2. Юридичні особи (компанії)

Легального визначення юридичної особи англійське право не містить. Загальне право визначає лише основні ознаки юридичної особи (компанії). Головними з них є незалежність існування юридичної особи і його членів (учасників), що дозволяє їй вступати від свого імені в цивільно-правові відносини, як з третіми особами, так і з самими учасниками. Незалежне існування юридичної особи передбачає наявність у неї певної організаційної структури й відокремленого майна, а також її здатності виступати як позивач або відповідач й нести самостійну майнову відповідальність.

Юридичні особи в англійському праві не мають чіткого поділу на приватні й публічні.

Визнається існування корпорацій, тобто сукупності осіб, і одноособових корпорацій, тобто які складаються з однієї особи. До останнього належать також особи, які за посадою мають статус юридичної особи: король, архієпископ, публічний довірчий власник, міністр пошти.

Корпораціями є компанії, становище яких регламентується окремими законами.

Державні господарські підприємства в праві Англії є публічними корпораціями (тобто які проводять підписку серед невизначеного кола осіб і тому є зобов'язаними до публічної звітності).

Союзи (спілки) осіб, визнані єдиним цілим тільки для певних цілей, вважаються в англійському праві квазікорпораціями. Наприклад, профспілки вправі пред’являти позови у зв’язку з наклепницькими висловленнями на їх адресу, мати майно й наймати співробітників, але юридичними особами вони не визнаються.

Порядок утворення юридичних осіб. Юридичні особи (компанії), утворені на підставі угоди (рішення) приватних осіб, виникають у явочно-нормативному порядку. Юридична особа повинна бути внесена до відповідного реєстру (тобто зареєстрована), після чого вона визнається державою існуючою. Реєстрація компаній відповідно до Закону про компанії 1985 р. провадиться Реєстратором компаній.

З моменту завершення свого створення юридична особа вправі набувати будь-які цивільні права й нести будь-які цивільні обов’язки (так звана загальна правоздатність). Таке положення стало можливим в результаті прийняття Закону про компанії 1985 р. Цей закон істотно обмежив широко застосовувану судами доктрину про перевищення повноважень, тобто про відповідність вчинених юридичною особою угод цілям діяльності, передбачених її меморандумом (установчим документом). Згідно ст. 35 зазначеного Закону правомірність дій, вчинених компанією, не ставиться під сумнів у зв’язку з відсутністю правоздатності через невідповідність положенням, передбаченим меморандумом компанії.

Здійснення прав і виконання обов’язків здійснюється через органи юридичної особи, уповноважені на це її установчими документами.

Припинення діяльності юридичних осіб може відбуватися добровільно в результаті їхньої реорганізації або ліквідації, або в примусовому порядку судом.

3. Власність і речові права

Самобутність речових прав в Англії визначається особливостями історичного розвитку їхньої системи в епоху феодалізму. Всі майнові (речові) права прирівнюються до права власності й вважаються лише його різновидами. Серед них розрізняють: право власності, яке розуміється так само як в праві країн континентальної Європи, майнові права на зразок прав на чужі речі в романо-германській системі приватного права (застава, сервітути й ін.), довірча власність (так званий траст).

Об’єктами таких прав в Англії є так зване «речове» (матеріальне) і так зване «безтілесне майно» (об’єкти виключних прав у романо-германській системі). Терміни «рухоме» й «нерухоме» майно застосовуються судами Англії для відносин, врегульованих міжнародним приватним правом (тобто за участю іноземного елемента). Всередині країни такого розподілу майна не проводиться.

Визнається майно реальне, для захисту якого може бути заявлений позов про відновлення володіння (так званий реальний позов) і персональне – забезпечуване позовом про одержання грошової компенсації (так званий персональний позов).

До реального майна (нерухомості) належить право на земельні ділянки й об’єкти, суттєво пов’язані з ними (будинки, споруди, урожай на корені й т.і.), надра під ділянками й повітряний простір до «розумної висоти» над ділянками. Речові права відносно нерухомості можуть надавати можливість володіння нею або не надавати такої можливості (наприклад, право проходу або проїзду через земельну ділянку). Права на нерухомість можуть бути засновані на загальному праві й на праві справедливості.

Все інше майно, крім реального (нерухомого), є персональним (рухомим). Персональне майно розділяється на реальні рухомості (оренда) і персональні рухомості. Персональні рухомості можуть бути речами у володінні тобто матеріальними, речовими об’єктами, і речами у вимозі, до числа яких відносять «безтілесні об’єкти» (грошові вимоги, виключні права).

Цінними паперами в праві Англії можна вважати так звані «оборотні інструменти (документи)»: векселя, чеки, пайові свідоцтва компаній, облігації на пред’явника й ін. Для них характерні полегшений порядок передачі й незалежність прав їхнього власника від прав його попередника.

Правовими наслідками поділу речей на рухомі і нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Так, право власності на землю підлягає реєстрації в Земельному реєстрі.

Поняття права власності англійське право не дає, його зміст розкривається в Законі про власність 1925 р., судовій практиці й доктрині через характеристику правомочностей власника. Ці правомочності визначаються залежно від виду майна, тому право власності на те або інше майно відрізняється за своїм змістом. До числа правомочностей власника, зокрема, належать:

• право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю;

• право особистого використання речі;

• право управління, що дозволяє визначати суб’єкта й спосіб використання речі;

• право на одержання доходів від речі;

• право на відчуження, знищення, споживання речі;

• правова гарантія від вилучення (експропріації) речі;

• право на передачу речі третім особам;

• право на безстрокове володіння річчю.

Виділяють й інші правомочності. Право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю являє собою так зване юридичне володіння. Розрізняють також фактичне володіння, право на володіння й протипоставлене володіння. Фактичне володіння можливо в осіб, які мають річ фізично, але позбавлені права панування над річчю. Право на володіння виникає в третіх осіб на підставі договору або іншій підставі й надає цим особам захист навіть від власника (тримання). Протипоставлене володіння нерухомістю визнається за особою, яка стверджує про наявність свого права на це майно.

Набуття права власності можливо шляхом первісних і похідних способів, що відрізняються залежно від відсутності або наявності правонаступництва.

Право власності виникає спочатку (вперше) в повному обсязі без правонаступництва, у результаті:

• виробництва;

• переробки (специфікації) речі, з’єднання (змішання) і збільшення речей;

• давності володіння (набувальної давності);

• придбання плодів і доходів.

Власникові земельної ділянки належать зведені на ній будівлі й посаджені рослини, оскільки вони пов’язані із цією ділянкою, якщо не доведено іншого. Право на річ, отриману в результаті переробки (специфікації) чужого матеріалу, визначається залежно від співвідношення вартості цього матеріалу й виготовленої (специфікованої) речі. Якщо вартість такої речі вище вартості матеріалу, то власником визнається її виготовлювач, якщо нижче – власник матеріалу, який зобов’язаний у такому випадку оплатити роботу.

Набувальна давність як підстава виникнення права власності на нерухомість допускається в силу закінчення 12 років. Рухоме майно не може бути набуто на підставі давності володіння.

Похідним способом вважається набуття права власності в результаті правонаступництва, тобто з волі попереднього власника майна в результаті вчинення правочинів і договорів, а тому залежить від обсягу повноважень, що були в нього. Можливе набуття права власності й всупереч волі попереднього власника майна. Наприклад, у випадку націоналізації, тобто відчуження майна приватних осіб у власність держави на підставі спеціального акту загальної дії компетентного держоргану. Шляхом націоналізації в Англії були придбані багато суднобудівних й автомобілебудівних компаній. Протилежним націоналізації є приватизація, тобто передача державного майна на підставі договору у власність приватних осіб.

Захист права власності здійснюється в цивільному праві Англії за допомогою позовів із заподіяння шкоди (з деліктів), а також судовими наказами, виданими відповідно до права справедливості. При задоволенні позовів з деліктів (правопорушень), названих позовами із гріха, власникові, як правило, присуджується тільки грошова компенсація понесених збитків. Вилучення речі можливо на підставі судового наказу. За допомогою судового наказу порушник також може бути вигнаний власником шляхом застосування останнім сили в розумних межах. У точному значенні слова ці позови є не стільки власницькими, скільки володільницькими (тобто спрямованими проти порушення володіння).

Права власника, не поєднані з позбавленням володіння, в англійському праві одержують захист за допомогою позовів із заподіяння незручностей. Такі позови пред’являються проти перешкод, занепокоєнь або інших незручностей у користуванні земельними ділянками або сервітутами (наприклад, проти заподіяння істотної шкоди діями із сусідньої ділянки). Позови із заподіяння незручностей вправі пред’являти й невласник, який доведе наявність у нього підстав на володіння майном.

Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу. Наприклад, встановлені особливі правила використання пам’ятників старовини й доступу до них.

Припинення права власності може відбуватися:

• з волі власника шляхом передачі цього права іншим особам;

• у результаті споживання або знищення майна, при переробці речі;

• з об’єктивних і незалежних від волі власника причин (наприклад, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі).

Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори й регламентуються в Англії також судовою практикою.

Застава – найпоширеніше речове право на чужі речі, виступає одним зі способів забезпечення виконання зобов’язань. Можлива застава рухомих речей і застава нерухомості. Застава рухомих речей з передачею їх у володіння кредиторові аналогічна інституту застави в романо-германській системі приватного права. Кредитор вправі утримувати закладену річ до повного погашення основного боргу, відсотків по ньому й витрат. У випадку несплати кредитор може звернутися до суду і вимагати продажу заставленої речі для задоволення своїх вимог. Застава виникає на підставі договору й, як правило, передачі його предмета кредиторові. Передача заставленого майна може мати й умовний характер (наприклад, передача товаророзпорядчих документів).

Застава рухомих речей можливий в Англії також й у формі вчиненої сторонами фідуціарної (тобто заснованої на довірі) угоди, за якою кредиторові тимчасово надається право власності на передану річ (так звана застава з уступкою титулу). Кредитор за такою угодою має право користування закладеною річчю до моменту виконання боржником основного зобов’язання, після чого зобов’язаний повернути титул власника заставникові. Якщо основне зобов’язання не було виконано у встановлений строк, кредитор вправі реалізувати закладену річ із публічних торгів, а при неспроможності боржника кредитор зберігає право власності на закладену річ.

Застава нерухомості в англійському праві розуміються як юридичний засіб, що дозволяє боржникові передати кредиторові речове право як забезпечення платежу. Така застава подібна поняттю іпотека в праві країн континентальної Європи. Іпотека (іпотечна застава) визначається Законом про власність 1925 р. як передання майна для забезпечення грошових зобов’язань або зобов’язань, що мають грошову оцінку. Іпотечна застава нерухомості може мати своєю підставою загальне право або право справедливості. Останнє надає боржникові право зворотного викупу земельної ділянки, що перешли до кредитора в силу прострочення невиконання основного зобов’язання. Умовою зворотного викупу є фактична оплата боргу, дотримання «розумного» строку після відчуження кредитором заставленої нерухомості й передачі боржникові частини виторгу, що залишилася після задоволення вимог кредитора. Таке відчуження можливо винятково в порядку публічних торгів.

Сервітутом визнається обтяження, що слугує законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки (так званої «земельної ділянки, що служить») на користь власника іншої ділянки (так званої «пануючої земельної ділянки»), не супроводжуване передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в Англії судовою практикою.

У праві Англії існують й обтяження відносно рухомого майна, об’єднані інститутом залежного тримання. Він був сформований під впливом римського права й розвинений судовою практикою. Всі види залежного тримання мають загальною ознакою передачу індивідуально-визначеної рухомої речі її власником з метою її зберігання або використання певним чином. Вони виникають на підставі різних договорів, але як засоби правового захисту застосовуються позови із цивільних правопорушень (деліктів). Виділяють:

• безоплатне зберігання рухомого майна в інтересах його власника;

• передачу рухомого майна за договором позички в безоплатне користування позикоодержувача й у його інтересах;

• передачу рухомого майна власникові для безоплатного здійснення останнім дій відносно переданого майна або з його допомогою;

• передачу рухомого майна в заставу для забезпечення зобов’язання;

• передачу рухомого майна в найм (за плату) іншій особі;

• передачу рухомого майна іншій особі на умовах наймання послуг, наданих за винагороду, для виконання цією особою обов’язків за договорами зберігання, підряду, перевезення.