6. Окремі види договорів

За договором купівлі-продажу (продажу) одна особа (продавець) зобов’язується надати річ, а інша особа (покупець) зобов’язується оплатити її. Існує ряд законів, присвячених цьому договору: Закон про продаж товарів 1979 р., Закон про купівлю в розстрочку 1965 р., Закон про поставку товарів 1973 р. Договір купівлі-продажу є оплатним, двостороннім, консенсуальним.

Предметом договору купівлі-продажу може бути нерухомість і рухомі матеріальні речі (Закон про продаж товарів 1979 р.), навіть такі, які ще не існують в момент укладання договору, а також акції, інші оборотні документи та інші «безтілесні речі», у тому числі об’єкти інтелектуальної власності.

Для укладання договору купівлі-продажу сторони повинні дійти згоди щодо його істотних умов (предмету договору і його ціні). Для визначення предмета договору купівлі-продажу потрібно вказати найменування, якість і кількість відчужуваного товару.

Визначення товару по якості може відбуватися на підставі опису, зразка, стандарту або бути комбінованим. Якщо якість товару визначається в договорі за зразком й (або) описом, то цей товар повинен бути придатним для торгівлі. В іншому випадку буде мати місце порушення істотної умови договору, що веде до його розірвання з відшкодуванням збитків потерпілій стороні.

Кількість відчужуваного товару може бути встановлено мірами ваги, довжини, обсягу, площі, у штуках або шляхом вказівки на спосіб її визначення. Відхилення від договірної кількості не допускається, без будь-яких виключень, якщо інше не обумовлено сторонами в тексті договору.

При відсутності в договорі умови про ціну, сплаті підлягає «розумна ціна» (ст. 8 (2) Закону про продаж товарів 1979 р.). Ціна може бути виражена в певній сумі, або договір повинен містити вказівку на спосіб визначення ціни. Допускається визначення ціни й на підставі існуючої ділової практики взаємовідносин між сторонами. Невідповідність відчужуваного товару ціні не впливає на дійсність договору.

Форма договору визначається на розсуд сторін, якщо інше не встановлено законом (наприклад, продаж нерухомості здійснюється у формі договору за печаткою).

Момент переходу права власності за договором визначає час, з якого покупець вправі розпоряджатися річчю й коли на покупця переходить ризик випадкової загибелі або псування речі. Це відбувається одночасно з укладенням самої угоди про продаж. При продажу речі, визначеної родовими ознаками, право власності переходить на покупця в момент індивідуалізації речі, тобто її виділення з маси однорідних (ст. 16 Закону про продаж товарів 1979 р.). Право власності на індивідуально-визначену річ згідно ст. 17 Закону про продаж товарів 1979 р. переходить у момент, обумовлений сторонами; а на майбутню річ – у момент укладання договору при стані товару придатному для здачі, або в момент передачі товару покупцеві або перевізникові.

Права та обов’язки сторін. Головними обов’язками продавця є перенесення на покупця права власності на річ і передача речі покупцеві (ст. 2, 27 Закони про продаж товарів 1979 р.). Перенести право власності продавець може, лише володіючи ним, або маючи повноваження від дійсного власника речі на її відчуження (ст. 21 Закону про продаж товарів 1979 р.). Передачею речі визнається будь-яка дія, що дозволяє перемістити її у володіння іншої сторони (у тому числі здача товару перевізникові). Місце передачі рухомої індивідуально-визначеної речі визначається її місцем знаходження (п. 2 ст. 29 Закону про продаж товарів 1979 р.). Строк передачі товару покупцеві є істотною умовою договору. При його порушенні договір може бути розірвано. Якщо в договорі не визначений строк передачі речі, вона повинна бути передана в «розумний строк», обумовлений у випадку спору судом. Товар повинен бути переданий у встановленій договором кількості; покупець, якщо інше не зазначено в договорі, не зобов’язаний приймати товар частинами (ст. 30 Закону про продаж товарів 1979 р.). Якщо інше не встановлено договором, продавець несе витрати, пов’язані з передачею товару й витрати, пов’язані із приведенням товару в стан, придатний для передачі (п. 6 ст. 29 Закону про продаж товарів 1979 р.).

Покупець зобов’язаний прийняти й оплатити куплену річ. При простроченні прийняття товару, продавець вправі вимагати від покупця компенсації заподіяних збитків. У випадку відмови прийняти товар продавець також вправі вимагати й розірвання договору. Порядок й умови здійснення оплати встановлюються сторонами в договорі. Продавець вважається таким, що не отримав платежу у випадку, якщо ціна договору не була сплачена повністю або була оплачена передачею оборотного документа, що не був згодом оплачений. Для захисту своїх прав на оплату товару продавець має право на притримання товару, його перепродаж або повернення товару.

Продавець відповідає за явні й приховані недоліки проданого товару в силу прямо виражених і передбачуваних гарантій на нього (ст. 14 Закону про продаж товарів 1979 р.). Засоби захисту, надані покупцеві в цих випадках, залежать від того, прийняв він товар чи ні. При відмові в прийнятті товару покупець наділений такими же правами, як й у випадку непередачі йому товару, а у випадку прийняття товару – може лише стягнути заподіяні йому збитки, у тому числі супутні (ст. 51, 53 Закону про продаж товарів 1979 р.). Покупець вправі відмовитися від договору зі стягненням всіх своїх збитків також у випадку невиконання продавцем обов’язку щодо перенесення на покупця права власності на проданий товар, що привело до вилучення речі в покупця.

Договір майнового найму – угода сторін, за якою одна сторона (наймодавець) бере на себе обов’язок надати іншій стороні (наймачеві) у користування рухому або нерухому річ на певний строк і за певну плату, а інша сторона (наймач) зобов’язується провадити оплату за користування цією річчю й повернути її після закінчення встановленого строку. Договір майнового найму – двосторонній, оплатний, триваючий, консенсуальний, що має предметом тільки індивідуально-визначені неспоживані речі. При найманні нерухомості наймач одержує майно на умовах обмеженого речового права, а при найманні рухомих речей – на умовах зобов’язальних прав. Ці обставини визначають більш високий ступінь правової захищеності наймача нерухомості у відносинах із третіми особами. Договір наймання регулюється не тільки судовими прецедентами, але й нормами законів (наприклад, оренда нерухомості).

Істотними умовами договору майнового найму є предмет договору, розмір найманої плати й термін дії договору.

Форма договору може бути обрана за згодою сторін, крім договорів найму-покупки товарів в розстрочку, що укладаються в письмовій формі з підписами сторін (ст. 7 Закону Про купівлю продажу в розстрочку 1965 р.). Договір оренди нерухомості на тривалий строк підлягає укладенню в простій письмовій формі. Недотримання письмової форми договору позбавляє сторони можливості звернутися з позовом до суду у випадку його порушення, але не впливає на факт його існування.

Обов’язками наймодавця є: надання наймачеві речі в стані, придатному для встановленого в договорі використання; підтримка речі в цьому стані й надання наймачеві можливості спокійного користування річчю протягом терміну дії договору. Річ повинна бути надана наймодавцем вільною від недоліків, що перешкоджають її використанню, крім випадків, коли він не знав про них у момент укладання договору.

Наймач зобов’язаний: користуватися річчю відповідно до її призначення за умовами договору або передбачуваному призначенню й сплачувати плату за користування річчю в строки, визначені договором. При відсутності заборони наймач може передавати річ у користування третім особам, продовжуючи відповідати за річ перед наймачем. Наймач зобов’язаний повернути цю річ після закінчення терміну дії договору в такому ж стані, в якому вона була отримана з урахуванням нормального зносу.

Припинення договору майнового найму відбувається після закінчення встановленого ним строку, внаслідок загибелі речі, при порушенні договору й його розірванні. Відчуження наймодавцем переданої в найм нерухомості не впливає на обсяг речових прав наймача.

Відносини за договором підряду розглядаються в англійському праві як різновид договору особистого найму, але з допущенням певної самостійності підрядника (незалежного контрагента) і регулюються судовою практикою. За договором підрядник зобов’язується виконати певну роботу за завданням замовника на свій ризик і за свій рахунок (що відрізняє договір підряду від договору особистого найму), а замовник зобов’язаний прийняти виконану роботу й оплатити за неї встановлену ціну – винагорода підрядника. Договори підряду й особистого найму відрізняються й за своїм предметом: одержання замовником результату роботи в першому випадку й самій виконуваній роботі – у другому. Договір підряду є двостороннім, консенсуальним, оплатним. У випадку, коли власником на матеріали є підрядник, такий договір визнається договором купівлі-продажу майбутніх речей.

Права й обов’язки підрядника полягають у виконанні у встановлений строк робіт відповідно до договору й вказівок замовника й здачі результатів роботи замовникові. Підрядник зобов’язаний виконати роботу своєю працею або забезпечити її виконання іншими особами, залишаючись відповідальним перед замовником. Замовник вправі змінити завдання в будь-який час виконання робіт за договором підряду.

Замовник зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником, оглянути її й оплатити йому обумовлену винагороду. Ціна за роботу може бути твердою за всю роботу в цілому, може бути встановлена кошторисом або бути прив’язаною до обсягу виконаних робіт. Робота може бути прийнята в цілому або частинами.

Підрядник відповідає за те, щоб результат виконаних ним робіт мав обумовлені договором якості й був позбавлений недоліків, що роблять його непридатним для використання за призначенням. Приймання замовником результату роботи знімає відповідальність із підрядника за явні недоліки. За приховані недоліки підрядник залишається відповідальним ще протягом шести років за умови, що такі недоліки викликані його недбалістю.

Договір підряду припиняє свою дію в будь-який час до завершення роботи з бажанням замовника, при цьому підрядник зберігає право на відшкодування понесених витрат. Договір підряду припиняється смертю підрядника, якщо його особа була важливою для замовника при укладенні договору й визначала мотив укладення самого договору.

Агентський договір являє собою здійснення агентом юридичних дій за рахунок принципала й, як правило, від його імені. Цей правовий інститут схожий із представництвом в праві країн континентальної Європи, що виникає на підставі договорів доручення й комісії, але має ряд особливостей (наприклад, агент не обов’язково повинен мати повну дієздатність). Регулюються агентські відносини в основному прецедентним правом, хоча існують і закони, присвячені окремим видам агентів (наприклад, Закон про агенти в справах продажу нерухомості 1979 р.). Форма договору залишена на розсуд сторін.

Агентські відносини виникають:

• при фактичному наданні принципалом агентові повноважень на укладання договору (прямі повноваження);

• при схваленні принципалом договору, укладеного для нього агентом, який не має на це повноважень;

• при наданні агентові презюмуємих повноважень при відсутності фактичного надання повноважень;

• в силу правової презумпції відносно замужньої жінки, що проживає разом із чоловіком;

• в силу презумпції, встановленої правом для випадків «необхідності».

Крім того, агентські відносини можуть виникати й з відповідного поводження сторін.

Агент повинен діяти в межах наданих йому в будь-якій формі принципалом прямих повноважень.

Повноваження на вчинення документа за печаткою повинно бути виражене також у формі документа за печаткою.

Схвалення можливе при дотриманні агентом правил про те, що угоди вчиняються ним у відношенні передбачуваного й одночасно реально існуючого принципала, а самі угоди повинні бути такими, які може й вправі вчиняти сам принципал.

Презюмуємі повноваження агента залежать від фактичних обставин і повинні бути необхідні для виконання ним доручення принципала. Наявність таких повноважень може доводитися відповідною поведінкою принципала.

Повноваження по необхідності визнаються, зокрема, у випадку, коли між сторонами є інші договірні відносини й непередбачений поворот подій викликає необхідність одній стороні діяти в інтересах іншої сторони, без узгодження з нею. Розпочаті дії повинні бути єдино доцільними при наявних обставинах, а здійснювана їх сторона (агент) не має часу зв’язатися з іншою стороною (принципалом), однак діє при цьому чесно й в його (принципала) інтересах.

Основними обов’язками агента є:

• особисте виконання ним доручення принципала (крім випадків, передбачених договором або діловими звичаями);

• виконання вказівок принципала з умінням і належною обачністю;

• заборона на розголошення конфіденційної інформації, отриманої в ході виконання договору і її використання у відносинах конкуренції із принципалом;

• надання принципалові необхідної інформації;

• недопущення конфлікту своїх інтересів з обов’язками за договором;

• зберігання майна й грошей принципала окремо від свого.

Основним обов’язком принципала є сплата агентові винагороди або комісії в погодженому розмірі. Цей обов’язок повинен бути виконаний при наявності в договорі прямо вираженої або передбачуваної угоди або у відносинах із професійним агентом (комерсантом). Принципал відшкодовує агентові витрати, понесені останнім у зв’язку з виконанням доручення в межах наданих йому повноважень, і компенсує понесені агентом збитки.

Агентський договір припиняється діями сторін або в силу норм права:

• за згодою сторін;

• внаслідок закінчення встановленого в ньому строку;

• внаслідок досягнення мети;

• внаслідок його даремності (тщетності);

• у випадку смерті або психічного розладу сторін;

• при оголошенні кожної зі сторін неспроможною.

Відкликання принципалом повноважень не буде означати припинення договору, але може бути визнане його порушенням, що спричинить відшкодування агентові понесених ним збитків.