6. Виконання договірних зобов’язань

Мета зобов’язання досягається його виконанням. Зобов’язання повинні виконуватися належним чином і таке виконанням розглядається в цивільному праві ФРН як одне з підстав припинення зобов’язань (§ 362 ЦКН). Критерієм належного виконання договірного зобов’язання є відповідність виконання умовам самого договору. У випадку спору між сторонами для встановлення цієї відповідності суд провадить тлумачення умов договору.

Тлумачення договору. ЦКН дуже лаконічний відносно правил про тлумачення договору. Згідно § 133 ЦКН при тлумаченні волевиявлення потрібно з’ясувати дійсну волю особи, а не дотримуватися буквального значення вираження волі. Договір повинен бути витлумачений відповідно до вимог доброї совісті ("добрих нравов") і звичаям цивільного обороту (§ 157 ЦКН). Такі формулювання принципів тлумачення договору дозволяють судам гнучко реагувати на змінювані суспільні й економічні відносини, заповнюючи прогалини в праві (§ 133, 242 ЦКН). ЦКН надає значення й таких понять, як «віра й довіра», посилаючись на які, суди можуть фактично змінювати умови договору. Для тлумачення договору мають значення й диспозитивні норми цивільного законодавства.

Виконання договірного зобов’язання може бути здійснено будь-якою особою, за винятком договорів, у яких значення має особа боржника (наприклад, надання юридичних послуг певною особою). Виконання зобов’язання повинно бути проведено належній особі – особисто кредитору або уповноваженій ним особі. У випадку виконання договірного зобов’язання неналежній особі, але при наступному схваленні кредитором, виконання також визнається належним (§ 362 ЦКН).

Для визнання виконання договору належним мають значення строк виконання й місце виконання. Договір повинен бути виконаний у строк, погоджений сторонами й у певному місці. При відсутності в договорі вказівки про місце виконання вважається, що належним буде виконання за місцем проживання боржника, або за місцем перебування підприємства-боржника (§ 269 ЦКН). При відсутності в договорі вказівки про строк виконання, він визначається на підставі положень закону або відповідно до звичаю. Якщо це зробити неможливо, то боржник на вимогу кредитора може виконати договір негайно (§ 271 ЦКН). Простроченням визнається порушення боржником встановленого договором строку виконання при наявності окремого нагадування кредитором про таке прострочення. Не потрібно спеціально нагадувати про закінчення строку для виконання договору, якщо для виконання був призначений календарний строк (абз. 2 § 284 ЦКН) або характер договірного зобов’язання передбачав (припускав) його виконання в певний термін (події, свята й т.і.).

Дострокове виконання допускається залежно від того, в чиїх інтересах встановлений строк виконання. Якщо строк встановлений в інтересах боржника, то згоди кредитора на дострокове виконання не потрібно. При простроченні кредитора в прийнятті виконання договору боржникові надається право на відшкодування понесених витрат (§ 300 ЦКН).

Виконання договірного зобов’язання частинами не допускається, у тому числі й при подільності його предмета (§ 266 ЦКН).

При виконанні договору також повинні бути дотримані встановлені в ньому вимоги про якість, кількість, спосіб виконання, а також інші погоджені сторонами умови. Щодо окремих договірних зобов’язань законом встановлений обов’язок кредитора прийняти виконання боржника (наприклад, прийняття покупцем товару за договором купівлі-продажу).

Законом також регламентовані способи, що заміняють виконання й дозволяють боржнику звільнитися від покладеного на нього обов’язку. Наприклад, шляхом депонування предмета боргу (§ 372 ЦКН) або шляхом продажу майна з публічних торгів (§ 383 ЦКН). Понесені при цьому витрати боржник вправі покласти на кредитора.

Відповідно до норм ЦКН виконання договору в натурі визнається переважним й нормальним (§ 241 ЦКН). Якщо боржник був присуджений до виконання зобов’язання в натурі, то він звільняється від компенсації заподіяних кредиторові збитків. Обов’язок по їхній компенсації виникає в боржника лише у випадку, якщо виконання в натурі неможливо, або недостатньо для повного задоволення кредитора (§ 252 ЦКН). Заміна виконання в натурі грошовою компенсацією можлива лише на підставі заяви кредитора або при неможливості виконання в натурі, або при виникненні непропорційно високих витрат на таке виконання (абз. 2 § 251 ЦКН). Боржник не може бути примушений до виконання в натурі й може бути зобов’язаний лише компенсувати заподіяні збитки, якщо виконання в натурі пов’язане із втручанням у його особисті відносини, або зобов’язує його до творчої діяльності.

Виконання зобов’язань забезпечується неустойкою, порукою, банківською гарантією, завдатком, притриманням.

Неустойка, найпоширеніший спосіб забезпечення зобов’язань, являє собою грошову суму, яку боржник обіцяє кредиторові сплатити у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язань, у тому числі й у випадку прострочення виконання (§ 339 ЦКН). Неустойка є додатковим (акцесорним) зобов’язанням і тому розділяє долю забезпечуваного зобов’язання (§ 344 ЦКН). Головним призначенням неустойки є звільнення кредитора від обов’язку доводити розмір збитків, заподіяних йому порушенням договірного зобов’язання. У випадку перевищення суми збитків над сумою неустойки частина збитків, що залишилася, може бути стягнута судом (абз. 2 § 340 ЦКН). За згодою сторін неустойка може бути встановлена понад суму збитків (штрафна неустойка). Боржник вправі клопотатися перед судом про необхідність зниження розміру стягуваної з нього неустойки, якщо вважає, що цей розмір надмірно високий (абз. 1 § 343 ЦКН). Одночасно зі стягненням неустойки кредитор вправі вимагати й належно виконати зобов’язання (§ 341 ЦКН).

Відповідно до договору поруки одна особа (поручитель) бере на себе відповідальність за виконання зобов’язання іншою особою (так званим основним боржником) перед його кредитором по основному договірному зобов’язанню. Як правило, порука знаходить застосування в грошових зобов’язаннях і покликана забезпечувати платоспроможність боржника. Порука як акцесорне зобов’язання оформляється у вигляді договору між поручителем і кредитором основного боржника, або між поручителем й основним боржником на користь кредитора основного боржника (§ 765-778 ЦКН). Порука може поширюватися на весь борг або його частину й повністю залежить від долі основного зобов’язання. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі (§ 766 ЦКН). Порука може бути простою і солідарною. Якщо має місце проста порука, кредитор зобов’язаний спочатку звернутися з вимогою до основного боржника, а потім до поручителя.

У випадку, коли в договорі спеціально обумовлено, що порука є солідарною, кредитор вправі за своїм вибором вимагати виконання від поручителя або основного боржника без дотримання черговості (абз. 1 § 773 ЦКН). Передбачається також можливість солідарності декількох поручителів по одному зобов’язанню (§ 769 ЦКН). При виконанні поручителем зобов’язання він займає місце кредитора й вже сам вправі вимагати від боржника виконання.

Банківська гарантія є засобом забезпечення грошових зобов’язань, по своїй сутності є схожою з порукою, але на відміну від неї носить самостійний характер. Тому вона не припиняється у випадку недійсності основного боргу.

Завдатком є майно (грошова сума), передане в процесі досягнення угоди, на доказ укладання договору й в забезпечення його виконання (§ 336, 338 ЦКН). Про те, що майно (грошова сума) було передано як завдаток, повинно бути зазначено в угоді сторін. Якщо за невиконання зобов’язання відповідає сторона, яка дала завдаток, інша сторона вправі його утримати (залишити у себе). Сторона ж, яка одержала задаток, при невиконанні договору зобов’язана його повернути. Задаток у цивільному праві ФРН не може розцінюватися в якості відступного, і тому збитки стягуються із зарахуванням його суми. У випадку неможливості такого зарахування завдаток підлягає поверненню після відшкодування збитків (§ 338 ЦКН).

Притримання речі кредитором при невиконанні боржником зобов’язання – один зі способів самозахисту права (§ 229 ЦКН), що передбачає спеціальну процедуру його здійснення (§ 230 ЦКН).