38. Виконання договору зберігання

1. Зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. 2. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. 3. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання.

 

Коментованою статтею встановлено обов'язок зберігача виконувати власні зобов'язання за договором зберігання виключно особисто, у зв'язку з чим ЦК України не містить положень про можливість передання зберігачем речі на зберігання третій особі за згодою поклажодавця, однак за бажанням сторін такі положення можуть бути включені до договору зберігання.Частина 2 коментованої статті містить положення про один з способів виконання обов'язку зберігача з забезпечення схоронності речі, прийнятої на зберігання, який встановлений у статті 942 ЦК України. У тому разі, якщо забезпечення схоронності речі не є можливим до прийняття речі за зберігання, то повинні застосовуватись положення статті 940 ЦК України.Очевидно, що передання зберігачем речі на зберігання третій особі, пов'язано, принаймні з переміщенням такої речі у просторі, тобто зі зміною її місцезнаходження.Статтею 945 ЦК України місце зберігання речі належить до умов її зберігання, про необхідність зміни яких зберігач зобов'язаний повідомляти поклажодавця, а також отримувати його відповідь на такі повідомлення.Частину 3 коментованої статті у її системному зв'язку з статтею 945 ЦК України можна тлумачити таким чином, що зберігач зобов'язаний повідомити поклажодавця про необхідність передання речі на зберігання іншій особі до здійснення її передання такій особі, тобто вказівка

на необхідність здійснення такого повідомлення "своєчасно" може розумітись принаймні двома різними способами.Для уникнення імовірних спорів щодо моменту повідомлення про необхідність зміни або зміну вказаних умов зберігання, відповідні положення бажано включати до договору зберігання.В продовження обговорення умов здійснення вказаного повідомлення, варто зазначити, що ЦК України не встановлено конкретної форми та строку такого повідомлення зберігача, у зв'язку з чим, для уникнення імовірних спорів такі форма та строк повинні бути погоджені сторонами у договорі зберігання.Одержавши вказане повідомлення зберігача, поклажодавець може не погодитись з переданням речі іншій особі. Наслідків такої відмови коментованою статтею не визначено.З однієї сторони вказана відмова поклажодавця свідчить про те, що передання речі на зберігання третій особі знаходиться поза інтересами поклажодавця, в той час як обов'язок вчинити таку дію покладається на зберігача виключно тоді, коли цього вимагають інтереси поклажодавця, згідно коментованої статті. Таким чином за відсутності вказаного інтересу поклажодавця відсутній і відповідний обов'язок зберігача.Однак, для такого висновку вказана відмова поклажодавця має бути безумовною і підтверджуватись належними засобами, найкраще - документально, оскільки у разі пошкодження або втрати прийнятої на зберігання речі для уникнення відповідальності зберігачеві потрібно буде довести, що така річ не була передана на зберігання третій особі у зв'язку з прямою вказівкою поклажодавця.Водночас, незалежно від наявності або відсутності вказаної згоди поклажодавця на передання речі третій особі, зберігач лишається зобов'язаним забезпечувати схоронність речі, згідно статті 942 ЦК України.Виконуючи передбачений вказаною статтею обов'язок, зберігач може змінити умови зберігання (шляхом передання речі на зберігання третій особі) навіть у разі незгоди поклажодавця з такими діями, оскільки відповідальності зберігача за відступлення від вказівки поклажодавця у такому випадку ЦК України не передбачено, в той час як за порушення обов'язків із забезпечення схоронності прийнятої на зберігання речі ЦК України відповідальність зберігача прямо встановлена (див. коментар до ст. 950 ЦК України).У тому разі, якщо внаслідок заборони поклажодавця на передання зберігачем речі третій особі така річ буде пошкоджена, чи знищена, то зберігача може бути не притягнуто до відповідальності, якщо вказана заборона буде визнана грубою необережністю чи умислом поклажодавця, однак обов'язок доведення останнього покладатиметься на зберігача.У зв'язку з вищевикладеним вдається доцільним у договорах зберігання окремо встановлювати порядок дій сторін у разі настання обставин, що загрожують схоронності речі.Положення частини 3 коментованої статті, очевидно, слід розуміти так, що зберігач відповідає за дії особи, на зберігання якій передано річ, як за свої власні. При цьому всі права та обов'язки зберігача за договором зберігання залишаються чинними.

39. Як відомо, відповідно до загальних положень засад зобов'язального права цивільно-правова відповідальність настає за наявності повного складу цивільного правопорушення, а інколи - за наявності неповного (усіченого) складу правопорушення та у повному, неповному або підвищеному ЇЇ розмірі. Застосування цих положень у зберігальних правовідносинах має свої правові особливості, які отримали відображення в кількох статтях ЦК.

У ч. 1 ст. 950 ЦК України закріплено принцип відповідальності зберігача на загальних підставах. Між тим можливий й інший варіант тлумачення цієї частини, з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, урегульованих нормами глави 63 "Послуги", в ст. 906 якої визначаються засади відповідальності виконавця за порушення договору про надання послуг. Ці засади мають певні особливості порівняно із загальними засадами відповідальності. Зокрема, в цій статті передбачено відповідальність виконавців у повному обсязі за наявності вини, а виконавців-підприємців, що надають платні послуги, - незалежно від вини, за винятком тих випадків, коли буде доведено, що належному виконанню перешкодила непереборна сила, якщо інше не встановлено договором або законом. З огляду на те, що в ч. 1 ст. 950 ЦК України йдеться про відповідальність зберігача на загальних підставах, то логічно поширювати на зберігальні відносини правила про відповідальність, закріплені у главі 51 ЦК України, та спеціальні норми про відповідальність сторін договору зберігання.

Таким чином, за загальними правилами, за незбереження речі зберігач має нести цивільну відповідальність за наявності: 1) порушення обов'язку повернути поклажодавцеві непошкодженою річ або відповідну кількість речей такого самого роду і такої самої якості; 2) збитків, завданих поклажодавцеві у формі втрати (нестачі) речі чи її пошкодження; 3) причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками таких дій (бездіяльності); 4) вини зберігача у негативних наслідках, яка проявилася у будь-якій формі, тобто умислу, грубої чи звичайної необережності зберігача стосовно невиконання чи неналежного виконання своїх зберігальних обов'язків.

ЦК України (наприклад, ст. 614), як і ЦК УРСР, передбачає винятки із загального правила про необхідність наявності всіх чотирьох елементів (умов, підстав) для застосування до порушника заходів цивільної відповідальності. Сказане повною мірою стосується і договору зберігання. Так,, ч. 2 ст. 950 встановлює відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Іншими словами, законодавець установлює підвищену відповідальність професійного зберігача, яка полягає у тому, що він має відшкодувати поклажодавцеві збитки, завдані через втрату (нестачу) або пошкодження речі навіть у тому разі, коли у ньому не буде його вини. І лише дія непереборної сили може звільнити зберігача від відповідальності. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, яка здійснює схов на професійних засадах, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, спричинених непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб'єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов'язок доводити наявність непереборної сили.

Може виникнути питання про доцільність покладення на професійних зберігачів безвинної відповідальності. Багаторічна практика застосування цього правила не виявила причин для його скасування. Наявність такого правила спонукає професійних зберігачів до створення умов для якнайефективнішого забезпечення схоронності майна шляхом постійного вдосконалення організаційно-технічних засобів зберігання. Зберігачі, які вирішили професійно займатися зберігальною діяльністю, знають про її підвищений ризик, а відтак, свідомо беруть на себе підвищену відповідальність за незбереження майна.

Законодавець дещо звужує відповідальність непрофесійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі по закінченні строку зберігання, покладаючи на нього таку відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності, тобто проста необережність тут не береться до уваги.

У ст. 951 ЦК України визначається розмір відповідальності зберігача за незбереження майна. Так, збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо ж унаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що річ не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і зажадати від зберігача відшкодування ЇЇ вартості. Викладені положення ст. 951 ЦК України майже цілком відтворюють положення ст. 419 ЦК УРСР, крім одного, а саме того, яке передбачало відповідальність охоронця в межах суми оцінки, визначеної при здачі майна на схов, якщо не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна, або майна, якого бракує, перевищує що суму.

Незважаючи на зазначені розбіжності, обидві статті - ЦК України і ЦК УРСР - фактично встановлюють обмежену (неповну) відповідальність зберігача за незбереження майна, оскільки передбачають відшкодування лише певної частини безпосередніх збитків поклажодавцеві й не передбачають відшкодування йому втрат, завданих у зв'язку з незбереженням речі та неодержаними доходами (упущеною вигодою). Для ЦК УРСР такий підхід був цілком логічним, адже у ст. 206 прямо записано, що в окремих видах зобов'язань законодавство може встановлювати обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Однак що стосується підходу в новому ЦК України, то тут ситуація складніша, оскільки в загальних положеннях зобов'язального права подібна норма відсутня. Більше того, у ст. 951 ЦК України немає застереження про можливу зміну розміру відповідальності зберігача договором або законом. Оскільки договір зберігання є договором про послуги, то можна допустити можливість застосування положення ч. 1 ст. 906 ЦК України про обов'язок виконавця відшкодувати замовнику збитки, завдані порушенням договору, за наявності вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Однак це лише припущення, яке не може бути обов'язковим для застосування у судовій практиці. Крім того, норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати, що складачі ЦК та законодавці мали намір обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі. Тобто встановлено виняток із загальних статей 22, 623, 624 про повну відповідальність особи, яка завдала шкоди іншій особі. Такі наміри могли бути обумовлені особливостями зберігального правовідношення, але це аж ніяк не може виправдати встановлення обмеженої відповідальності професійних зберігачів за наявності в їхніх діях вини. Тому було б цілком логічно і юридично правильно покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їхніх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо розміру їх відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки (ст. 632 ЦК України). Тут ідеться про всі види збитків, у тому числі й упущену вигоду.

Прийняття нового ЦК України створило також проблему відповідності його положень про відповідальність зберігачів положенням інших актів законодавства. Наприклад, за ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв" за самовільне відчуження, використання матеріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стягується штраф у розмірі 100% вартості матеріальних цінностей, а ще вони мають відновити державний матеріальний резерв. Застосування таких високих санкцій до зберігача не узгоджується з відповідними положеннями нового ЦК України, хоча, можливо, застосування таких санкцій до зберігача цінностей державного матеріального резерву є виправданим з точки зору суспільної значущості зберігання.

Частина 2 ст. 951 ЦК визначає правові наслідки такого пошкодження речі, яке унеможливлює її використання за первісним функціональним призначенням. У такому разі поклажодавець може відмовитися від цієї речі й вимагати від зберігача відшкодування її вартості. У наведеній нормі не Йдеться про можливість відшкодування зберігачем інших збитків, завданих поклажодавцю. Проте можна вважати, що оскільки і ч. 1 передбачає відповідальність зберігача лише у межах вартості втраченої чи пошкодженої речі, то такий принцип має діяти і щодо порушення, передбаченого ч. 2 ст. 951, положення якої майже ціпком збігаються з положеннями ст. 34 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні". Оскільки ст. 947 прямо не забороняє відшкодування зберігачем витрат поклажодавця у зв'язку з втратою чи пошкодженням речі та упущеною вигодою, то сторони не позбавлені права передбачити у договорі обов'язок зберігача відшкодувати всі види збитків.

Відшкодування збитків, завданих зберігачеві, здійснюється за правилами ст. 952 ЦК. Ця стаття встановлює відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві через властивості поклажі, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості. Якщо ж зберігач знав або мав знати про шкідливі властивості речі, але прийняв її на зберігання, то у разі доведеності цього факту він позбувається права на відшкодування таких збитків, оскільки мав можливість вжити необхідних заходів, аби їм запобігти.

У законі прямо не йдеться про те, чи треба для настання відповідальності поклажодавця, щоб він знав про шкідливі властивості поклажі, яка здається на зберігання. Але так чи так, цілком очевидним є факт, що коментована стаття не встановлює для поклажодавця винятку, який звільняв би його від відповідальності у разі незнання ним шкідливих властивостей речі.

Стаття 952 ЦК України, яка врегульовує адекватно за змістом, але з певними редакційними особливостями ті самі відносини, що і ст. 422 ЦК УРСР, встановлюючи обов'язок поклажодавця відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не мав знати про ці властивості. Якщо не брати до уваги деяких розбіжностей у редакції текстів ст. 422 ЦК УРСР та ст. 952 ЦК України, то їм притаманний один і той самий недолік - відсутність достатніх критеріїв для визначення конкретних видів збитків, що їх поклажодавець має відшкодувати зберігачеві. Між тим, існує необхідність у їх конкретизації. Іншими словами, питання полягає у тому, чи мають відшкодовуватися всі види збитків, чи лише реальні, фактично завдані? Якщо вважати, що мають відшкодовуватися всі види збитків, то це суперечитиме загальній концепції обмеженої відповідальності, притаманної інституту зберігання, а також не відповідатиме принципу однакового підходу до встановлення засад відповідальності контрагентів договору. Між тим, як уже відзначалося раніше, обсяг відшкодування зберігачем збитків, завданих поклажодавцеві через втрату (нестачу) або пошкодження речі, обмежується розміром вартості втрачено? речі або розміром суми, на яку знизилася вартість пошкодженої речі (ст. 419 ЦК УРСР, ст. 951 ЦК України). Таким чином, зберігач не відшкодовує поклажодавцеві збитків, що дістали вияв в інших його витратах та в неотриманих доходах, які можна було б одержати в разі збереження речі. Враховуючи такий обсяг відповідальності зберігача було б юридично нелогічно встановлювати повну відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві невідомими йому властивостями речі. Тому, якщо віднайти аргументи для закріплення в інституті зберігання принципу повного відшкодування збитків, то це має бути запроваджено адекватно до обох сторін договору.

Зберігач зобов'язаний повернути, навіть достроково, річ на вимогу поклажодавця, оскільки правова мста договору зберігання полягає у наданні зберігальної послуги поклажодавця, який передає зберігачеві річ із метою збереження її непошкодженою, тобто зберігальна послуга надається в інтересах поклажодавця. У останнього може виникнути потреба дострокового повернення речей у зв'язку з необхідністю їх споживання, використання, розпорядження ними для виконання взятих договірних зобов'язань тощо. Тому законодавець зобов'язує зберігача на першу вимогу поклажодавця повернути річ у будь-який момент, навіть до завершення обумовленого договором строку зберігання.

У ЦК не передбачено правових наслідків дострокового витребування поклажі. Немає сумніву, однак, що це не повинно розглядатися як порушення зберігального договірного зобов'язання. Відтак, при достроковому витребуванні поклажі мають наставати правові наслідки, передбачені загальними положеннями зобов'язального права.

40. ч. 2 ст. 950 встановлює відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили чи через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Іншими словами, законодавець встановлює підвищену відповідальність професійного зберігача, яка полягає у тому, що він має відшкодувати поклажодавцеві збитки, завдані втратою (нестачею) або пошкодженням речі, навіть у тому випадку, коли буде відсутня його вина. І лише дія непереборної сили може звільнити зберігача від відповідальності.

Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

41. За договором складського зберігання зберігачем є товарний склад.

Згідно з ч. 1 ст. 956 ЦК товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності.

Від поняття "товарний склад" слід відрізняти поняття "склад" та його похідні (наприклад - митний ліцензійний склад), який є приміщенням, що спеціально призначене для зберігання майна або використовується для такого зберігання. За визначенням "товарний склад" є юридичною особою, що самостійно здійснює підприємницьку діяльність зі зберігання відповідного майна у певних приміщеннях або території. Власниками "складу", в свою чергу, можуть бути як суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні та фізичні особи), так і особи, що такого статусу не мають, і саме вони, а не "склад", беруть участь у відносинах зі зберігання речей.

На товарні склади поширюється дія як § 2 гл. 66 ЦК, так і Закону "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" та інші нормативно-правові акти; натомість на діяльність складі в-приміщень ці акти не поширюються.

Товарні склади можуть бути складами загального користування (відкритого типу), що можуть використовуватися для зберігання товарів будь-якою особою, так і закритого типу, призначеними для зберігання товарів, що належать власнику складу. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором (ч. 2 ст. 957 ЦК), а відтак, він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.

2. Товарний склад зберігає товар.

На відміну від загального визначення договору зберігання, наведеного у ст. 936 ЦК, об'єктом зберігання на товарному складі є не будь-який об'єкт матеріального світу (річ), а річ, що має ознаки товару. За визначенням поняття "товар", що наводиться у ст. 1 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", ним є будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі); в контексті договору складського зберігання товаром є винятково продукція (об'єкти матеріального світу), яка призначена для продажу (оплатної передачі). Саме ознака призначення для продажу або іншої оплатної передачі відрізняє товари, що зберігаються на товарному складі, від речей, що передаються за іншими договорами зберігання, і вказує на те, зокрема, що поклажодавець не є їх кінцевим споживачем.

ЦК не встановлює, які саме товари можуть бути об'єктом зберігання на товарному складі; натомість Закон "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" перераховує у ч. 4 ст. 13 випадки, коли товар не може бути прийнятий товарним складом на зберігання:

o якщо за результатами проведення незалежної оцінки якісні та/або вартісні характеристики товару виявилися гіршими від тих, що заявлені;

o якщо зберігання товару потребує спеціальних умов, які сертифікований склад не в змозі забезпечити;

o якщо товар має властивості, що становлять небезпеку для оточення;

o якщо документи, що засвідчують якісні характеристики товару, відсутні.

Проте це не означає, що товари, які зазначені вище, не можуть зберігатися в інших, ніж товарні склади, місцях. Наприклад, товари, які мають "властивості, що становлять небезпеку для оточення", повинні зберігатися у спеціально облаштованих місцях, майданчиках, складських приміщеннях та спорудах (див., наприклад, ст. 1 Закону України від 6 квітня 2000 р. "Про перевезення небезпечних вантажів"). Товари, які не пропущені під час ввезення на митну територію України внаслідок установлених законом заборон чи обмежень на їх ввезення в Україну або транзит через територію України і не вивезені з території України в день їх ввезення, зберігаються на складах митного органу (ст. 166 МК).

Речі, що мають ознаки товару, не обов'язково повинні зберігатися саме на товарному складі. Поклажодавець за бажанням може розмістити свої товари і в іншому місці, наприклад, на звичайному складі. Проте законодавство, що регулює зберігання на товарному складі, дає поклажодавцю більше можливостей для розпорядження своїм товаром, про що докладніше йдеться далі.

3. Товар передається поклажодавцем на зберігання.

За ст. 959 ЦК при прийнятті товару на зберігання товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар для визначення його кількості та зовнішнього стану. Товарний склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.

На підтвердження прийняття товару товарний склад видає один із таких складських документів:

o складську квитанцію;

o просте складське свідоцтво;

o подвійне складське свідоцтво (ст. 961 ЦК).

Складська квитанція - це документ, що підтверджує прийняття товару на зберігання. Володільцю квитанції надається право забрати товар зі складу. У свою чергу, складські свідоцтва є товаророзпорядчими складськими документами, що посвідчують право власності на товар, який зберігається на сертифікованому складі (ст. І Закону "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва"). Природа складських свідоцтв дозволяє за їх допомогою здійснювати розпорядження товаром - так, на підставі ч. 2 ст. 961 ЦК товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва.

Просте складське свідоцтво видається на пред'явника і має форму єдиного документа. Натомість подвійне складське свідоцтво є іменним і складається з двох частин - складського свідоцтва та заставного свідоцтва, які можуть бути відокремлені одна від іншої.

Просте або подвійне складське свідоцтво видається власнику товару чи уповноваженій ним особі сертифікованим складом після прийняття товару на зберігання. Складське свідоцтво видається окремо на кожний вид товару, визначений родовими або індивідуальними ознаками. Воно може бути видано на кожну погоджену між власником товару та сертифікованим складом кількість товару (ст. 6 Закону "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва").

Володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на товарному складі. Володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом. Володілець лише заставного свідоцтва має право застави на товар на суму відповідно до суми кредиту та процентів за користування ним. У разі застави товару відмітка про це робиться на складському свідоцтві.

Складське та заставне свідоцтва можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами.

Товарний склад видає товари володільцеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) лише в обмін на обидва свідоцтва разом. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але сплатив суму боргу за ним, склад видає товар лише в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом з ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом. Товарний склад, що видав товар володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва та не сплатив суму боргу за ним, відповідає перед володільцем заставного свідоцтва за платіж усієї суми, забезпеченої за ним.

Володілець складського та заставного свідоцтва має право вимагати видачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на товар, що залишився на складі.

4. Товар передається на зберігання на платних засадах.

Плата за зберігання товару, строки та порядок її внесення визначаються договором складського зберігання. Якщо володілець складського свідоцтва після закінчення строку дії договору складського зберігання не забрав товар, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання в обсягах та порядку, визначених договором (ст. 12 Закону "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва").

5. Товарний склад зобов'язується повернути товар у схоронності. Товарний склад або поклажодавець при поверненні товару має право вимагати його огляду та перевірки якості. Якщо при поверненні товару він не був спільно оглянутий або перевірений товарним складом та поклажодавцем, поклажодавець має заявити про нестачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його одержанням, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, - протягом З днів після його одержання. Уразі відсутності заяви поклажодавця вважається, що товарний склад повернув товар відповідно до умов договору.

Якщо для забезпечення схоронності товару потрібна негайна зміна умов його зберігання, товарний склад зобов'язаний самостійно вжити відповідних невідкладних заходів та повідомити про них поклажодавця. У разі виявлення пошкоджень товару склад зобов'язаний негайно скласти акт і того ж дня повідомити про це поклажодавця.