Тема № 4 основні інститути цивільного права франції

1. Правове становище фізичних осіб

Правове становище фізичних осіб у Франції врегульовано книгою першої ЦКФ «Про особи» і розкривається через категорії правоздатності й дієздатності. У цивільному праві Франції використається єдиний термін «правосуб’єктність», що позначає правоздатність і дієздатність. ЦКФ не розмежовує поняття правоздатності й дієздатності. Поділ цих понять проводиться в судовій практиці і юридичній літературі.

Правоздатність – здатність фізичної особи бути носієм цивільних прав й обов’язків, передбачених законодавством. Принцип рівної для всіх цивільної правоздатності, що не залежить від розумових здатностей, здоров’я, суспільного становища, був проголошений у Франції під час буржуазної революції й пізніше знайшов своє закріплення в ст. 8 ЦКФ. Проте, формальна рівність прав всіх фізичних осіб не завжди послідовно проводилася в законодавстві й судовій практиці. Наприклад, ст. 37 ЦКФ (скасована у 1919 р.) встановлювала, що свідками при складанні актів цивільного стану вправі бути тільки чоловіки, а ст. 1124 ЦКФ (скасована в 1938 р.) визнавала заміжню жінку недієздатною. Згідно ЦКФ правоздатність набувається фізичною особою з моменту її народження й припиняється з її смертю. ЦКФ передбачає можливість охорони спадкових інтересів ще не народженої дитини (ст. 906 ЦКФ). Обсяг правоздатності змінюється з віком: із самого народження людина не може мати права подружжя, батька, опікуна й деякі інші. Громадянин Франції стає здатним до всіх актів цивільного життя по досягненні 18 років (ст. 488 ЦКФ).

Обмеження правоздатності повнолітньої особи допускається на підставі рішення суду, якщо ця особа в силу розладу психічного здоров’я не в змозі самостійно піклуватися про свої власні інтереси, або в результаті свого марнотратства, непомірності або ледарству ризикує збідніти або ставить під погрозу виконання своїх сімейних обов’язків (ст. 488 ЦКФ). У цей час ЦКФ не передбачає можливості позбавити фізичну особу всіх цивільних прав, тобто піддати її «цивільної смерті».

Дієздатність – це здатність фізичної особи набувати своїми діями цивільні права й обов’язки, здійснювати їх, а також нести відповідальність. Для цього особа повинна усвідомлювати й адекватно оцінювати характер здійснюваних нею дій, що залежить від її розумового розвитку. У повному обсязі дієздатною особа стає з моменту свого повноліття. Дитина, що не досягла 18 років, вважається недієздатною, її майном управляють батьки, які є законними представниками неповнолітнього (ст. 389 ЦКФ). У випадку смерті батьків призначається опіка. Угоди від імені неповнолітнього вчиняються його батьками (опікунами) або з їхньої згоди ним самим. Окремі угоди, вчинені неповнолітнім від 16 до 18 років, визнаються дійсними за відсутності згоди батьків або опікунів неповнолітнього (наприклад, розпорядження своїм заробітком, розпорядження своїм внеском в банку й інших угодах, що не порушують інтереси неповнолітнього й не є збитковими – ст. 1305 ЦКФ). Дієздатність неповнолітнім надається також через емансипацію, тобто оголошення неповнолітнього з 16 років досягшим віку повноліття за спеціальним рішенням суду або при укладенні ним шлюбу (ст. 476 ЦКФ). Незважаючи на те, що становище емансипованого наближається до правового становища повнолітньої особи, все-таки ці статуси мають певні відмінності. Емансипований здатний не до всіх дій цивільного життя (наприклад, він не може бути комерсантом – ст. 487 ЦКФ).

Обмеження дієздатності повнолітніх осіб можливе у вигляді взяття їх під «охорону юстиції» для надання захисту в діях цивільного життя (ст. 491 ЦКФ). Такі особи продовжують здійснювати свої права, але вчинені ними угоди й взяті ними зобов’язання можуть бути визнані недійсними за мотивами простої збитковості, або при надмірності таких зобов’язань. Для постійного представництва інтересів таких осіб у діях цивільного життя судом може бути встановлена опіка й визначені угоди, які підопічний вправі вчиняти або самостійно, або за згодою опікуна (особи, яка заміщує недієздатного).

Місце проживання особи визначається місцем знаходження основної частини її майна (ст. 102 ЦКФ). Чоловік і дружина вправі мати роздільне місце проживання, неповнолітній проживає з батьками (ст. 108, 108-2 ЦКФ). Якщо особа відсутня в місці свого проживання, вона на підставі позову будь-якої зацікавленої особи може бути оголошена безвісно відсутньою за рішенням суду у справах опіки (ст. 112 ЦКФ). Таке визнання відбувається у два етапи: встановлення презумпції безвісної відсутності й оголошення безвісної відсутності. Між першим і другим етапом повинно пройти 10 років. Безвісна відсутність може бути також оголошена, якщо особа не з’являється в місці свого проживання або перебування й про неї немає звісток більше 20 років. Безвісно відсутня особа не може бути оголошена у Франції померлою не залежно від строку відсутності. Рішення про визнання безвісно відсутнім публікується в пресі, реєструється в реєстрі смертей і після цього тягне ті ж наслідки, як якби була встановлена смерть відсутнього, у тому числі із припиненням шлюбу (ст. 123, 127, 128 ЦКФ). З появою безвісно відсутнього йому повертається його майно й сума відчуженого в його інтересах майна, але шлюб такої особи залишається припиненим (ст. 132 ЦКФ).

Одним з елементів правового статусу особи є її ім’я, що складається із прізвища (так званого сімейного імені) і як мінімум з одного імені. Воно може супроводжуватися й іншими придатковими частинами (прізвиськом або дворянським титулом).