Україну. 18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці Директорії розгромили гетьманські війська, що і визначило подальшу долю режиму. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Німеччини. В той же день до міста увійшли січові стрільці під командуванням С. Коновальця, а грудня до Києва урочисто повернулися члени Директорії. Українська Народна Республіка була відновлена.

Таким чином, гетьманська держава проіснувала менше восьми місяців, і весь цей час реальна влада в ній належала німецькому командуванню. В чому причина краху гетьманату? В тому, що гетьман П. Скоропадський не зумів належним чином розв'язати основні питання: провести ефективні соціально-економічні перетворення та зміцнити національну незалежність України.

З усунення від влади П. Скоропадського почався третій період в історії української державності. Після того як 19 грудня 1918 року на майдані перед Софіївським собором у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії, її функції як органу керівництва повстанням проти гетьмана були вичерпані. Але вона вирішила владних повноважень нікому не віддавати, а, навпаки, проголосила себе новим органом влади в Україні. У грудні 1918 року. Директорія переживала пік свого тріумфу. 21-24 грудня в Києві відбувся селянський з'їзд, який виголосив подяку Директорії, обіцяв їй підтримку в боротьбі за Українську Трудову республіку і поставив перед нею вимоги щодо негайного вирішення ряду важливих державних і соціально-економічних проблем.

26 грудня 1918 року Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Цього ж дня був сформований уряд Директорії під головуванням Володимира Чехівського. Цей уряд складався переважно з українців, а від національних меншин був лише міністр з єврейських справ. Перед новим урядом постали нелегкі питання організації дійової влади та створення боєздатних військових сил. Проте, як невдовзі з'ясувалось, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Більшість членів керівництва виступали за радянську платформу, за союз із більшовиками проти Антанти (Грушевський, Винниченко, Чеховський). Інша частина, яку підтримував Петлюра, навпаки, виступала за союз із Антантою проти більшовиків. На скликаній у Києві 16 січня державній нараді представників політичних партій та організацій і корпусу Січових стрільців В. Винниченко висловив думку про існування в суспільстві трьох точок зору на подальшу розбудову держави:

• курс Директорії на скликання Трудового конгресу - тобто парламентська республіка;

• встановлення диктатури пролетаріату – тобто, влади Рад;

• встановлення диктатури військових.

Після дискусії перемогла ідея скликання Трудового конгресу, якому відводилася роль передпарламенту. Виборчий процес проходив складно. Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів, працював 23-29 січня і порушив принципові питання українського державотворення. Він висловився за передачу влади в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на найближчій сесії Трудового конгресу. Але наступ радянських військ змінив ситуацію, змусивши Директорію залишити Київ.

Пошук компромісів призводив до безкінечних суперечок і з'ясування стосунків між різними політичними течіями та окремими діячами. Діяльність Директорії паралізувалась особистим суперництвом В. Винниченка і

С. Петлюри. Досить швидко непослідовна політика Директорії призвела до кризи влади. Реальна влада зосереджувалась у руках виборних отаманів напівпартизанських загонів, які часто вдавались до самоуправства, організовували єврейські погроми. Головний отаман УНР С. Петлюра уже не контролював ситуацію. Місцеві отамани воювали лише поблизу своїх населених пунктів і у великі бої не вступали, а при несприятливих обставинах розбігалися без бою разом зі зброєю та амуніцією. Крім того, загони УНР займалися мародерством, а численні спроби С. Петлюри припинити це неподобство закінчувались невдачею. Армія Директорії катастрофічно зменшувалась. Так, якщо в середині грудня 1918 року вона мала 100-тисячну армію, то наприкінці січня 1919 року (перед здачею Києва) чисельність її військ зменшилась до 21 тис. чоловік.

На шлях боротьби з Директорією стали і деякі українські партії. На Полтавщині повстанський рух організували боротьбисти, їх підтримав отаман Григор'єв, військо якого за чисельністю дорівнювало всім збройним силам Директорії.

У січні 1919 року від УСДРІІ відкололась група Юрія Мазуренка (їх називали "незалежники"), яка уклала угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Проти Директорії виступив Н. Махно, який разом з більшовиками в грудні 1918 року захопив Катеринослав. На бік більшовиків перейшла Дніпровська дивізія під командуванням отамана Зеленого. Вона частково розгромила, а частково приєднала до себе збройні сили Директорії, захопила Золотоношу, Гребінку, Черкаси, Ржищів та утвердила на відвойованих територіях лівоесерівську адміністрацію. В різних районах України діяли збройні загонів під проводом отаманів, які не визнавали влади Директорії. Отамани часто змінювали вектор боротьби, підтримуючи то більшовиків, то Директорію, то воюючи проти обох сторін. В наслідок цього політична ситуація в Україні ще більше дестабілізувалась.

Директорія, як і попередні українські уряди, своїми діями досить швидко втратила авторитет у масах. На місцях панували свавілля і анархія. Свою ненависть до більшовиків і білогвардійців місцева влада переносила на все російське взагалі, забороняючи навіть користуватися російською мовою. Терміново змінювалися на україномовні вивіски на магазинах і державних установах, чиновники за незнання української мови звільнялися зі своїх посад. Було заарештовано декілька священиків Російської православної церкви.

Складними залишались також зовнішні проблеми. На сході та півночі Директорії протистояли війська російської Червоної Армії, на заході - польська армія Ю. Пілсудського, на півдні - російські добровольчі війська генерала А. Денікіна. Антанта, яка відмовилась визнати Директорію, висадила свої війська в Одесі та Миколаєві. Рятуючи ситуацію, Директорія змушена була звернутися до командування Антанти в Україні. Останнє висунуло попередні умови для переговорів: контроль Антантою фінансів України; звільнення з тюрем гетьманських міністрів і священиків. Питання про незалежність України взагалі не розглядалося. Директорія змушена була прийняти ці умови. Це ще більше поглибило розкол в українському уряді. На знак протесту зі складу Директорії вийшов

2. Винниченко, який незабаром виїхав за кордон, а її головою став Петлюра.

Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяця. 2 лютого вона змушена була перебратися до Вінниці. Почався довгий період її поневіряння Україною.

Отже, прихід Директорії до влади не приніс спокою в Україну. Більше того, 1919 рік став роком повного хаосу і анархії в країні. На теренах України вели одночасно збройну кровопролитну боротьбу за владу шість різних політичних сил: українські, російські та українські червоні, російські монархістські білі армії, війська Антанти, анархістські селянські бойові загони на чолі з отаманами, польські війська. В цей же час Буковина та Ізмаїльщина були окуповані румунськими військами, а Закарпаття - угорськими, а згодом - чехословацькими військами.

Не полишила думки про встановлення свого контролю над Україною - цим стратегічно важливим для життєдіяльності регіоном - і Радянська Росія.

Наприкінці листопада 1918 року в Курську з ініціативи Раднаркому РСФСР було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Г. П'ятаковим - Радянський уряд України. Наступним кроком для підготовки наступу радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 року в газеті «Известия», органі ВЦВК, циркуляра Наркомату закордонних справ про припинення діяльності представницьких установ України на території Росії, тому що в наслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФСР більше не визнає Україну незалежною самостійною державою. З початку 1919 року Червона Армія почала активні бойові дії на харківському напрямку і 1 січня оволоділа Харковом. Більшовиків у той час підтримала більшість селянсько-повстанських з'єднань в Україні. Ультиматум Директорії Радянському уряду з вимогою негайно припинити воєнні дії на території України залишився без відповіді. Це означало стан війни з Радянською Росією. Головним отаманом українських військ було призначено Симона Петлюру, в руках якого сконцентрувалась фактично вся повнота влади. Але дійового впливу це не мало, оскільки Антанта, як і раніше, військової допомоги не надала. Переслідувані радянськими частинами війська Директорії в березні залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка. Але сили Директорії танули на очах, в рядах її війська посилилось дезертирство, а від населення український уряд не відчував ніякої підтримки.

У листопаді 1919 року відбувся розкол армії УНР. Командування УГА в цей складний час, коли війська Директорії боролися з білогвардійцями, уклало союз із Денікіним.

Восени 1919 року Директорія перейшла до партизанських форм боротьби. Взимку 1919-1920 років її 5-тисячна армія здійснила рейд тилами денікінської та Червоної армій. Він тривав від грудня 1919 до травня 1920 років, значно стимулював український рух і увійшов в історію як І зимовий похід Антанти.

Протягом першої половини 1919 року радянська влада була встановлена майже на всій території України (крім частини Правобережжя). Українська держава стала називатися Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а стару назву - УНР скасували. Було утворено новий уряд - Раду Народних Комісарів, де українців було меншість. Очолив уряд присланий з Москви Християн Раковський, болгарин за національністю. Головним у його діяльності стала воєнно-комуністична практика Радянської Росії. Почалась широкомасштабна націоналізація промисловості, згортання товарно-грошових відносин і впровадження зрівняльного розподілу. Сільському населенню шляхом впровадження комун та артілей нав'язували колективне господарювання. Питання національного розвитку відводилося на другий план. Державною мовою була російська, адміністрація - також російською.

Вся модель соціально-економічного розвитку була скроєна за російським шаблоном. У 1919 році більшовики в Україні запровадили в життя політику, яка одержала назву "воєнний комунізм". Вона включала р себе:

• повну націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку, націоналізацію всіх підприємств;

• для управління господарством утворювалась Українська рада народного господарства;

• ліквідацію великих поміщицьких, монастирських і церковних господарств і створення замість них радгоспів, артілей і комун;

• установлення державної монополії на найважливіші продовольчі товари;

• введення продовольчої розкладки на селі;

• заборона вільної торгівлі лишками сільськогосподарської продукції, згортання грошового обігу;

• запровадження карткової системи розподілу продуктів (пайки);

• мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом,

• запровадження загальної трудової повинності. Країна жила за принципом "хто не працює, той не їсть", зникали будь-які матеріальні стимули праці. Робітників, які залишали роботу, оголошували злочинцями.

«Воєнний комунізм» - це модель державного регулювання економіки, яка має подвійну природу: з одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою низку вимушених заходів, з іншого - він став спробою переходу більшовиків до нового суспільного ладу. Стрижнем цієї політики була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 року. Суть продрозкладки як одного з головних елементів встановлення продовольчої диктатури полягала у:

• запровадженні монополії на торгівлю хлібом;

• штучному утриманні твердих цін;

• створенні комітетів бідноти;

• формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (в липні 1919 року в Україні діяло 46 загонів).

Хлібозаготівля в Україні здійснювалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був скроплений селянською кров'ю. За З місяці з республіки було вивезено 8,5 млн. пудів хліба. Для придушення будь-якого невдоволення була створена Всеукраїнська Надзвичайна Комісія, яка розв'язала масовий терор проти сільського населення. Це ще більше посилило анархію в суспільстві, яке й без того страждало від кривавої громадянської війни.

До весни 1919 року Україну охопила нова хвиля виступів селян, незадоволених політикою "воєнного комунізму". Проти більшовиків виступили навіть ті, хто ще недавно разом з ними боровся проти влади Директорії - отамани Зелений (Д. Терпило), Ангел, Григор'єв, Махно. Останній навіть почав формувати на своїй території ( в районі Гуляй поля) селянські "вільні" ради. Хвиля народного гніву наростала, в червні-липні їх нараховувалось 328; повстанський рух охопив усю територію УСРР. Антибільшовицькі селянські виступи впливали на моральний стан бійців Червоної Армії, яка в більшості складалась з таких самих селян. Слабшала дисципліна, почалось повальне дезертирство. Червона Армія розкладалась на очах.

Цими обставинами скористався генерал Денікін. Улітку 1919 року він при підтримці Антанти почав широкомасштабний наступ проти Червоної Армії в Україні. Його війська прорвали фронт і зайняли Донбас, в червні захопили Харків і Катеринослав. До кінця літа Добровольча Армія Денікіна вже контролювала значну частину Лівобережної України. ЗО серпня Червона Армія без бою залишила Київ. Радянська влада в Україні (вже вдруге) впала. Перемога денікінців змусила уряд Директорії та петлюрівські частини залишити Україну, і, відійти на західноукраїнські землі. Денікін не приховував своїх намірів відновити "єдину і неподільну" Росію і продовжувати війну з більшовиками до повної перемоги. На тимчасово зайнятих денікінськими військами українських землях встановлювалась військова диктатура. Сам головнокомандувач був відвертим противником незалежності України і свої переконання втілював на практиці. Будь-які прояви національного в окупованій Україні заборонялись. Нова влада знову наказала зняти усі вивіски з установ, залізниць, магазинів, тепер уже українські, і замінити їх на російські. Активізували свою діяльність російські чорносотенські організації. Закривались національні школи тощо. Особливу жорстокість денікінський режим виявив у відношенні до євреїв. Десятки тисяч українських євреїв були знищені каральними загонами білогвардійців.

Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння, відбираючи землі у селян і повертаючи їх попереднім власникам. Крім того, селяни мали безкоштовно віддати поміщикам третину зібраного зерна, половину сіна і шосту частину овочів. З кожної десятини землі селяни повинні були віддати на потреби Добровольчої армії по 5 пудів хліба. Таким чином, білогвардійський продовольчий податок був не меншим, а може навіть і більшим, ніж більшовицький. До того ж нова влада забирала ще й землю.

Денікінський режим викликав масовий протест з боку українського селянства, сприяв посиленню селянсько-повстанського руху. До осені

1919. року в повстанських загонах нараховувалось більше ніж 100 тис. бійців. Проти денікінців боролися різні за своїми політичними переконаннями сили: більшовики, петлюрівці, анархісти. Повстанці знищували білогвардійців, завдавали серйозних ударів по тилах Добровольчої Армії. Повстанські загони також контролювали частину територій на півдні та сході України.

До середини жовтня Червона Армія перейшла в наступ, Денікінці відступали у двох напрямках: на Ростов і також на південь, до Криму і Одеси. 15 грудня 1919 року червоноармійські частини захопили Київ. Протягом грудня-січня більшовицькі війська вийшли з півночі на Правобережжя, де перекрили наступ польських військ. Частини Червоної Армії витіснили денікінців з Донбасу, захопили Харків і Катеринослав. На початку лютого

1919. року більшовики зайняли Одесу, вийшли на Правобережжя з півдня і довершили розгром армії Денікіна.

Залишки Добровольчої Армії відступили з Кавказу та Одеси до Криму. Після відставки в квітні 1920 року Антона Денікіна кримське угруповання білогвардійських військ очолив командир кавказького корпусу П. Врангель. Країни Антанти посилили армію Врангеля сучасними видами зброї, танками та літаками.

Боротьба за владу між більшовиками і монархістами вступала в завершальну фазу. Спробу взяти реванш зробив П. Врангель. Після того як у червні за допомогою Антанти до Криму з Кубані було переведено близько 40 тис. денікінців, Врангель перейшов у наступ. Йому вдалося захопити частину південної України і місто Олександрівськ (Запоріжжя).

На боротьбу з врангелівськими військами було задіяно кращі сили Червоної Армії, яку підтримувала повстанська армія Н. Махна. Всі війська були об'єднані в окремий Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Під натиском переважаючих сил Червоної Армії Врангель змушений був відступити за Перекоп. У листопаді 1920 року частини Червоної Армії прорвали оборону врангелівців і увірвались до Криму, змусивши білогвардійців спішно втікати з Криму на кораблях до Константинополя. 13 листопада більшовики зайняли Сімферополь, 15 листопада - Севастополь, а 16 листопада - Ялту та Керчь.

Коли розгром армії П. Врангеля став фактом, 14 листопада в Харкові на засіданні ЦК КП(б)У з участю представників Москви JI. Серебрякова і

Л. Троцького було прийнято рішення про ліквідацію вже непотрібної армії Н. Махна. У відповідності з цим рішенням почались арешти активних учасників махновського руху. Вранці 26 листопада, згідно з підписаним М. Фрунзе наказом про роззброєння махновських банд, частини Червоної армії розпочали наступ в район Гуляйполя. Виснажлива погоня за загонами Н. Махна продовжувалася до 28 серпня 1921 року. В цей день Н. І. Махно разом зі своєю дружиною Г. Кузьменко і 80 бійцями переправився через Дністер недалеко від м. Ямполя і попросив у Румунського уряду політичного притулку. Ці події знаменували закінчення громадянської війни в Україні.

Після завоювання Криму більшовики розпочали кампанію масового терору проти білогвардійців, що не встигли евакуюватися, та проти місцевого населення, яке звинувачувалось у підтримці білого руху. За різними даними, в Криму від рук більшовиків з кінця 1920 до середини 1921 року загинуло 50-120 тис. осіб, у тому числі й місцевих жителів. Репресії торкнулись і недавніх союзників більшовиків у боротьбі з білогвардійцями - махновців.

Особливе місце в історії громадянської війни займав Польський фронт. Він виник у квітні 1920 року після того, як С. Петлюра підписав з польським урядом угоду про утворення антибільшовицького фронту - «Варшавський договір». Згідно з цією угодою, поляки визнавали існування незалежної УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою. Зі свого боку, Україна згоджувалась на передачу Польщі всієї Східної Галичини, частини Волині та Полісся. Такою була ціна, яку готовий був заплатити С. Петлюра за визнання Польщею незалежної УНР і надання нею допомоги у війні з більшовиками.

25 квітня почався спільний наступ українсько-польських сил на Україну. Більшовицьке командування, внаслідок раптовості наступу, не змогло організувати серйозного опору. Полякам вдалося захопили значну територію України і 7 травня 1920 року увійти до Києва. Але перебування їх у Києві було недовгим. Польська окупація України викликала глибоке обурення населення і розгортання партизанського руху. Крім того, успішно здійснювалася мобілізація до Червоної Армії, що дало можливість згуртувати сили для переходу в контрнаступ. В Україну були перекинуті найбільш боєздатні російські частини, в тому числі чапаєвська дивізія, І Кінна армія та інші війська.

5 червня 1920 року більшовицькі війська розпочали рішучий контрнаступ, і вже 12 червня польська армія залишила Київ. 20 травня 1920 року між Польщею і Радянською Росією було підписане перемир'я, згідно з яким Радянська сторона давала згоду на те, щоб Західна Україна і Західна Білорусія залишались у складі Польської держави.