2. Форми організації краєзнавчого руху

Залежно від завдань та масштабу досліджень розрізняють кілька форм краєзнавства : державне (наукове), шкільне, громадське

І. Державне краєзнавство — це комплексні наукові краєзнавчі дослідження територій країни державними науковими устано­вами (державними ор­ганами влади, державними музеями, науково-дослідними закладами гуманітарного профілю НАН України , організація наукових досліджень у ВНЗ та ЗНЗ, державних архівах, бібліотеках, музеях тощо).

ІІ. Шкільне краєзнавство — це система краєзнавчої освіти в нав­чально-виховній роботі школи, позашкільних установ, яка проводиться за різними напрямками: літературне, історичне, географічне, природознавче, етнографічне, фольклорне. Усі ці напрямки є частинами цілого, основними структурними еле­ментами загальношкільного краєзнавства, тісно пов'язані між собою. Суть шкільного краєзнавства полягає у всебічному ви­вченні учнями з навчально-виховною метою території свого краю за різними джерелами, переважно на основі попередніх спостережень під керівництвом учителя.

Шкільне краєзнавство поділяється на дві форми:

1. Навчальне (програмне) краєзнавство — завдання і зміст визначаються навчальною програмою школи. Є обов'язковим для всіх учнів школи. Має два напрямки роботи:

а) урочний;

б) позаурочний

2. Позашкільне краєзнавство.

ІІІ. Громадське краєзнавство — це рух краєзнавчої громадськості, що об’єднується навколо Всеукраїнської спілки краєзнавців, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також практична діяльність різноманітних громадських (недержавних) товариств, спілок, клубів, об'єднань щодо організації краєзнавчих досліджень, конференцій, виста­вок тощо.

З метою популяризації кращих доробків місцевих краєзнавців, традицій і звичаїв українського народу, історії і мистецтва рідного краю в Україні надається всебічна підтрим­ка ентузіастам і прихильникам громадського краєзнавчого руху.

3. Проблеми та напрямки краєзнавчих досліджень. Зв’язок історичного краєзнавства з іншими науковими галузями.

В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціонуванні моделі відносин "суспільство - природа", що обумовлює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження.

Першочергове значення серед малодосліджених проблем, які вивчає історичне краєзнавство мають:

• середньовічна історія

• історія козацтва

• вивчення історії малих міст та сіл, які зникли (Громадянська війна, ВВВ, розбудова промислових зон, створення штучних водоймищ, ЧАЕС, «безперспективні села»)

• вивчення маловідомих пам’яток архітектури

• дослідження історії церкви

• дослідження місць поховань.

Основні напрямки історико-краєзнавчих досліджень:

• історіографія історичного краєзнавства

• локальна історія (регіон, область, район)

• історія міст і сіл

• історія установ і підприємств

• історія життя і діяльності окремих людей

• вивчення пам’яток історії та культури.

Актуальним питанням є залучення до краєзнавчих досліджень досягнень інших наукових галузей

• всесвітня та вітчизняна історія

• археологія

• історична географія

• картографія

• історична демографія

• історична екологія

• історія культури

• топоніміка

• статистика

• спеціальні історичні дисципліни (археографія, архівознавство, джерелознавча евристика, нумізматика, боністика, сфрагістика, геральдика, фалеристика, ономастика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія).

• історична бібліографія

• історіографія ІК

• джерелознавство

• генеалогія (наука про вивчення історії родоводів)

Опрацювання нового масиву історичних джерел змушує історичне краєзнавство співпрацювати з різними спеціальними історичними дисциплінами.

Архівознавство орієнтує на використання усіх видів архівних матеріалів ‑ не тільки письмових, а й фото-, кіно-, фотодокументів. Це значно збагачує джерельну базу краєзнавчих досліджень.

Археографія допомагає краєзнавцям правильно, тобто відповідно до затверджених норм, публікувати різноманітні історичні джерела, що є сьогодні в розпорядженні вчених та аматорів. Археографічні видання вдосконалюють джерелознавчу основу досліджень, вносять більше елементів науковості замість публіцистичності, що переважали в перші роки незалежності України.

Геральдика давно і  традиційно пов’язувалась із напрямками саме історико-краєзнавчих досліджень. Вивчення гербів як історичних джерел збагачує соціально-економічну і культурно-мистецьку історію, допомагає зайняти  наукову позицію при вирішенні проблем, що виникають зараз у зв’язку із поверненням історичних назв та гербів міст й інших населених пунктів.

Ономастика, вивчаючи імена та назви, їх функціонування у мові та суспільстві, закономірності їх виникнення, розвиток і різні перетворення, максимально наближує дослідження істориків до конкретної території, до конкретної людини чи сім’ї.

Нумізматика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія та ін. спеціальні історичні дисципліни розвиваються нині в тісному контакті з історичним краєзнавством, збагачуючи одне одну, розширюючи джерельну базу історичних досліджень взагалі.

Генеалогія. Така галузь історичного знання як історія родинного життя впродовж багатьох років фактично не розвивалася, а саме через дослідження величезних пластів «родинної історії» формується суспільний досвід минулого з найрізноманітніших ділянок людської культури, побуту, традицій, соціально-економічного буття. Статистика свідчить: українська молодь як правило знає щонайбільше 3-4 покоління своїх пращурів, тоді як, наприклад, в Польщі – 15- 20 поколінь. Саме генеалогія допомагає створювати «живу історію», надавати їй людського виміру. Сучасна українська генеалогія ще перебуває на стадії становлення, величезна кількість генеалогічних документів зберігається в архівах і не введені досі до наукового обігу, не створено історії української генеалогії.