4. Довірча власність

Одним зі своєрідних правових інститутів Англії є довірча власність (траст). Поява даного інституту стала можливим завдяки рішенням суду на підставі права справедливості, що дозволяє обходити обмеження й заборони по відчуженню земельної власності на користь третіх осіб. Відносини довірчої власності регламентуються Законом про траст 1925 р. з наступними змінами й доповненнями, а також законами, що регулюють благодійну діяльність.

Сутність трасту полягає в тому, що одна особа визнається довірчим власником майна, відчуженого їй іншою особою (засновником трасту) для використання даного майна в інтересах третьої особи або третіх осіб (вигодонабувачів або бенефіціантів).

Вигодонабувачем може бути й сам засновник трасту, а також невизначене коло осіб (публічний траст). Таким чином, правомочності, які складають право власності, «розщеплюються». Одна їхня частина (управління, розпорядження майном) переходить до довірчого власника, а інша частина (права на плоди, доходи й інші вигоди від майна) - до вигодонабувача. Довірча власність може виникнути в силу закону, договору або одностороннього розпорядження засновника трасту (при житті або в заповіті).

Об’єктом трасту може бути рухоме й нерухоме майно, за виключеннями, встановленими законом.

Головним обов’язком довірчого власника (управляючого) є управління переданим у траст майном відповідно до вказівок засновника трасту й з необхідною мірою дбайливості. Свої обов’язки довірчий власник (управляючий) повинен виконувати, як правило, безоплатно й має право лише на компенсацію понесених витрат.

Відносини довірчої власності припиняються досягненням цілей, заради яких засновувався траст, закінченням його строку, смертю вигодонабувача, настанням заздалегідь установленої обставини (наприклад, вступ вигодонабувача в шлюб).

Від відносин довірчої власності відрізняються відносини у зв’язку з так званим «конструктивним трастом» (квазідовірчою власністю). Останній виникає в силу права справедливості:

• на підставі норм закону, що передбачають наявність особливих довірчих відносин між сторонами (наприклад, між адвокатами і їхніми клієнтами, опікунами й підопічними й т.і.);

• у відносинах між продавцем і покупцем нерухомого майна (до моменту остаточного оформлення договору);

• у відносинах з приводу іпотеки нерухомості між заставодавцем і заставодержателем (щодо сум, які залишилися від продажу заставленої нерухомості,).

5. Договірне право

Англійське право не містить загальних положень про зобов’язання, а всі зобов’язання поділяються з огляду на підставу їхнього виникнення на:

• зобов’язання з договорів;

• зобов’язання із правопорушень (делікти);

• зобов’язання із квазідоговорів;

• зобов’язання з інших підстав.

Основні положення договірного права Англії були розроблені судами загального права. Регламентація договорів міститься в окремих англійських законах: законі про продаж товарів 1893 р., законі про марні (тщетні) договори 1943 р., законі про введення в оману 1967 р., законі про несправедливі умови договору 1977 р. й ін.

Сторонами договірного зобов’язання виступають кредитор – особа, яка володіє правом вимагати виконання зобов’язання, і боржник – особа, зобов’язана виконати зобов’язання.

Англійське право дотримується принципу свободи договору, в силу якого кожний є вільним самостійно вирішувати: укладати йому договір чи ні; обирати, з ким він буде укладати договір; а також вільно визначати зміст договору, не порушуючи при цьому норм закону. Із законодавства й судової практики Англії випливає, що угоди, правомірно укладені сторонами, мають для них силу закону. Свобода договору підлягає обмеженню для захисту суспільних інтересів, дотримання публічного порядку й моральних засад суспільства.

Договір розуміється як обіцянка або гарантія, прийнята однією стороною у відношенні іншої. Для виникнення правових наслідків інша сторона повинна прийняти цю обіцянку, у зв’язку із чим необхідна наявність взаємної згоди сторін. Але не будь-яка угода може бути визнана договором. Сторони повинні мати намір породити укладенням договору правові наслідки, у тому числі передбачити, що будуть звертатися до суду при невиконанні його умов.

Договір, крім того, повинен бути заснований на зустрічному задоволенні, тобто на тому, що кредитор передає за придбання свого права. Визначення даного поняття немає ні в законодавстві, ні в судовій практиці, ні в доктрині. Висновок про наявність або відсутність зустрічного задоволення суди роблять на підставі аналізу конкретних обставин. Зустрічне задоволення постійно трактувався як доказ наявності договірного зобов’язання (тобто прийняття стороною на себе зустрічного зобов’язання або виконання його), поряд з особливою формою зобов’язання (у вигляді документа за печаткою). В останньому випадку необхідність у встановленні наявності зустрічного задоволення відпадала взагалі. Зустрічне задоволення розуміється в наш час, як деяка вигода для боржника або деякий збиток для кредитора. Причому головним є наявність збитку (невигоди) у кредитора, а не вигоди в боржника. Зустрічне задоволення повинно бути реальним, мати самостійну цінність, а не виникати з інших зобов’язань боржника – законних, службових і т.п. Воно повинно виходити від кредитора, а не від третіх осіб. Зустрічне задоволення не повинно бути попереднім, тобто існуючим (або виконаним) раніше в силу інших зобов’язань сторін. Сторони самі визнають цінність зустрічного задоволення, незалежно від явної нееквівалентності їхніх зустрічних зобов’язань, що відповідає принципу свободи договору.

Також істотними умовами для дійсності договору є:

• відсутність пороків волі в сторін;

• правомірність його змісту;

• наявність у сторін відповідної правової здатності (активної й пасивної).

Договір буде дійсним при відсутності так званих пороків волі, що позбавляють волевиявлення сторін юридичної чинності: помилки, обману, погрози, насильства або неправомірного впливу. Договір з пороками волі є заперечним.

Помилка в англійському праві має місце у випадках, коли особа без стороннього впливу складає для себе неправильне уявлення про ту або іншу ситуацію. Помилка може бути істотною і несуттєвою. В останньому випадку її наявність не впливає на дійсність угоди, але позбавляє сторону права вимагати виконання в натурі.

На відміну від помилки, введення в обману можливо лише під впливом іншої особи. Навмисне введення в оману, тобто обман, дозволяє обманутій стороні додатково заявити позов про компенсацію збитків. При повідомленні через недбайливість особою помилкових фактів, що спонукали іншу сторону до укладання договору, її дії прирівнюються до обману. Загальне право не передбачало можливості зобов’язати особу відшкодувати збитки при відсутності в її діях вини. Допускалося лише розірвання договору. Можливість стягнути в такій ситуації компенсацію збитків потерпілій стороні надана їй правом справедливості.

Погроза або насильство (незаконний примус) – це протиправні дії, що виходять від контрагента за договором або від третьої особи, які здійснюють вплив на сторону договору або її близьких (наприклад, погроза заподіяння шкоди, фізичне насильство, незаконне позбавлення волі).

Поняття неправомірного впливу (зловживання впливом) вироблено правом справедливості для застосування до довірчих відносин сторін (наприклад, між лікарем і пацієнтом) або до відносин залежності (наприклад, між опікуном і підопічним).

Правомірність змісту договору передбачає, що не буде протизаконною його мета або такий договір за своєю природою не є протизаконним. Протизаконним може бути укладення і виконання договору як у випадку порушення закону, прийнятого парламентом, так й у випадку порушення принципів загального права, а також при невідповідності договору публічному порядку. Суперечними публічному порядку визнаються угоди:

• про вчинення делікту або злочину;

• що наносять шкоду державі в її відносинах з іншими державами; спрямовані до нанесення шкоди суспільній службі;

• спрямовані до порушення порядку відправлення правосуддя;

• що суперечать моральним засадам суспільства;

• про обмеження свободи торгівлі й ін. Наслідком визнання договору протизаконним буде відмова особі в судовому захисті його прав.

Форма договору, як правило, вільно обирається сторонами. В окремих випадках потрібне дотримання простої письмової форми (наприклад, договори на строк понад рік – так звані прості договори) або дотримання особливої письмової форми так званих договорів за печаткою. Дійсність договору за печаткою не пов’язана з наявністю угоди сторін або наявністю зустрічного задоволення, а обумовлена лише дотриманням установленої для нього форми. Дана форма договору постійно являла собою текст угоди із прикріпленою до нього восковою печаткою, переданий іншій стороні. Підпису сторін не було потрібно. У цей час печаткою може бути визнаний будь-який знак (зображення), визнані сторонами в якості такої (навіть саме слово «печатка»). Однак, крім печатки, договір повинен бути підписаний особою, яка його склала, або повинен бути проставлений знак цієї особи. Сторони повинні одержати по примірнику належно оформленого договору за печаткою, без чого не настануть правові наслідки його вчинення. У формі договорів за печаткою повинні вчинятися договори про передачу правового титулу на землю, безоплатні договори, а також інші договори, встановлені законом.

Недотримання запропонованої обов’язкової форми договору є підставою вважати його недійсним, якщо він не був виконаний хоча б частково однією зі сторін.

Порядок укладання договору пов’язаний з вираженням зовні волі сторін діяти певним чином для досягнення правового результату. Основними стадіями укладання договору є оферта (пропозиція вступити в договірні відносини) і акцепт (згода на вступ у договірні відносини).

Офертою є не будь-яка пропозиція, а лише така, зміст якої досить ясно й повно містить істотні умови майбутнього договору. Правові наслідки для сторін настають у момент надходження оферти на адресу одержувача. Доктрина й практика Англії дотримуються положення про незв’язаності оферента зробленої ним офертою і можливість в будь-якій формі відкликати її в будь-який час до акцепту. Це пояснюється тим, що до акцепту відсутнє зустрічне задоволення.

Публічною офертою вважається пропозиція, звернена до невизначеного кола осіб (а не до конкретної особи).

Акцепт повинен бути беззастережним, тобто не відрізнятися за змістом від умов, сформульованих в оферті. Акцепт, який змінює або доповнює оферту, розцінюється як нова оферта. Форма для акцепту спеціально не встановлена. Він може бути виражений конклюдентними діями, а за певних умов навіть мовчанням сторони (наприклад, якщо між сторонами вже давно існують ділові зв’язки). Вимоги до певної форми акцепту можуть міститися в самій оферті.

Акцепт може бути направлений оференту поштою або телеграфом. У цьому випадку договір уважається укладеним з моменту відправлення акцепту шляхом передачі кореспонденції відповідній установі (так звана доктрина «поштової скриньки»).

При множинності боржників, що беруть участь у зобов’язанні, вони можуть зобов’язатися спільно, окремо або солідарно (тобто разом і окремо одночасно). Якщо з договору незрозуміло, який спосіб обраний, то він встановлюється судом залежно від намірів сторін у договорі. При спільній множинності боржників передбачається, що зобов’язання вважається єдиним у відношенні їх всіх, але кожний відповідає за нього в цілому. Якщо встановлено, що боржники зобов’язалися відповідати окремо, то в повному обсязі можна вимагати виконання зобов’язання лише від одного з них. Неодержане може бути заявлене до стягнення з усіх інших боржників. Якщо боржники зобов’язалися відповідати солідарно (разом і окремо), право вибору відповідального належить кредиторові. Винесення рішення відносно такої особи або звільнення її від зобов’язання припиняє право кредитора вимагати виконання від інших. Множинність кредиторів може бути спільна (тобто вони виступають як єдиний кредитор) і роздільна (кожний із кредиторів може вимагати тільки певну частину виконання).

Заміна кредитора в зобов’язанні заснована на праві справедливості, оскільки норми загального права не визнавали можливості передачі права вимоги (цесії), крім випадків переходу оборотних документів. Зараз цесія визнається й судами й законом (наприклад, ст. 9‑102, 9‑106 Закону про власність 1925 р.). Цесія може бути оплатною або безоплатною. Її вчинення в письмові формі необхідно, коли це спеціально передбачено законом. Згоди боржника на передачу права вимоги третій особі за правом справедливості не потрібно. В цьому випадку цесія вважається вчиненою для осіб, які беруть участь у ній, в момент укладання договору про неї, а для боржника – з моменту повідомлення його про це. По загальному праву цесія вважається вчиненою для всіх осіб, що беруть участь у ній, лише після повідомлення про це боржника.

Заміна боржника в зобов’язанні провадиться по цивільному праву Англії за допомогою особливого інституту – так званого поглинання, що є одним зі способів припинення договору в силу дії норм права. Поглинання має місце, якщо замість одного правового забезпечення, що володіє меншою силою, приймається правове забезпечення з більшою силою, що поглинає й погашає перше (наприклад, заміна форми простого договору на форму договору за печаткою).

Припинення договірного зобов’язання відбувається:

• шляхом його належного виконання;

• за згодою сторін (шляхом звільнення від зобов’язання, заміною виконання, розірванням договору, відмовою від прав, заліку);

• внаслідок його даремності (тщетності);

• в силу дії норм права (поглинанням, припиненням договору за рішенням суду, зміною або анулюванням документа, банкрутством);

• внаслідок порушення договору.

Даремність (тщетність) договору – поняття, яке означає, що договір припиняється, якщо внаслідок зміни зобов’язань, що мають місце після укладання договору, його виконання стає юридично або фізично неможливим.

Вперше поняття даремності було сформульовано стосовно договорів морського перевезення, але потім було поширено й на випадки припинення інших договорів в силу настання подій, не підконтрольних сторонам.

Виконання договірного зобов’язання являє собою реалізацію його змісту, тобто коли боржник виконав усе, що на нього покладало, а кредитор одержав результат, на який розраховував. Мета зобов’язання досягається його належним виконанням, що припиняє саме зобов’язання. Для визнання виконання договору належним мають значення строк виконання й місце виконання. Договір повинен бути виконаний у строк, погоджений сторонами (або в розумний строк), і в певному місці. Належним буде виконання за місцем проживання кредитора. Виконання неподільного договірного зобов’язання частинами не допускається, однак прийняття часткового виконання іншою стороною буде вважатися укладенням між сторонами нової угоди по оплаті цього часткового виконання. Має значення також й істотність виконаної частини договору. Необґрунтована відмова кредитора прийняти належне виконання надає право боржникові на відшкодування збитків.

Критерієм належного виконання договірного зобов’язання є відповідність виконання умовам самого договору (так зване точне й чітке виконання). У випадку спору між сторонами для встановлення цієї відповідності суд провадить тлумачення умов договору, у тому числі й заповнюючи прогалини в його змісті. При тлумаченні договору в англійському праві суди виходять із формального критерію відповідності намірів сторін буквальному значенню слів і виразів, використаних сторонами при викладенні умов їхньої угоди. Враховуються визначення понять і пояснень, що містяться в законі, існуючі звичаї і прецеденти. У зв’язку із тлумаченням договорів в англійському праві судами досліджуються їхні умови.

Найбільш значимим є поділ всіх умов договору на прямо виражені (істотні й прості) і передбачувальні. Порушення простої умови договору надає право потерпілій стороні вимагати відшкодування збитків, а порушення істотної умови – також й право відмовитися від виконання договору.

Істотними є умови, що визначають предмет угоди, головні права та обов’язки сторін. Вони можуть бути встановлені законом, визнані такими судовою практикою або безпосередньо сторонами договору.

Простими є умови, які пов’язані із предметом угоди, але які мають за своєю сутністю або в результаті домовленості сторін другорядний характер для головної мети цієї угоди.

Передбачувальними вважаються прямо не виражені сторонами умови договору, але такі, що підлягають застосуванню. Такою умовою може вважатися диспозитивна норма закону, звичай й, за деякими обмеженнями, торговельний звичай.

Виконання зобов’язань забезпечується в основному неустойкою, порукою і завдатком.

Неустойка в англійському праві не має єдиного поняття, на відміну від права країн континентальної Європи, і не дуже поширена. В якості такого засобу правового захисту розрізняють заздалегідь обчислені збитки, які по загальному праву підлягають відшкодуванню як компенсація, і штраф, під яким розуміють покарання, а тому не може бути стягнутий. Однак лише суд визначає, що буде вважатися заздалегідь обчисленими збитками, а що штрафом, незалежно від того, як самі сторони назвали суму, що підлягає сплаті при порушенні договору. Якщо судом буде встановлено, що така сума повинна вважатися заздалегідь обчисленими збитками, то потерпіла сторона одержить її, навіть якщо зовсім не зазнала збитків. З урахуванням тієї обставини, що доводити обґрунтованість вищезгаданої суми повинен позивач, зрозуміло, що неустойка в англійському праві не виконує забезпечувальних функцій як у праві країн континентальної Європи.

Основні положення про поруку вироблені в Англії судовою практикою. Відповідно до договору поруки, що укладається у письмовій формі, одна особа (поручитель) бере на себе відповідальність за виконання зобов’язання іншою особою (так званим основним боржником) перед його кредитором за основним договірним зобов’язанням. Це акцесорне зобов’язання знаходить застосування в грошових зобов’язаннях і покликано забезпечувати платоспроможність боржника. В англійському праві порука вважається солідарною, тому кредитор вправі без особливого попередження про несправність основного боржника й без пред’явлення до останнього вимог, висунути вимоги до поручителя. Інший порядок повинен бути обумовлений сторонами при укладанні договору.

Завдатком є грошова сума, передана в процесі досягнення угоди, на доказ укладання договору й у забезпечення його виконання. Завдаток підлягає поверненню стороною, що його одержала, при невиконанні договору. Задаток в англійському праві не розцінюється в якості відступного й тому потерпіла сторона вправі зажадати стягнення не покритих його сумою збитків.

Невиконання або неналежне виконання договору тягне настання несприятливих наслідків для сторони-порушника. Такими наслідками можуть бути примушення до виконання в натурі (тобто до реалізації мети договору) або покладання обов’язку сплатити певну грошову компенсацію (тобто застосування заходів відповідальності). В англійському праві кредитор вправі претендувати на відшкодування у формі компенсації заподіяних йому збитків.

Виконання договору в натурі (тобто здійснення передбачених у ньому дій або утримання від дій) шляхом примушування не передбачено загальним правом і можливо лише в обмежених випадках на підставі відповідного судового наказу (про виконання або про заборону) за правом справедливості.

Кращим визнається грошова компенсація збитків, заподіяних невиконанням (неналежним виконанням) договору. Розрізняються збитки компенсаторні (які замінюють виконання) і мораторні (за прострочення виконання). Збитками визнаються витрати кредитора або вигода, яку він втратив. Компенсуються лише прямі (передбачувані) збитки, у вигляді матеріальної шкоди для потерпілої сторони. Непрямі збитки відшкодуванню не підлягають. Збитки повинні компенсуватися незалежно від наявності вини сторони порушника.

Обставинами, що звільняють боржника від відповідальності є:

• загибель індивідуально-визначеної речі, що є предметом договору;

• хвороба або смерть боржника за договором про наймання послуг;

• наявність заборонного судового наказу;

• відпадання мети договору;

• неможливість або вкрай утруднене виконання.

Умови, що виключають або обмежують відповідальність, можуть бути погоджені сторонами в самому договорі.

Загальне право Англії також виходить із того, що особа, яка підписує договір, пов’язана з його умовами, навіть якщо не розуміє юридичних термінів. Цей принцип найчастіше використовується в договорах приєднання (тобто, які містять однаковий набір надрукованих умов), що не передбачає узгодження сторонами договірних умов. Судова практика виробила доктрину основного порушення договору, що дозволяє обмежувати включення в такі договори умов, що виключають відповідальність. Основними судовими прецедентами було встановлено, що при порушенні умов договору, що вважаються основними, договір в цілому повинен вважатися невиконаним. Своє підтвердження ця концепція знайшла й у деяких законах (наприклад, у Законі про несправедливі умови угод 1977 р.).