11. Сімейне право

Джерелом правового регулювання сімейного права у Франції є титули з п’ятого по дев’ятий книги першої ЦКФ, що регулюють шлюбно-сімейні (особисті) відносини подружжя; а також норми титулу п’ятого книги третьої ЦКФ, присвячені майновим відносинам подружжя й Закон про усиновлення 1981 р.

Поняття шлюбу в законодавстві Франції не дається, у літературі, присвяченій дослідженню сімейного права, виходять із уявлення про шлюб як про цивільний договір, що поєднує чоловіка й жінку для спільного життя й взаємного надання підтримки й допомоги під керівництвом чоловіка, глави сім’ї.

Укладення шлюбу повинно відбуватися в цивільній формі, тобто в ході певної церемонії, вчиненої представником муніципалітету за участю як самих осіб, що вступають у шлюб, так і повнолітніх свідків. Особи, які вступають в шлюб, також повинні представити довідки про медичний огляд. Укладенню шлюбу повинно передувати публічне оголошення (публікація), тобто офіційне повідомлення про майбутній шлюб, на підставі якого до завершення церемонії укладення шлюбу можуть бути заявлені заперечення проти цього (ст. 63, 64, 166-169 ЦКФ). Публікація дійсна протягом року (ст. 65 ЦКФ).

Умовами укладення шлюбу є: приналежність наречених до різних статей, досягнення ними шлюбного віку (18 років для чоловіка й 18 років для жінки), наявність добровільної згоди наречених на вступ у шлюб і згоди сім’ї кожного з майбутніх неповнолітніх подружжя або осіб, що замінюють їхню сім’ю (так звані позитивні умови). Не повинно бути перешкод до шлюбу: нерозірваного шлюбу, укладеного раніше (двошлюбності); споріднення або свояцтва між подружжям (кровозмішення) і незакінченого «овдовілого строку» для вдови або розлученої (так звані негативні умови). При порушенні умов укладення шлюбу він може бути визнаний недійсним (нікчемним або заперечним залежно від виду порушення).

Правовідносини між подружжям пов’язані з реалізацією ними прав й обов’язків майнового й особистого характеру.

Режим майна чоловіка й дружини може бути договірним, тобто заснованим на укладеному ними шлюбному договорі, і законним, тобто встановленим безпосередньо законом (легальний режим). У Франції в якості легального встановлений режим так званої законної спільності майна чоловіка й дружини. Спільність майна презюмується (ст. 1402 ЦКФ). Чоловік і жінка мають спільне право власності на майно, придбане ними в шлюбі спільно або роздільно, за рахунок надходжень від їхньої професійної діяльності й за рахунок доходів від їхньої роздільної власності (ст. 1401 ЦКФ). Майно, придбане чоловіком до вступу в шлюб, отримане ним під час шлюбу в дарунок або в спадщину, визнається його роздільною власністю. Чоловік і дружина можуть у своєму шлюбному договорі змінити режим законної спільності (ст. 1497 ЦКФ). Чоловік зобов’язаний утримувати дружину.

Особисті немайнові відносини чоловіка й жінки повинні будуватися на засадах взаємної згоди та спільного вирішення проблем (наприклад, при виборі спільного прізвища).

Правовідносини між батьками й дітьми можуть носити майновий (взаємне аліментне утримання й ін.) і особистий (здійснення так званої батьківської влади, обов’язку по вихованню дітей й ін.) характер.

Походження дитини від чоловіка й жінки презюмується. У випадку смерті батька дитина вважається народженою у шлюбі, якщо народилася протягом 300 днів після цього (ст. 311 ЦКФ). Дитина визнається закононародженою, у випадку вступу батьків у шлюб після його народження (ст. 331, 332 ЦКФ). Допускається добровільне встановлення батьківства щодо дитини на підставі заяви батька (ст. 336 ЦКФ) і судове встановлення батьківства шляхом пред’явлення відповідного позову.

Усиновителем може бути особа, що досягла 35 років, з різницею у віці між нею й усиновленим в 15 років (ст. 343-1 ЦКФ).

Припинення шлюбу відбувається у випадку смерті одного із подружжя або в результаті розлучення, зробленого в законному порядку (ст. 227 ЦКФ).

Підставою для розлучення є взаємна згода, розпад сімейного життя, винні дії одного з подружжя (ст. 229 ЦКФ). Якщо один із подружжя не дає своєї згоди на розлучення через тривалий розпад спільного життя, то при окремому проживанні в шість років і більше інший з подружжя вправі розірвати шлюб. Шлюб розривається в судовому порядку.

Від розірвання шлюбу відрізняється так зване розлучення ("окреме проживання") чоловіка й жінки, здійснене на вимогу одного із подружжя в тих же випадках і на тих же умовах, що й розірвання шлюбу (ст. 296 ЦКФ). Розлучення ("окреме проживання") чоловіка й жінки не припиняє шлюбу, але звільняє їх від обов’язку жити разом і тягне поділ майна. При добровільному поновленні спільного життя "окреме проживання" чоловіка й жінки припиняється, а якщо воно триває більше трьох років, то на вимогу одного із подружжя може бути перетворене в рішення про розірвання шлюбу.

Наслідком розірвання шлюбу є припинення особистих і майнових правовідносин між подружжям на майбутнє, присвоєння кожному із подружжя дошлюбного прізвища, втрата ними права успадковувати майно один після одного, припинення обов’язку утримання, за винятком установлених законом випадків.