Радянський період.

Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зумовлена процесами українського національного відродження. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки.

В 1925 р. в Харкові відбулась Перша всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій широко обговорювалось питання про предмет краєзнавства. Нею також створено Український комітет краєзнавства у складі як науковців, так і аматорів. В 1927-1930-х рр. ним видавався журнал "Краєзнавство". Академічні ж комісії зосереджуються з цього часу виключно на науково-дослідній діяльності. Робота комітету спрямовувалась на поєднання краєзнавчих досліджень з екскурсійно-туристичною діяльністю.

Ця проблема була винесена також на сторінки виданого в 1926 р. збірника статей "Краєзнавство в трудовій школі", де розглядалась поруч із такими питаннями, як методика краєзнавчої роботи, вивчення історії в школі, роль музеїв та екскурсій у вивченні історії краю.

У 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.

Кінець 1920 - початок 1930-х років у сфері краєзнавства ознаменувався переходом до переосмислення його предмета і завдань.

У 1927 р. III Всеросійською краєзнавчою конференцією була окреслена сфера суспільного функціонування краєзнавства, завдання якого визначались у руслі соціалістичного будівництва і мали виражену ідеологічну спрямованість, передбачаючи залучення до цієї діяльності широких мас трудящих. Проголошена стратегія звужувала сферу і применшувала наукову і суспільну роль краєзнавства, зводячи останнє до допоміжного засобу в розв'язанні поточних (зокрема, виробничих) проблем і перетворюючи його на інструмент ідеологічного впливу.

На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань - товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут краєзнавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсивна розробка конкретних методик вивчення різних краєзнавчих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

На початку 1930-х років спостерігається поступове згортання краєзнавчого руху у зв'язку з директивним переведенням його в русло дослідження радянського періоду місцевої історії. За ініціативою М. Горького ця діяльність зосереджується на вивченні історії громадянської війни, історії фабрик і заводів країни. Постановою Раднаркому РРФСР від 30 березня 1931 р. перед краєзнавцями ставилось завдання "вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, вишукування додаткових місцевих ресурсів".

В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося "поміщицьке, буржуазне, куркульське" краєзнавство. І з цього ж періоду розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями (які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл українського краєзнавства.- М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Слабчека.

Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності. Зрештою закрили журнал "Краєзнавство", розпустили Український комітет краєзнавства.

У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв.

Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнавчий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах ,вузах, в установах і на підприємствах під науково-методичним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.

У Закарпатті ж 1930-і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Тут видавались журнали ("Підкарпатська Русь", "Рідний край"), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характеру. Надруковано підручник "Краєзнавство".

Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикарпатті. У Львові виходили журнали "Туристика і краєзнавство" та "Наша Батьківщина".

Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спрямування в наукове русло значною мірою обумовлене підготовкою 26-томного видання "Історія міст і сіл Української РСР". Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні та краєзнавчі дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні. За цей час українськими етнографами-краєзнавцями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: "Украинцы" (1964 p.), "Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження" (1983 р.), "Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження" (1967 р.), "Карпатский сборник" (1976 p.)

У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу обласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними.

З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства.

1979 р. створено новий підрозділ АН УРСР – відділ історико-краєзнавчих досліджень.( очолив Тронько П.Т.)

1987 р. в Полтаві проведено І Всесоюзну наукову конференцю з історичного краєзнавства, протягом 1980-х рр.. – відбулося 4 Всеукраїнські краєзнавчі конференції (Полтава, Чернігів, Вінниця, Миколаїв).

1989 книга «Історія краєзнавства в УРСР».