1.Сутність ФР та його роль в економіці. Для нормального розвитку економіки необхідна мобілізація тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл на комерційній основі між різними секторами економіки. Ці процеси мають здійснюватись на фінансовому ринку, у своєрідній сфері, де визначається попит і пропозиція на різноманітні фінансові інструменти.

Фінансовий ринок є складовою сферою фінансової системи держави. Він може успішно функціонувати лише в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу.

Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої значною мірою зумовлений ефективністю переливання інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на цей момент є потреба в капіталі.

фінансовий ринок - це складна економічна система, що є:

- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи;

- сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів;

- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку.

ФР-це відносини між населенням,виробниками і державою з приводу перерозподілу вільних грошових коштів на основі повної економічної самостійності,механізму саморегуляції ринкової економіки,внутрігалузевого і міжгалузевого переміщення фінансових ресурсів.

2.Рух фінансових ресурсів у ринковій економіці та його закономірності. Економічне буття влаштоване так, що завжди в кожний конкретний момент часу поряд знаходяться одні юридичні та фізичні особи, у яких є деякий надлишок грошових коштів, інші – у яких їх не вистачає. У ролі тих, хто потребує додаткового капіталу, головним чином, виступають держава та різні суб’єкти господарської діяльності. Інвестиційний капітал надходить до тих, хто його потребує, з двох джерел: власних і чужих коштів. Власними коштами для держави є надходження до державного бюджету, для підприємств – нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. До категорії чужих коштів відносяться тимчасово вільні грошові кошти (заощадження) інших держав, суб’єктів господарської діяльності та населення. Якби в реальному житті товари та послуги, що надаються населенню, знаходились у повній відповідності з грошовими коштами, якими воно оперує, то всі одержані гроші витрачались би на придбання товарів і послуг. Така система взаємовідносин більш характерна для натурального господарства: коли все, що виробляється, споживається, а те, що залишається, обмінюється на необхідні товари або послуги. Проте в умовах ринкової економіки розмір щорічних прибутків населення, як правило, перевищує розмір його щорічних видатків, тобто залишається якась частина грошових коштів, яка не витрачається на придбання товарів і послуг, сплату податків. Вона називається заощадженнями. Тим часом підприємства та фірми у середньому щорічно витрачають більше, ніж одержують від продажу товарів: їм доводиться це робити, бо крім платежів за ресурси, фірми повинні інвестувати свою діяльність, спрямовуючи кошти або в основний капітал, або у товарно-матеріальні запаси. Зумовлено це, насамперед, неспівпаданням у часі витрат, пов’язаних з виробництвом, і прибутку, одержаного у результаті реалізації продукції. Витрати здійснюються раніше, ніж підприємство одержить прибуток, оскільки для виробництва продукції необхідно вкласти кошти у сировину, матеріали, обладнання, обробку сировини для одержання готової продукції та організувати її продаж. Саме тому підприємства потребують авансування грошових коштів, які після реалізації продукції повинні повернутись на підприємство вже у більшому обсязі, але через деякий час. Великих обсягів грошових коштів потребують підприємства при організації нової справи, а також при її істотному розширенні або переоснащенні вже існуючої. У цьому випадку підприємець найбільше потребує інвестицій. Оскільки більшість заощаджень припадає на населення, а більшість інвестицій здійснюється підприємствами і фірмами, то очевидно, що необхідний механізм, який буде переміщувати потоки грошових фондів від перших до других. Цей механізм створюється завдяки функціонуванню фінансових ринків.

3.Чому фірми змушені залучати додаткові кошти на ФР? Для придбання виробничих ресурсів необхідні кошти, які формуються у фінансовій сфері. Тому деякі економісти ототожнюють фінансову сферу і фінансовий ринок, тобто фінансову сферу вважають фінансовим ринком. Ми не поділяємо таку точку зору. Справа в тому, що у фінансовій сфері формуються всі фінансові ресурси– як власні, так і позичкові. Підприємства і організації власні кошти заробляють самі шляхом продажу своїх товарів і надання послуг. Ці кошти складають основну частину їх фінансів. Проте їх недостатньо для розширення виробництва. Підприємства і організації змушені залучати додаткові кошти, позичаючи їх у інших. Саме ці додаткові кошти є об’єктом купівлі-продажу на кредитному ринку, а не на фінансовому. Держава теж залучає необхідні їй додаткові кошти на ринку державного кредиту через кредитний ринковий механізм.Підприємства можуть залучати додаткові кошти, які їм потрібні для вирішення виробничих і соціальних завдань, такими шляхами: 1.Позичити гроші безпосередньо у комерційних банків. 2.Випустити цінні папери(облігації, акції) і обміняти їх на гроші.

4.Яким чином взаємодіють бюджет і фінансовий ринок? Бюджет та фінансовий ринок не діють ізольовано, бо, з одного боку, уряд досить часто звертається до фінансових ринків за грошовими ресурсами, а з іншого – «доводить» ресурси до приватного сектора через фінансові інститути (державні позики, державні облігації). Але уряд несе головну відповідальність за створення середовища, яке буде сприяти ефективному розвитку фінансових систем. Це передбачає необхідність вирішення проблем, пов’язаних із:

- економічними стимулами та макроекономічним середовищем;

- політикою фінансового сектора;

- юридичною і регулятивною інфраструктурою;

- встановленням меж сфери послуг фінансового сектора;

- надійністю та конкурентоспроможністю фінансових інститутів.

5.Функції ФР. Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є:  1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал; 2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників); 3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання; 4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері; 5) вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів; 6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів; 7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків; 8) операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю; 9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів; 10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.

Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел. 

Вищеназвані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття банківських рахунків і заснування спеціальних фондів (пенсійних, страхових тощо); надання банківських кредитів, комерційних та інших позичок; здійснення операцій із цінними паперами підприємств та держави (акціями, облігаціями) тощо.  Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного капіталу, забезпечення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих господарюючих суб’єктів, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту використаного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу в цілому. Ці функції і обумовлюють структуру фінансового ринку. 

6.Суб’єкти фінансового ринку та їх класифікація. На ринках діють суб’єкти ринку (продавці – посередники – покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів – інструментів ринку. Характер (тактика) поведінки суб’єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегія). Суб’єктами фінансового ринку є:фізичні особи;юридичні особи;фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів, та мати норму прибутку, середню для цього виду діяльності.  Суб’єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності. Суб’єкти фінансового ринку класифікуються за формою та функціями. За формою: - господарчі суб’єкти; - домашні господарства; - держава; - місцеві органи влади. За функціями: - емітенти; - інвестори; - інституційні інвестори; - фінансові посередники; - інститути інфраструктури ринку тощо.

7.Характеристика основних суб’єктів фінансового ринку. Основними суб'єктами ринку є:A) інститути позафінансової сфери - це юридичні особи-резиденти певної держави, які займаються виробництвом різноманітних товарів та наданням послуг, включаючи і фінансові послуги. До інститутів позафінансової сфери належать промислові і сільськогосподарські підприємства, корпорації, установи, організації тощо. Основним джерелом фінансування для нефінансових інститутів виступають банківські кредити, інші види позичок, облігації та акції;Б) держава, як суб'єкт, виступає на фінансовому ринку позичальником, регулярно розміщуючи на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання, а також виконує специфічну і дуже важливу функцію - регулювання фінансового ринку. Державний сектор пов'язаний з усією економічною системою через податки, державні закупівлі і через позики;B) населення, як суб'єкт, виконує на ринку роль інвестора під час придбання цінних паперів або запозичуючи кошти на кредитному ринку. У країнах з розвиненою ринковою економікою близько 70% населення вкладає кошти в різноманітні фінансові активи. Значна частина населення отримує довгострокові кредити на придбання житла та на інші цілі. В Україні тільки незначна частина населення займається інвестуванням у цінні папери. Практично відсутнє також довгострокове кредитування населення банківськими установами, що є ознакою перехідного періоду з нестабільним і нерозвиненим фінансовим ринком. Населення, як соціальний елемент інфраструктури ринку, формує менталітет довіри до фінансових установ, до посередників, що діють на ринку, до послуг, які вони надають;Г) фінансові інститути, як суб'єкти фінансового ринку, представлені комерційними банками, кредитними спілками, пенсійними фондами, страховими та інвестиційними компаніями, біржами тощо. (На табл. 1.3 за сегментами фінансового ринку представлені основні його учасники і їх види діяльності).Д) інститути інфраструктури, як суб'єкти, відіграють значну роль на фондовому сегменті фінансового ринку і включають біржі та позабіржові системи, клірингові центри, інформаційні та рейтингові агентства, депозитарії, реєстратори тощо. Саме вони забезпечують стабільне функціонування ринку, купівлю-продаж фінансових активів, контроль за якістю фінансових активів, що перебувають в обігу;Е) іноземні учасники ринку - це міжнародні організації, іноземні уряди, корпорації, фінансові інститути, фізичні особи, які є суб'єктом фінансового ринку і також беруть участь у купівлі-продажу фінансових активів.

8.Домогосподарство як суб’єкт фінансового ринку. Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх потреб. Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових послуг. Воно є одним із його суб’єктів, тому що частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни. Сфера фінансів домашніх господарств є складовою частиною фінансової системи країни. Це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Основною метою фінансів цієї сфери є формування дохідної частини загальносімейних бюджетів (бюджетів окремих громадян) і використання цих доходів на цілі поточного споживання і накопичення. Заощадження населення – це та частина доходу сімейних господарств, що не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами в різні види дохідних фінансових інструментів, об’єкти тезаврації тощо. Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надходження грошових коштів у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також інвестиції в різні цінні папери (інші фінансові активи), емітовані різними державними органами та окремими підприємствами. Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції: – споживання;– постачання факторів виробництва;– заощадження.  Найбільш розповсюдженою формою заощаджень є використання частини доходу для створення накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних банках або для придбання цінних паперів. Слід відмітити, що не всі домашні господарства відносяться до категорії заощаджуючих. Наприклад, молоді сім’ї витрачають набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад, як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилого віку, перебуваючи на пенсії, теж схильні витрачати більше коштів, але за рахунок вилучення засобів, накопичених у результаті здійснених у минулому заощаджень. Однак від’ємна величина заощаджень сімейних господарств такого типу перекривається позитивною величиною заощаджень сімейних господарств, що складаються із осіб з високими доходами і стабільною кар’єрою. Якщо домашні господарства в середньому витрачають протягом року менше, ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Вони так чинять, бо, крім плати за ресурси, підприємства повинні здійснювати й інвестиції (в основний капітал та у товарно-матеріальні запаси). 

9.Держава як суб’єкт фінансового ринку. Державний сектор пов’язаний з усією економічною системою наступними трьома способами: через податки, державні закупки і, нарешті, через позики. Останній спосіб зв’язку держави в особі уряду з усією економічною системою – державні позики, що здійснюються на фінансових ринках. Державні витрати не завжди співпадають (точніше – ніколи) із податковими надходженнями. Бюджетний дефіцит, що виникає, покривається за рахунок позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає «чистим» постачальником грошових коштів на фінансові ринки. Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості податкової системи великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу економіки із системної кризи. В Україні непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. Коли економіка знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована на зниження податкового тиску. Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об’єм грошових коштів, що вилучаються з домашніх господарств.Домашні господарства, в свою чергу, в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Це може статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення об’ємів заощаджень, а це означає, і об’ємів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює як ріст заощаджень, так і ріст споживання, позитивно впливаючи на ріст національного продукту.  При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (рефінансування) збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

10.Місцеві органи влади як суб’єкти фінансового ринку. Фактори та умови формування ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів як інструменту врегулювання міжбюджетних відносин у країні. Рефінансування бюджетів місцевих адміністрацій за допомогою випуску боргових зобов’язань вже близько ста років є нормою фіскальної політики будь-якої країни з розвиненою ринковою економікою. У деяких країнах за допомогою ринку цінних паперів вдається повністю обслуговувати бюджетний дефіцит. Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси для розвитку інфраструктури регіонів через випуск облігацій обумовлює, згідно зі світовим досвідом, високі темпи розвитку ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів, суб’єктами якого, перш за все, виступають місцеві (регіональні) органи влади.  Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фінансування критичних суспільних потреб, таких, як розвиток систем електро-, водопостачання та каналізації, будівництва житла, розвиток транспортних мереж, будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я тощо. Перерозподіл боргових зобов’язань між різними рівнями управління дозволяє реалізувати регіональні програми, підвищує фінансові можливості місцевого самоврядування та знижує тиск на загальнодержавний бюджет.  Привабливі риси облігаційної форми муніципального запозичення: - зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові ставки за запозиченими ресурсами, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ для покриття дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість запозичення на більш привабливих умовах порівняно із залученням на ці цілі прямих кредитів комерційних банків); - відсутність негативних перерозподільчих ефектів (на відміну від використання для фінансування бюджетних розрахунків банківських векселів, випуск облігацій дає можливість уникнути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті якого профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства й організації бюджетної сфери з метою отримання «живих» грошей змушені продавати їх із 15 – 40 % дисконтом кінцевим інвесторам, що негайно погашають векселі за номіналом шляхом сплати податків або пред’являють їх до погашення за номіналом після закінчення строку обігу);- фінансування виробничих проектів;- удосконалення інфраструктури регіональних фінансових ринків;- сприяння міжрегіональному руху капіталів;- сприяння трансформації заощаджень населення в інвестиції.  Структура та обсяги випуску муніципальних позик залежать від грошової та фінансової ситуації, а також від загального соціально-економічного стану країни. Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій: неможливість для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних облігацій; не доступність для учасників ринку інформації про кількісні результати проведення емісії муніципальних цінних паперів; нестача наукових досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонування ринку муніципальних цінних паперів в Україні і за кордоном. Спроба будь-що отримати кошти призводить часом до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку окремих регіонів і держави в цілому.

11.Структура фінансового ринку за основними групами фінансових активів. Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку, на якому здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції (на термін до 1 року), обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій, короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій, держави та населення. Об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Грошовий ринок включений до складу елементів фінансового ринку в зв’язку з тим, що пов’язаний з такими об’єктами фінансового інвестування, як депозитні внески – термінові і до запитання. Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. Валютний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються правові та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валют, система сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют. Ринок цінних паперів – це специфічна сфера ринкових відносин, де об’єктом операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція.  Як і будь-який інший, ринок цінних паперів формується, виходячи з попиту і пропозиції, а також урівноважуючої ціни. Страховий ринок є сферою грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї. 

Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвестиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нумізматичні цінності і т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності.

Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку у зв’язку з його відчутним розвитком у найближчій перспективі. Уже нині на цьому ринку здійснюється суттєвий обсяг операцій з продажу квартир, офісів, дач і т. п. З подальшою приватизацією житлового фонду, а особливо із включенням до складу об’єктів цього ринку земельних ділянок, обсяг операцій значно розшириться.

12.Структуризація та сегментація фінансового ринку за основними ознаками.

13.Поняття фінансових активів та їх класифікація. Фінансові активи в системі національних рахунків класифікуються у семи основних категоріях: золото і спеціальні права позики (СПЗ); готівка і депозити; цінні папери, крім акцій; позики; акції та інший акціонерний капітал; страхові технічні резерви; інші рахунки до одержання або до оплати.

Фінансові активи включають також монетарне золото і спеціальні права запозичення (СПЗ) Міжнародного валютного фонду, утримувачі яких розглядають їх як фінансові вимоги. Отже, фінансові активи складаються з фінансових вимог, що виставляються боржнику і надають право кредитору на одержання від нього платежу.

В інтересах розуміння фінансових активів і зобов'язань доцільно виходити з їхнього загального визначення. У системі національних рахунків активи визначаються як об'єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб'єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів.

Шелудько В.М. фінансовими активами називає "специфічні неречові активи, які являють собою законні вимоги власників цих активів на отримання певного, як правило, грошового доходу в майбутньому". Одночасно існує й інше визначення: "Фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів". За допомогою фінансових активів здійснюється передавання фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, тобто від інвесторів до тих, хто потребує інвестицій. Ціна на будь-який фінансовий актив встановлюється на рівні, що характеризує зрівноваження попиту й пропозиції на цей актив.

14.Класифікація фінансових інструментів. Фінансові інструменти - це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. У Законі "Про цінні папери та фондовий ринок" фінансові інструменти - це цінні папери, строкові контракти (ф'ючерси), інструменти грошового обігу, відсоткові строкові контракти (форварди), відсоткові, курсові чи індексні свопи, опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів, у тому числі тих, що передбачають грошову форму оплати (курсові та відсоткові опціони).

Існує дві основні категорії фінансових інструментів, які суттєво відрізняються надійністю щодо отримання доходу - інструменти власності (акції) та інструменти позики (облігації, векселі, казначейські зобов'язання тощо). Обидві групи фінансових інструментів відносять до основних.

Інструменти власності - це безстрокові інструменти, що засвідчують пайову участь інвестора в статутному фонді емітента (акціонерного товариства), тобто характеризують відносини співвласності між даним інвестором та іншими учасниками акціонерного товариства; дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів, право на частку майна товариства при його ліквідації (прості та привілейовані акції).

Інструменти позики - відображають відносини позики між емітентом та інвестором і, як правило, пов'язані з виплатою доходу інвестору за надану емітентові позику, характеризуються визначеним терміном обігу. До інструментів позики належать як кредитні інструменти, так і боргові цінні папери - облігації, векселі, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати тощо. Зобов'язання за інструментами позики виконуються емітентом у першу чергу, а після цього, якщо є можливість, виконуються зобов'язання за інструментами власності.

Залежно від механізму нарахування доходу фінансові інструменти поділяють на інструменти з фіксованим і плаваючим доходом. До інструментів з фіксованим доходом належать облігації, інші боргові зобов'язання з фіксованими процентними виплатами, а також привілейовані акції, за якими сплачується фіксований дивіденд. До інструментів з плаваючим доходом відносять боргові зобов'язання зі змінними процентними виплатами та прості акції, оскільки дивідендні виплати за ними наперед не визначені й залежать від розміру прибутку, отриманого підприємством протягом звітного періоду.

Крім основної групи фінансових інструментів, виділяють і похідну групу. Похідні фінансові інструменти (деривативи) - це така група фінансових інструментів, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів (ф'ючерсні, форвардні, опціонні угоди, свопи та ін.). Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладені в їх основу і називаються базовими активами (цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта та ін.). Оскільки похідні інструменти пов'язані з виконанням певних дій протягом визначеного періоду або у визначений момент у майбутньому, їх ще називають строковими угодами (контрактами).

15.Властивості фінансових інструментів. Фінансові інструменти — це засоби, що застосовуються для виконання завдань, передбачених фінансовою політикою. Основними фінансовими інструментами є: податки та збори, види цін, грошовий капітал, фінансові ресурси, стимули, санкції, цінні папери, валюта, грошові зобов'язання, страхові поліси, кредитні договори та інші види ринкового фінансового продукту.Характерними властивостями фінансових інструментів є:1. Термін обігу – відтинок часу до кінцевого платежу або вимоги ліквідації (погашення) фінансового інструменту.2. Ліквідність – можливість швидкого перетворення на готівку без значних втрат. Поняття ліквідності насамперед пов’язують з фактом обігу активу на ринку незалежно від того, чи це облігація або акція.3. Дохід за інструментами визначається очікуваними процентними, дивідендними виплатами, а також сумами, отриманими від погашення чи перепродажу фінансового активу іншим учасникам ринку.4. Номінальна ставка доходу відображає в грошовому вираженні дохід, отриманий від інвестування коштів у фінансовий актив, абсолютну плату за використання коштів. Реальна ставка доходу дорівнює номінальній ставці доходу за вирахуванням темпів інфляції.5. Ризиковість фінансового інструменту відображає невизначеність, пов’язану з величиною та терміном отримання доходу в майбутньому.6. Подільність характеризується мінімальним його обсягом, який можна купити або продати на ринку.7. Конвертованість – це можливість обміну фінансового інструменту на інші фінансові активи.8. Механізм оподаткування визначає в який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу фінансового інструменту.9. Валюта платежу – це валюта, в якій здійснюється виплата за фінансовим інструментом.

16.Які послуги вважаються фінансовими? Фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Умови надання фінансових послуг. Фінансовими вважаються такі послуги:1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;2) довірче управління фінансовими активами;3) діяльність з обміну валют;4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;5) фінансовий лізинг;6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;7) надання гарантій та поручительств;8) переказ грошей;9) послуги у сфері страхування та накопичу вального пенсійного забезпечення;10) торгівля цінними паперами; 11)факторинг;12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг - об'єднання таких традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси.

17.Умови початку діяльності фінансових посередників. Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.Фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо:а) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим вимогам нормативно-правовими актами;б) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;в) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам. Організаційні правила.1. Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень.2. Закони України з питань регулювання діяльності господарських товариств та юридичних осіб інших організаційно-правових форм застосовуються до фінансових установ з урахуванням особливостей, визначених цим Законом про фінансові послуги та законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.2. При створенні фінансової установи або у разі збільшення розміру зареєстрованого статутного (пайового) капіталу, статутний (пайовий) капітал повинен бути сплачений в грошовій формі та розміщений па банківських рахунках комерційних банків, які с юридичними особами за законодавством України, якщо інше не передбачено законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.3. Продаж та придбання частки у статутному (пайовому) капіталі здійснюються на умовах, встановлених законодавством України. Фінансовим установам забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про їх діяльність у сфері фінансових послуг. Клієнт мас право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов'язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:1) відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов'язковому оприлюдненню;2) перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;4) ціну/тарифи фінансових послуг;5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п'ять відсотків;6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.Реорганізація та ліквідація фінансових установ відбуваються з додержанням вимог відповідних законів України та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.Фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо цс не суперечить аптимопопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.Об'єднання фінансових установ набуває статусу саморегульованої організації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг в межах їх компетенції.Фінансові установи здійснюють свою діяльність з врахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

18.Яку інформацію має право отримати клієнт про діяльність фін.установи?Клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов'язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов'язковому оприлюдненню;перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;перелік послуг, що надаються фінансовою установою;ціну/тарифи фінансових послуг;кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п'ять відсотків;іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.

19.Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг.БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ – залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні грошові кошти, заощадження та доходи різних класів і верств населення, виконує різноманітні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції. Банківська система організовує й обслуговує рух головного атрибуту ринку – капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перелив у ті сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу.Банки як фірми, що надають фінансові послуги. Комерційні банки є постачальниками трьох основних послуг: послуги укладання угод; портфельні послуги; послуги обробки інформації та даних. До появи нової сфери, що надає фінансові послуги, комерційні банки не боролися за ці основні послуги, які вони роблять зараз. У результаті, банки намагаються розширити коло своїх послуг. Крім того, вони поділяють їх на три області: банківська діяльність інвестицій (наприклад, підписання цінних паперів), страхування і нерухомість. Розвиток інвестиційних банків у межах комерційних банківських організацій – відносно нове явище.Висока кваліфікація банківських працівників, спорідненість процедур обслуговування, спеціальна оснащеність банківських приміщень та ряд інших умов сприяють розвитку додаткових сфер банківських послуг.

Додаткові послуги мають за мету забезпечити максимальне задоволення індивідуальних потреб клієнтів і, таким чином, стимулювання вкладень у комерційний банк. Такими послугами є:- консультування в галузі бухгалтерського обліку та фінансового контролю;- аналіз кредитоспроможності;- посередництво в операціях з цінними паперами;- трастові операції (управління майном за дорученням клієнта).

Серед нових у сфері традиційних банківських послуг необхідно назвати:– факторинг;– чековий споживчий кредит;– кредитні картки;– лізинг.

20.Класифікація банків.1. За формою власності банки поділяють на унітарні та колективні.Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи.Державний банк — це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України.

2. 2. Залежно від організаційної форми банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типів (акціонерні банки) та кооперативними банками.Акціонерні банки відкритого і закритого типів (вони становлять більше 84 % загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску та розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає акціонерне товариство* тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими та надійними.Кооперативні банки створюються за принципом територіальності, їх поділяють на місцеві та центральний кооперативні банки.Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.До функцій центрального кооперативного банку належать: централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня та ін.

3. За походженням капіталу розрізняють банки:— з вітчизняним капіталом;— за участю іноземного капіталу;— зі 100-процентним іноземним капіталом.

4. За територіальною ознакою банки бувають:— міжнародні — обслуговують клієнтів у різних країнах;— міжрегіональні (національні) — функціонують у межах однієї країни;— регіональні (місцеві) — обслуговують певний регіон країни.

5. Залежно від розміру активів банки поділяють на найбільші, великі, середні та малі 

6. Залежно від наявності філій комерційні банки можна класифікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. 

7. За фінансовим становищем банки поділяють на: стійкі (стабільні), проблемні, кризові та банкрути.

21.Небанківські кредитні інститути.Основні форми діяльності цих установ на ринку фінансових послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усї види акцій, наданню іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.. Лізинг - порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і грошовій формі. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути втрат, пов'язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-прода-жу моментом переходу право власності на об 'єкт угоди до споживача. Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3-7 років) лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Лізинг має дві основні форми - прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лізингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-не фінансування, придбання обладнання. 

Факторингові компанії. Факторингові операції з'явились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Факторинг є різновидністю торговельно-комісійної операції, пов'язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає у інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької діяльності. Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою. 

кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об 'єднання грошових внесків.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує згідно із законодавством у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп та бланки із своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації та не може бути засновником або співзасновником суб’єкта(суб’єктів) підприємницької діяльності.  Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами та державним бюджетом. Установчі збори затверджують статут кредитної спілки, обирають її органи управління, уповноважують осіб для проведення державної реєстрації, вирішують інші питання, пов'язані зі створенням кредитної спілки. 

22.Особливості діяльності лізингових компаній.Лізинг – це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця.

Лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу.Лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу за договором лізингу від лізингодавця.

Предмет договору лізингу – може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів:Фінансовий лізинг – за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Оперативний лізинг – господарська операція, що передбачає відповідно до договору оперативного лізингу передання лізингоодержувачу майна, що підпадає під визначення основного фонду, придбаного або виготовленого лізингодавцем на умовах інших, ніж передбачаються фінансовим лізингом.Сублізинг – це вид піднайму предмета лізингу, у відповідності з яким лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам (лізингоодержувачам за договором сублізингу) у користування за плату на погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу; обов’язковою умовою здійснення сублізингу є наявність письмової згоди лізингодавця.

Основною метою управління лізингом з позицій залучення підприємством позикового капіталу є мінімізація потоку платежів з обслуговування кожної лізингової операції.

Основу грошового потоку лізингу активу складають авансовий лізинговий платіж (якщо він оговорений умовами лізингової угоди) і регулярні лізингові платежі (орендна плата) за використання активу.

Вартість активу передбачається до повного списання в кінці терміну його використання. Якщо після строку використання активу, взятого в оренду на умовах фінансового лізингу або придбаного у власність, він має ліквідаційну вартість, то прогнозована її сума вираховується з грошового потоку.

 

23.Факторингові послуги.Факторинг - це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою формування обігового капіталу, а також ряд посередницько-комісійних послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на вимогу боргу. Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, пов'язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може надавати клієнту ряд інших послуг, таких як ведення бухгалтерії, інформаційні, юридичні послуги.

У факторингу беруть участь три сторони:· фактор (спеціалізована установа, спеціальний відділ комерційного банку);· постачальник;· покупець.

Розрізняють два види факторингу:1. Конвенційний, який є комплексною системою обслуговування клієнта і зосереджує в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції;2. Конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням рахунків-фактур. Переваги цього виду факторингу для клієнта полягають у тому, що він є більш незалежним від банку.

Факторингова послуга може надаватись банком як в поєднанні з фінансуванням, так і без фінансування. При факторингу без фінансування клієнт подає фактору документи, що підтверджують відвантаження товару, а фактор зобов'язується отримати на користь клієнта грошові кошти. Тобто роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і виплачує йому грошові кошти у розмірі 80-90% від суми боргу. Решта 10-20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надсилається повідомлення про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо фактору. При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а той розраховується з фактором.

24.Діяльність кредитних спілок.Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути меншою ніж 50 осіб, які можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак:— мають спільне місце роботи чи навчання;— належать до однієї професійної спілки чи об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації;— проживають в одному населеному пункті.

Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України та об'єднані за однією із зазначених вище ознак.

Прийняття до кредитної спілки та виключення з її складу провадяться на підставі письмової заяви особи за рішенням спостережної ради спілки, крім випадків припинення членства, у зв'язку зі смертю особи, або виключенням, у зв'язку з порушенням статуту.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує згідно із законодавством у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп та бланки із своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації та не може бути засновником або співзасновником суб’єкта(суб’єктів) підприємницької діяльності.  Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами та державним бюджетом. Установчі збори затверджують статут кредитної спілки, обирають її органи управління, уповноважують осіб для проведення державної реєстрації, вирішують інші питання, пов'язані зі створенням кредитної спілки. 

25.Контрактні фінансові інститути.Контрактні фінансові інститути, як правило, включають інвестиційні трасти, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди. Інвестиційні компанії – різновид фінансово-кредитних інститутів, поширених у західних країнах. Їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні та за кордоном. Таким чином, інвестиційні компанії виступають посередником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал. Основними операціями інвестиційних компаній є організація емісії власних цінних паперів і видача гарантій у їх розміщенні, здійснення інвестицій безпосередньо в цінні папери, купівля-продаж цінних паперів за свій рахунок і від свого імені і т. д. Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у вигляді акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій та вкладає мобілізовані таким чином засоби дрібних інвесторів у інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді відсотка і підвищенні курсової вартості. Відкриті інвестиційні фонди (взаємні) мають право на придбання цінних паперів інших емітентів як будь-яка інша юридична або фізична особа. Закритим інвестиційним фондам дано право працювати з приватизаційними цінними паперами. Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків. Угоди страхування, що з ними укладаються, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів.

Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позички під заставу рухомого майна. У нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди – це державні госпрозрахункові підприємства. Вони перебувають у розпорядженні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені для надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позичку під заставу цих речей.

Фінансові компанії – кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3 – 6 місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і менше – населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Позичково-ощадні асоціації – це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва.. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % активів), а також вклади в державні цінні папери.

26.Інститути спільного інвестування та їх типи.Головною метою створення та діяльності інститутів спільного інвестування (ICI) е регулювання відносин, що виникають у сфері спільного інвестування, та забезпечення гарантій прав власності на цінні папери і захист прав учасників фондового ринку.Діяльність зі спільного інвестування — діяльність, яка провадиться в інтересах і за рахунок учасників (акціонерів ) ICI шляхом емісії цінних паперів ICI з метою отримання прибутку від вкладення коштів, залучених від їх розміщення у цінні папери інших емітентів, корпоративні права, нерухомість та інші активи, відповідно до законодавства України.

Інститути спільного інвестування (ICI) — інвестиційні фонди, які здійснюють діяльність зі спільного інвестування на основі об'єднання (залучення) грошових коштів інвесторів та вкладення їх: у цінні папери, корпоративні права та нерухомість з метою отримання прибутку.

Діяльність інвестиційних фондів сприяє мобілізації та ефективному використанню нагромаджень населення і корпорацій шляхом залучення їх до інвестиційного процесу та розвитку економіки. Діяльність інвестиційних фондів регулюється Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" .ТИПИ:1. Залежно від порядку здійснення діяльності інвестиційні фонди поділяють на:— відкриті, якщо фонд або його компанія з управління активами беруть на себе зобов'язання у будь-який час здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим фондом або його компанією з управління активами;— інтервальні, якщо фонд або його компанією з управління активами беруть на себе зобов'язання здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим інститутом спільного інвестування або його компанією з управління активами протягом обумовленого в проспекті емісії терміну, але не рідше одного разу на рік;— закриті, якщо фонд або його компанія з управління активами не беруть на себе зобов'язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим інститутом спільного інвестування до моменту припинення його діяльності.

2. За періодом діяльності:— строковий — створюється на певний термін, зазначений у проспекті емісії цінних паперів цього фонду, після закінчення якого зазначений фонд припиняє свою діяльність;— безстроковий — створюється на невизначений час. Фонди закритого типу можуть бути лише строковими.

3. Залежно від структури активів:— диверсифіковані — інвестиційні фонди, структура активів яких відповідає спеціальним вимогам законодавства, що спрямовані на зменшення ризику вкладників;— не диверсифіковані інвестиційні фонди, структура активів яких не підпадає під певні законодавчі обмеження, що дає можливість здійснювати гнучкіше управління активами.

27. Інститути спільного інвестування та їх види.Інститути спільного інвестування (ІСІ) - це інвестиційні фонди, які провадять діяльності зі спільного інвестування - об’єднання (залучення) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Протягом останніх 5 років свого розвитку ринок вітчизняних інститутів спільного інвестування демонстрував позитивну динаміку зростання та забезпечував інвесторам достатньо високий рівень інвестиційного доходу, який перевищував доходність банківських депозитів. На сьогодні загальний обсяг активів ІСІ перевищує 6 мілрд. грн. Таким чином, з’явилась нова для українського інвестора можливість вкладення своїх заощаджень з метою їх приросту, альтернативна звичним банківським депозитам.  В Україні до ІСІ відносяться пайові та корпоративні інвестиційні фонди.  Пайові інвестиційні фонди (ПІФ) - це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності, та перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА) і враховуються окремо від результатів її господарської діяльності.  Пайовий інвестиційний фонд: - Не є юридичною особою, створюється компанією з управління активами шляхом продажу (розміщення) інвесторам випущених нею інвестиційних сертифікатів  - При підписанні договорів купівлі або продажу активів фонду КУА діє від свого імені  - КУА веде облік результатів діяльності фонду окремо від власної господарської діяльності та інших ІСІ  - Мінімальний обсяг активів - 1 250 мінімальних заробітних плат, з 01.12.2006 р. - 500 000 грн.  Корпоративні інвестиційні фонди (КІФ) - це ІСІ, які створюються у формі відкритого акціонерного товариства і проводять діяльність виключно зі спільного інвестування.  Корпоративний інвестиційний фонд: - Юридична особа у формі відкритого акціонерного товариства (ВАТ)  - Статутний капітал фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів та цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або торговельно-інформаційній системі та об’єктів нерухомості, збільшення статутного капіталу здійснюється виключно за рахунок грошових коштів  - Не менше 70% середньорічної вартості активів повинно інвестуватись у цінні папери  - Управління фондом (відповідно, його активами) здійснює КУА на підставі договору, органи управління фонду такі, як у ВАТ - загальні збори акціонерів та наглядова (спостережна) рада.

28.Благодійництво і благодійні організації.благодійництво - добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги; специфічними формами благодійництва є меценатство, спонсорство і волонтерська діяльність;благодійна організація - недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб згідно з Законом;

Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

Діяльність благодійників і благодійних організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з державними органами і не позбавляє права на отримання державної допомоги.

Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються у таких основних напрямах:- сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища; - поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також подання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;- подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям; - сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням;- сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;- подання допомоги талановитій творчій молоді;- сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам'яток історії та культури, місць поховання;- сприяння розвитку охорони здоров'я, масової фізичної культури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку. Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.державні органи та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) благодійної організації.Засновник благодійної організації приймає рішення про заснування благодійної організації, затверджує статут (положення), формує орган управління організацією, заслуховує звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим використанням коштів і майна благодійної організації, вирішує інші питання, віднесені цим Законом та статутом (положенням) благодійної організації до його компетенції.

29.Недержавні пенсійні фонди.Будь-який НПФ створюється з єдиною метою: накопичення пенсії для своїх учасників, і ніякої іншої мети мати не може. Але відмінності між ними існують. Так, всі НПФ поділяються на три види: Відкриті – недержавні пенсійні фонди, засновниками яких можуть бути будь-які одна або кілька юридичних осіб (крім установ, фінансованих з державного бюджету), а учасниками – будь-які фізичні особи незалежно від місця і характеру їхньої роботи. Корпоративні – недержавні пенсійні фонди, засновниками яких можуть бути юридичні особи-роботодавці і до яких можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками таких фондів можуть бути винятково фізичні особи, що перебувають у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками і роботодавцями-платниками цього фонду. Професійні – недержавні пенсійні фонди, засновниками яких можуть бути об'єднання юридичних осіб-роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи професійні союзи (об'єднання професійних союзів), або фізичні особи, пов'язані за родом їхньої професійної діяльності. Учасниками такого фонду можуть бути винятково фізичні особи, пов'язані за родом їхньої професійної діяльності, визначеної в статуті фонду. Діяльність НПФ відбувається наступним чином: Після того, як засновники виконають усі умови для відкриття НПФ і отримання необхідних свідоцтв, Рада НПФ (створений засноником(-ми) і затверджений Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (ДФП) колегіальний орган управління НПФ в складі не менше 5 осіб) підписує договори з Адміністратором НПФ, Компанією з управління активами та банком-зберігачем.

30.Накопичувальна та солідарна система пенсійного забезпечення:порівняльний аналіз.Система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

Перший рівень         солідарна система загальнообое'язкоеого

державного пенсійного страхуеання (далі - солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду наумовах та в порядку, передбачених Законом.

Другий рівень накопичувальна система загальнообое'язкоеого державного пенсійного страхуеання (далі - накопичувальна система пенсійного страхування), що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових витат наумовах та в порядку, передбачених Законом.

Третій рівень система недержаеного пенсійного забезпечення, що

базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні

становлять систему загальнообов'язкового державного пенсійного

страхування. Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення в

Україні становлять систему накопичувального пенсійного

забезпечення.

Суб'єктами солідарної системи є: застраховані особи, а в окремих випадках, визначених цим Законом, – члени їхніх сімей та інші особи; страхувальники; Пенсійний фонд; уповноважений банк; підприємства, установи, організації (далі – організації), що здійснюють виплату і доставку пенсій. Суб'єктами системи накопичувального пенсійного забезпечення є: особи, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів; підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування внесків до системи накопичувального пенсійного забезпечення; Накопичувальний фонд; недержавні пенсійні фонди; юридичні особи, які здійснюють адміністративне управління Накопичувальним фондом і недержавними пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами; зберігач; страхові організації.

31.Національна депозитарна система:структура та сфера діяльності.Структура Національної депозитарної системи дворівнева.

Нижній рівень складають зберігачі, що ведуть рахунки у цінних паперах власників цінних паперів, та реєстратори, які відповідно до договорів з емітентом цінних паперів ведуть особові рахунки власників іменних цінних паперів. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім депозитарної. У разі одержання відповідного дозволу депозитарії та зберігачі можуть вести реєстри власників іменних цінних паперів. Емітенти, кількість акціонерів у яких менша, ніж встановлена Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, можуть вести реєстр самостійно.

Верхній рівень складають Національний депозитарій і депозитарії, які ведуть рахунки для зберігачів та за наявності ліцензії здійснюють кліринг і розрахунки за договорами щодо цінних паперів.

Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі провадження депозитарної діяльності, відповідно до Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" покладено на Національний банк. Прямими учасниками Національної депозитарної системи законодавством визначені депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів, 

Опосередкованими учасниками Національної депозитарної системи є організатори торгівлі цінними паперами - фондові біржі та торговельно-інформаційні системи (на кінець 2003 року їх було 10), а також торговець цінними паперами,банки та суб'єкти господарювання, які є емітентами цінних паперів

Сферою діяльності Національної депозитарної системи є:

-стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними стандартами;

-уніфікація документообігу щодо операцій з цінними паперами і нумерація цінних паперів, випущених в Україні, згідно з міжнародними стандартами;

-відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і в без документарній формах;

-реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;

-акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат з погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;

-регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

-надання послуг щодо виконання обов'язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

-розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп'ютеризованих систем обслуговування обігу рахунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов'язаних з банківськими та/або з іншими системами грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі.

32.Учасники національної депозитарної системи.Верхній рівень депозитарної системи являє собою Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів та здійснюють кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Нижній рівень – це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів. У цілому в депозитарній системі діє кілька суб'єктів корпоративного управління. До них належать прямі й опосередковані учасники. 

Прямими учасниками Національної депозитарної системи законодавством визначені депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів, 

Опосередкованими учасниками Національної депозитарної системи є організатори торгівлі цінними паперами - фондові біржі та торговельно-інформаційні системи (на кінець 2003 року їх було 10), а також торговець цінними паперами,банки та суб'єкти господарювання, які є емітентами цінних паперів

Контроль за діяльністю Національної депозитарної системи здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, а також у межах повноважень, визначених законодавством України, Національний банк України, Міністерство фінансів України та інші державні органи. Порядок і умови здійснення депозитарної діяльності учасниками Національної депозитарної системи встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Для здійснення кожного з видів депозитарної діяльності учасникам Національної депозитарної системи видається окремий дозвіл ДКЦПФР.

33.Послуги андерайтерів.Андеррайтер - юридична особа, яка відповідно до укладеного з емітентом договору андеррайтингу здійснює розміщення облігацій емітента. Андеррайтером може бути виключно особа, яка у встановленому порядку одержала ліцензію на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів - діяльності по випуску та обігу цінних паперів (торговець цінними паперами).

Згідно з законом про банки та банківську діяльність андеррайтинг – це купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов’язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані.

Загалом, андеррайтинг можна визначити як купівлю на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам. Виділяють дві основні форми андеррайтингу:

· метод твердих зобов’язань;

· метод найкращих зусиль.

Сутність першого полягає в тому, що посередник або викуповує весь (частину) випуску з наступним перепродажем інвесторам на ринку; або гарантує продаж цінних паперів емітента інвесторам. Подібний механізм виглядає досить привабливо для емітента, оскільки надає певні гарантії щодо розміщення цінних паперів та розміру фінансових ресурсів, які будуть отримані. Винагорода андеррайтера за послуги – «спред», різниця між ціною, за якою цінні папери були викуплені посередником, та ціною, за якою він продав цінні папери інвесторам на ринку.

При використанні методу найкращих зусиль андеррайтер бере на зобов’язання докласти усіх максимальних зусиль щодо розміщення цінних паперів емітента. Як правило, винагорода посередника – комісійна винагорода у вигляді відсотка від вартості розміщених цінних паперів.

Діяльність андеррайтера не обмежується лише посередницькими функціями під час розміщення цінних паперів. Як свідчить практика, ці додаткові послуги можуть бути як явними (зафіксовані в договорі між емітентом та посередником), так і неявними.

До явних функцій, які можуть бути покладені на андеррайтера, відносять наступні:

· здійснення за дорученням та від імені емітента організації випуску, розміщення та обігу цінних паперів; розробка умов випуску, концепції обігу, проспекту емісії;

· розробка й обґрунтування організаційно-фінансових схем та механізмів випуску й розміщення

34.Валютний ринок та його суб’єкти.Валютні ринки –

§ Як економічна категорія - це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі – продажу іноземних та платіжних документів в іноземних валютах;

§ Як інституціональний механізм – це сукупність установ і організацій – ТНБ, валютні біржі, брокерські фірми, що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

До головних функцій валютних ринків можна віднести :

· Забезпечення виконання міжнародних розрахунків

· Забезпечення ефективного функціонування світових кредитних та фінансових

· Страхування валютних та кредитних ризиків

· Отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді різниці курсiв валют

· Визначення валютних.

· Диверсифiкацiя валютних резервів банків, підприємств, держав

· Регулювання економіки

Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку :

I. Державні установи , основне місце серед яких займають:

§ центральні банки - управління валютними резервами, проведення валютних інтервенцій, регулювання рівня процентних ставок по вкладенням в національній валюті;

§ казначейства окремих країн.

II. Юридичні та фізичні особи , зайняті у різноманітних сферах

зовнішньоекономічної діяльності:

§ компанії, що приймають участь у міжнародній торгівлі; мають попит на іноземну валюта , а також її пропонують; операції здійснюють через банки;

§ компанії, які здійснюють закордонні вкладення активів (Investment Funds, Mohey Market Funds,International Corporations), тобто інвестиційні фонди, крупні міжнародні корпорації;

§ приватні особи – неторгові операції -туризм, переказ заробітної плати, пенсій, гонорарів і продаж готівкової валюти.

III. Комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків:

§ комерційні банки (ТНБ) – проводять основний обсяг валютних операцій, акумулюють загальні потреби ринку у валютних конверсіях, а також у залученні/розміщенні коштів і виходять з ними на інші банки;

IV. Валютні біржі та валютні відділи товарних фондових бірж.

§ валютні біржі – в країнах з перехідною економікою - обмін валют для юридичних осіб і формування валютного курсу;

§ валютні брокерські фірми - зведення покупця і продавця іноземної валюти і здійснення між ними конверсійної чи кредитно-депозитної операції. Знімаються комісійні.

35. Поточні конверсійні операції на валютному ринку.Конверсійні операції поділяються на дві групи:

операції з негайною поставкою валюти або поточні конверсійні операції;

термінові валютні конверсійні операції.

У свою чергу, операції з негайною поставкою можуть поділятися на операції з датою валютування сьогодні (today або скорочено tod), завтра (tomorrow або скорочено tom) і датою валютування через два робочі банківські дні — операції на умовах спот (spot).

У міжнародній практиці прийнято, що операції “спот” здійснюються з датою виконання на другий робочий день, після дня укладання угоди. Ринок поточних конверсійних операцій називається спот-ринком. Саме спот-ринок складає 90 % обсягу всіх валютних угод.

Майже половина всіх угод ринку Forex є операціями на умовах «спот», тобто належать до касових (поточних) операцій. Такі угоди укладаються за допомогою засобів електронного зв'язку (торговий термінал Рейтер-дилінг, телефон, факс, електронна пошта, ІНТЕРНЕТ), а розрахунки здійснюються банківськими телеграфними переказами або за допомогою електронних систем розрахунків (наприклад СВІФТ).

Сутністю поточних конверсійних операцій є купівля-продаж валюти на умовах її поставки банками-контрагентами не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, зафіксованим у момент укладання угоди. Ринок поточних конверсійних операцій дає можливість контрагентам здійснювати обмін однієї валюти на іншу. Менше 5 % операцій цього ринку пов'язані з угодами, які обслуговують реальний рух товарів і капіталів, 95 % операцій являють собою суто спекулятивний обіг грошових коштів.

Стандартним у здійсненні операції між двома валютними дилерами ринку поточних операцій є здійснення котирування валют з використанням двох сторін — BID та ASK (іноді Offer). Дилер, який робить запит (ASK) стосовно котирування якоїсь конкретної валюти, навмисне називає тільки суму, на яку планує здійснити операцію: наприклад, «здійсніть мені котирування на половинку «кабелю», що означає запит ціни на 0,5 млн GBP/USD. Це робиться для того, щоб дилер, який дає котирування, не знав намірів першого. Якщо такий дилер знатиме наміри першого дилера, то у нього з'явиться спокуса завищити ціну валюти у разі її придбання, і навпаки — занизити ціну під час її продажу.

Остання цифра написання валютного курсу зветься піпсом (pips), або пунктом (point). Валютні дилери, як правило, здійснюють один одному котирування тільки двох останніх цифр, близько десятків піпсів. Різниця між котируванням на купівлю та продаж є маржею і часто зветься спредом. Єдиною платою за здійснення операції на ринку «спот» є саме спред. Комісійні на даному сегменті валютного ринку, як правило, не стягуються.

36 Види котировок .Торгівля на ринку здійснюється на базі встановлення обмінного курсу валют (котирування валют). Курс розглядається як відношення базової валюти до котируваної. Термін «базова» валюта означає, що така валюта у співвідношенні фіксується на певному рівні, зазвичай на рівні 1, 10 або 100. Мова йде про те, скільки одиниць котируваної валюти можна обміняти на одиницю базової. У світовій фінансовій практиці утвердилася традиція брати за базову валюту американський долар і виражати вартість інших валют відносно до долара. Такий курс, або котирування, має назву прямого курсу (котирування), тобто змінювана кількість національної валюти тут відноситься до фіксованої кількості іноземної валюти. Винятком з правил є котирування англійського фунта стерлінгів, коли до фіксованої кількості національної валюти (у даному разі стерлінг) прирівнюють змінюване кількість іноземної валюти. Тільки окремі країни використовують таке котирування, яке має назву непрямого. Слід зауважити, що вид котирування залежить від традицій і укладу світової практики дилінгу. Так, американські банки у своїх внутрішніх операціях використовували прямі котирування, а в зовнішніх - зворотні. Але останнім часом вимушені були враховувати світові тенденції і поступово перейшли до стандарту зворотних котирувань. Проте все більше банків почали залучатися до торгівлі крос-курсами. Крос-курс - співвідношення між двома валютами, які є похідними від їхніх курсів щодо третьої валюти (долара США). Таким чином, оператору ринку потрібно стежити не за одним курсом, а відразу за трьома. З подальшим розвитком валютного ринку в цілому торгівля крос-курсами стала його повноцінним сегментом, проте невеликим за значенням. Як показує практика, активність торгівлі крос-курсами впливає на активність торгівлі головними курсами (щодо долара) так само, як і навпаки. Аналіз крос-курсів іноді допомагає проявити відмінність у швидкостях змін головних курсів. За наявності таких відмінностей виникає можливість скористатися цим і здійснити арбітражну угоду.Обмінний курс. Обмінний курс - це ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті. Валютні котирування містять у собі базову і зустрічну валюти. При позначенні котирування обмінного курсу валютна пара заведена базову валюту вказувати першою, а зустрічну - другий.Котирування можуть здійснюватися в європейському або американському варіанті або, відповідно, прямі і зворотні.Американський варіант, або зворотне котирування. У цьому випадку фіксована кількість національної валюти котирується проти змінюваної кількості іноземної валюти.Традиційно британський фунт стерлінгів котирувався саме в такій спосіб у зв'язку з тим, що до введення в країні десяткової системи це полегшувало підрахунки. Зворотне котирування зберігається і зараз, хоча британський фунт переведено на десяткову систему. До інших валют, які котируються за американським варіантом, входять новозеландський долар (NZD), австралійський долар (AUD), ірландський фунт (IEP) і європейська валютна одиниця (EUR).

37. валютний арбітраж.Валютний арбітраж – особливий вид валютних угод, основна мета проведення яких полягає у отриманні прибутку на основі розбіжностей курсів на окремих валютних ринках, а також курсів різних платіжних засобів на одному й тому самому ринку. Укладання арбітражних угод, основним принципом є купити валюту дешевше і продати дорожче, урів-новажує попит і пропозицію на валютних ринках, географічно різних, об’єднуючи їх у єдиний міжнародний ринок. Як наслідок відбувається вирівнювання валютного курсу на різних ринках, що позбавляє арбітраж об’єктивної основи. Але арбітраж не зникає повністю, адже з часом ви-никає нова неврівноваженість валютних курсів. Економічна доцільність арбітражу визначається розміром витрат на купівлю-продаж валюти.

Основні види валютного арбітражу такі: – вирівнюючий арбітраж ділиться на прямий та непрямий. Прямий ар-бітраж – використання курсової різниці між валютами боржника та кредитора. У непрямому вирівнюючому арбітражі бере участь третя валюта; – відсотковий арбітраж – пов’язаний з операціями на ринку позичко-вих капіталів, де ставки нижчі, та розміщення еквівалента запозичень іноземної валюти на національному ринку капіталу, де відсоткові ставки вищі; – валютно-відсотковий арбітраж – різновид відсоткового і ґрунтується на використанні банком різниці відсоткових ставок за угодами, які здійснюються у різні терміни . – тимчасовий валютний арбітраж – це отримання прибутку від різниці валютних курсів у часі;

– просторовий – це отримання прибутку за рахунок відмінностей у

курсах валюти на різних валютних ринках; – простий валютний арбітраж – це здійснення валютних операцій здвома валютами; – Складний валютний арбітраж – здійснення валютних операцій з великою кількістю валют; – Спекулятивний валютний арбітраж – отримання прибутку від коли-вання валютного курсу; – Конверсійний валютний арбітраж – зумовлений коливанням курсо-вих співвідношень різних валют.

Переваги валютних арбітражних операцій полягають у тому, що за-вдяки одночасній купівлі та продажу валют легко за крити валютні пози-ції, а це, в свою чергу, зводить до мінімуму валютні ризики

38. Операції на форвардному ринку.Форвардні операції є угодами з обміну валют за наперед узгодженим курсом, які укладені сьогодні, але дату валютування відкладено на певний термін у майбутньому. Форвардні угоди укладаються, як правило, на термін до 1 року з фіксованими датами виконання в один, два, три, шість і 12 місяців. Форвардні операції здійснюються не на біржі, а на банківському ринку, тобто у вигляді міжбанківських операцій та операцій банків з клієнтурою. Ці строкові операції, як правило, закінчуються поставкою активів, які були предметом угоди.

Форвардні операції здійснюються за форвардним курсом, який відрізняється від курсу по поточних операціях на величину форвардної маржі. Остання може бути у вигляді премії (курс «форвард» вищий за курс «спот») або дисконту (курс «форвард» нижчий за курс «спот»).

Форвардні операції поділяються на два види:

угоди «аутрайт» (out-right) — одинична конверсійна операція з датою валютування, відмінною від дати «спот»;

угоди «своп» (swap) — комбінація протилежних конверсійних операцій з різними датами валютування.

Угоди типу "своп" - це комбінація двох протилежних конверсійних операцій на однакову суму з однією датою укладання та різними датами валютування. При цьому одна із вказаних операцій і дій - термінова, а інша - угода з негайною поставкою. Типи свопів:

Валютні свопи - операції з обміну фіксованих валютних курсів на плаваючі. Мета валютних свопів: забезпечення фінансування довгострокових зобов'язань в іноземній валюті; хеджування довгострокового валютного ризику; зміна валюти, в якій надходять прибутки від інвестицій, на іншу за вибором інвестора; забезпечення конвертації експортованого капіталу в іншу валюту.

Процентні свопи - операції з обміну валюти з фіксованою процентною ставкою проти плаваючої ставки, або ж із плаваючою ставкою проти плаваючої, але в іншому режимі.

Валютно-процентні свопи - комбінації вищезгаданих свопів.

39. угоди Своп.Угоди типу своп — комбінація двох протилежних конверсійних операцій на однакову суму з фіксованим курсом.Види свопів:1.Ванільний своп — стандартний своп, укладений між двома партнерами без жодних додаткових умов.2.Амортизуючий своп — своп, укладений між двома партнерами, передбачена сума якого рівномірно зменшується з наближенням дати закінчення угоди.3.Зростаючий своп — своп, укладений між двома партнерами, передбачена сума якого рівномірно збільшується з наближенням дати закінчення угоди.4.Структурований своп (складний) — своп, в якому беруть участь кілька сторін і, як правило, кілька валют.5.Активний своп — своп, який змінює існуючий тип процентної ставки активу на інший (наприклад, фіксовану ставку на плаваючу).6.Пасивний своп — своп, який змінює існуючий тип процентної ставки зобов'язань на інший.7.Форвардний своп — своп, укладений сьогодні, але який розпочинається через певний проміжок часу.8.Свопціон — комбінація свопу та опціона.Типи свопів:1.Валютні свопи — операції з обміну фіксованих валютних курсів на плаваючі.2.Процентні свопи — операції з обміну валюти з фіксованою процентною ставкою проти плаваючої ставки, або ж із плаваючою ставкою проти плаваючої, але в іншому режимі.3.Валютно-процентні свопи — комбінації вищезгаданих свопів.4.Диференційні свопи — свопи з нетто платежем однієї сторони на користь іншої при укладанні угоди.5.Процентний своп — обмін процентними платежами, нарахованими в одній валюті з передбаченої суми за завчасно встановленими процентними ставками протягом визначеного періоду.

40. Ринок Валютних ф’ючерсів.Ринок валютних ф'ючерсів є особливою виглядом необоротних форвардних угод, сектор яких займає невелику частинуФорекса. У основу ф'ючерсів покладено обмінні угоди та це ф'ючерсний контракт є похідним інструментом. Його особливостями є фіксовані терміни виконання і обсяг угоди. Якщо, зазвичай, необоротна форвардна угода – тобто. угода з терміном виконання великим, ніж термін наРНВ, – виконується будь-коли, торговий обидві країни, стандартний обсяг валютних ф'ючерсів може бути реалізований лише у третю середу березня, червня, вересня та грудня. Є низка достоїнств валютних ф'ючерсів, роблять їх привабливими. Вони доступні всім учасників ринку, включаючи фізичних осіб. У їх на відміну відРНВ, який фактично закритий окремих осіб – крім найзаможніших їх – черезторгуемих обсягів. Ринок ф'ючерсів – централізований, він такий ж ефективний, як іРНВ, причому, якщоРНВ є цілком децентралізованим ринком, ф'ючерсна торгівля відбувається під одним дахом. Вона виключає наявність кредитного ризику, оскільки Чиказька розрахункова палата виконує роль покупця стосовно кожному продавця й навпаки. Натомість, палата мінімізує ризик, вимагаючи від трейдерів з збитковими позиціями, заповнювати суму, рівну їх збитків. До того ж, валютні ф'ючерси створюють певні пільги для трейдерів у зв'язку з тим, що, оскільки ф'ючерси є особливою виглядом необоротних форвардних угод, корпорації може використати їх задля страхування ризику.

41. Порівняльна характеристика ф’ючерсних та форвардних операцій.Під форвардним контрактом розуміють угоду між двома контрагентами про умови здійснення операції з базовим інструментом (активом), яка відбудеться в майбутньому. Найчастіше такі операції набувають форми купівлі чи продажу обумовленої кількості конкретного виду базових інструментів за фіксованою ціною на визначену дату в майбутньому [1, с. 182].

Форварди укладаються, як правило, з метою реальної поставки (купівлі чи продажу) відповідного активу для страхування від можливих несприятливих цінових змін на даний актив.

Форвардні контракти мають певні переваги перед іншими фінансовими інструментами. По-перше, індивідуальний характер укладення контракту дозволяє досить точно хеджувати ризик визначенням суми угоди і термінів, які відповідають потребам сторін. По-друге, за форвардними угодами не стягується додаткова платня (комісійні). Для продавців перевагою форвардних угод є те, що завдяки їх позабіржовому характеру вони мають змогу диктувати умови угоди, зокрема щодо встановлення ціни базового інструменту.

Головним недоліком форвардних угод є відсутність можливості маневрувати. Умова обов'язкового виконання не дозволяє достроково розірвати угоду або змінити її умови, а відсутність вторинного форвардного ринку не дає змоги перепродати контракт. Як наслідок, форвардні контракти мають низьку ліквідність, а ризик невиконання зобов'язань за ними досить високий.

Механізм страхування форвардними контрактами суттєво відрізняється від механізму страхування ф'ючерсами.

Під ф'ючерсним контрактом розуміють угод між продавцем або покупцем, з одного боку, і кліринговою палатою ф'ючерсної біржі, з іншого, про поставку (прийняття) стандартної кількості базових інструментів за узгодженою ціною на конкретну дату в майбутньому [2].

Основними перевагами ф'ючерсних контрактів є: біржовий (організований) характер торгівлі, що дозволяє формувати ціни на них під впливом попиту та пропозиції; висока ліквідність, що забезпечується за рахунок організації щоденної біржової торгівлі; гарантія клірингової палати щодо виконання всіх контрактів; низька вартість укладання угоди в порівнянні із сумами контрактів; доступність ф'ючерсної торгівлі для всіх учасників ринку; необов'язковість реальної поставки, взаєморозрахунків і можливість дострокового виходу з контракту шляхом укладання зворотної (офсетної) угоди.

До головних недоліків ф’ючерсі можна віднести: можливість невідповідності потребам клієнта щодо термінів і сум контрактів у зв'язку зі стандартними умовами контрактів; на біржі може не бути ф'ючерсного контракту на необхідний хеджеру інструмент; недоодержання доходів за коштами, вкладеними на депозитний рахунок брокера ф'ючерсної біржі як гарантійні внески; короткостроковий характер ф’ючерсів не дозволяє хеджувати ризики в середньо- і довгострокових операціях. Для цього необхідно кілька разів проводити ф'ючерсні операції, що істотно підвищує витрати

З вище зазначеного можна зробити висновок, що основні відмінності між ф'ючерсними та форвардними контрактами полягають у наступному:

· Ф’ючерси є біржовими угодами. Насамперед це означає, що вони є високоліквідними фінансовими інструментами, а форварди являють собою позабіржові угоди, тому їх ліквідність значно нижча.

· У торгівлі ф’ючерсними контрактами значну роль відіграють клірингові палати. Вони виступають для кожного учасника угоди як протилежна сторона угоди, а також є гарантом виконання умов угоди. На відміну від ф’ючерсних контрактів у функціонуванні форвардного ринку не беруть участі клірингові палати. Учасниками форвардної угоди виступають два учасники, один з яких зобов'язується поставити базовий актив, а інший - прийняти поставку цього активу.

· Учасники форвардного ринку підпадають під кредитний ризик, оскільки кожна із сторін може не виконати угоду, хоча, як правило, і передбачено штрафні санкції за невиконання умов угоди, а на ф'ючерсному ринку функціонують клірингові палати, які гарантують виконання ф'ючерсних угод.

· Хеджування за допомогою ф'ючерсних контрактів полягає в паралельному проведенні операцій на ринку спот та строковому ринку, в той час коли хеджування за допомогою форвардних контрактів полягає в перенесенні операції з реального ринку на ринок строкових угод.

42. Організація депозитного ринку.Залучення коштів вкладників та інших кредиторів - це основний вид пасивних операцій банків. Залучені засоби комерційних банків формують переважну частину банківських ресурсів. Вони покривають від 80 до 90% усієї потреби у грошових коштах для здійснення активних банківських операцій. Складаються із депозитів (вкладів) і кредитів (позик), отриманих банком. Максимальний розмір залучених коштів залежить від власного капіталу банків.

Комерційний банк має можливість залучати кошти підприємств, установ, населення та інших банків. За терміном залучені кошти поділяються на ресурси, що управляються, і поточні пасиви. Ресурси, що управляються, включають термінові депозити, залучені банком, і міжбанківські кредити. Поточні пасиви формуються залишками коштів на розрахункових, поточних і кореспондентських рахунках.

Вклад (депозит) - це грошові кошти (у готівковій або безготівковій формі, в національній або іноземній валюті) передані в банк їх власником для зберігання на певних умовах. Операції, пов'язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними. Для банків вклади - головний вид їх пасивних операцій і, відповідно, основний ресурс для проведення активних кредитних операцій.

Депозит виникає двома шляхами: банк може прийняти кошти від фізичної особи та фірми і помістити їх на депозитний рахунок, або може "утворити" депозит, надаючи клієнту позичку і право розплачуватися чеками проти цього депозиту.

Види депохитних рахунків, які використовуються у практиці сучасних банків, дуже різноманітні, а в результаті фінансових нововведень їх кількість в останні роки зросла. Депозити розрізняються залежно від строку, умов внеску та вилучення коштів, заплачених процентів, можливістю отримання пільг за активними операціями з банком тощо.

У більшості країн класифікація депозитних рахунків заснована на двох моментах: строку депозиту до моменту вилучення та категорії вкладника. За строками депозити поділяються на депозити до запитання (тобто депозити, які сплачуються за першою вимогою вкладника без попереднього повідомлення) та депозити на строк (які сплачуються через певний час після внесення коштів на рахунок). Залежно від вкладника виділяють наступні рахунки: рахунок приватної особи, корпорацій (акціонерних компаній) або некорпоративних фірм, центрального уряду, місцевих органів влади, фінансових установ, іноземних вкладників.

Депозити до запитання дають можливість вкладнику отримувати готівку за першою вимогою та здійснювати платежі за допомогою чеків. Гроші на такі рахунки зараховуються та знімаються як частково, так і повністю. Головною позитивною якістю цих рахунків є їх висока ліквідність, можливість їх використання в ролі засобу платежу. Основний недолік (для вкладника) - відсутність нарахування процентів за рахунком (або дуже малий процент).

Особливості депозитного рахунку до запитання:

- вклад та вилучення коштів здійснюється як частинами, так і повністю в будь-який час без обмежень;

- гроші можуть вилучатися з рахунку як у вигляді готівки, так і за допомогою чека;

- власник рахунку платить банку комісію за використання рахунку у вигляді постійної місячної ставки або за кожний виписаний чек;

- за депозитами до запитання банк повинен зберігати мінімальний резерв у центральному банку в більшому відношенні, ніж за строковими вкладами.

43. Інструменти грошового ринку.Інструментами грошового ринку є векселі, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, банківські акцепти та інші грошові сурогати.

Грошові сурогати - це будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, і виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються в основному боргові документи. Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.

Найбільш поширеними фінансовими інструментами вітчизняного грошового ринку є казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі.

Казначейські зобов'язання України - держані боргові цінні папери, що емітуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчують факт заборгованості Державного бюджету перед власником казначейського зобов'язання України, дають власнику право на отримання грошового доходу та погашаються відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України.

Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, "РЕПО").

Банківський акцепт - форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.

Вексель виконує дві функції:

1) є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов'язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо);

2) служить інструментом грошових розрахунків, так як є різновидом кредитних грошей.

44. Види та форми грошових розрахунків.Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного відтворення, завершальною ланкою у процесі реалізації суспільного продукту.

Грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безготівкової форми. Готівкові розрахунки здійснюються через касу підприємства готівковими грошовими коштами і, як правило, для обслуговування населення – виплати заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги тощо. Суб’єкти господарювання зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в банках, через які вони повинні здійснювати між собою розрахунки.

Безготівкові розрахунки – це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках в банках, коли гроші (кошти) списуються з рахунка платника (покупця) і переказуються на рахунок отримувача коштів (продавця).

Грошовий оборот кожного суб’єкта господарювання пов’язаний з такими напрямками:

забезпечення процесу підприємницької діяльності (закупівля товарів, сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, виплата заробітної плати тощо);

реалізація товарів, продукції, робіт, послуг, тобто відшкодування витрат і формування доходів;

сплата податків, обов’язкових відрахувань і зборів;

отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам.

Більша частина грошового обороту припадає на безготівковий оборот, який повністю здійснюється через банківські установи, в яких відкрито рахунки суб’єктів підприємницької діяльності. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися: платіжними дорученнями, платіжними вимогами – дорученнями, чеками, акредитивами.

45. Банківські позички для поповнення обігових коштів підприємств.Фінансовий кредит – це позичковий капітал, який надається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент.

Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит, який надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із цих умов є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.

Кредити, які надаються банками, за строками користування поділяються здебільшого на:

а) короткострокові -до 1 року,

б) середньострокові -до 3 років,

в) довгострокові -понад 3 років.

З точки зору підприємств (у контексті фінансової звітності) позичковий капітал (зобов’язання) поділяється на довгостроковий та короткостроковий.

Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позики), які перейшли до складу довгострокових.

Довгострокові кредити залучаються підприємствами для фінансування довгострокових активів, зокрема основних засобів (їх придбання, реконструкція, модернізація), нового будівництва, інших видів необоротних активів, а також окремих видів оборотних активів, у яких кошти заморожуються на довгостроковий період.

В економічно розвинених країнах до довгострокових банківських кредитів вдаються, як правило, підприємства малого та середнього бізнесу. Крупні підприємства довгострокову потребу в капіталі задовольняють здебільшого шляхом емісії облігацій.

Короткостроковими кредитами банків є зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов’язання за кредитами (позиками) як довгостроковими, так i короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.

Короткострокові банківські кредити залучаються здебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриття тимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо.

46. Ринок капіталів: суть, функції та суб’єкти.Ринок капіталів – це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньо- і довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього.

Позиковий капітал - це кошти, віддані в позику під певний відсоток за умови повернення. Формою руху позикового капіталу є кредит. Основним його джерелом служать кошти, що вивільняються в процесі відтворення: амортизаційні фонди підприємств, частина оборотного капіталу в грошовій формі, прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва, грошові доходи і заощадження всіх верств населення. На ринку капіталів кредити надаються на термін понад рік.

Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу. Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу.

Ринок капіталів виконує такі функції:

По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди.

По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки.

По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо.

Основними учасниками цього ринку виступають[4]:

• первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, які мобілізовані банками і перетворені у позиковий капітал;

• спеціалізовані посередники — кредитно-фінансові організації, що здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) коштів, перетворення їх у позиковий капітал і подальшу тимчасову передачу його позичальникам на зворотній основі за плату у формі відсотків;

• позичальники — юридичні і фізичні особи, а також держава, що відчувають нестачу у фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посереднику за право тимчасового користування ними.

47. Державний кредит, його форми та види..Державний кредит – одна із важливих форм державних фінансів. За допомогою державного кредиту залучаються фінансові ресурси для фінансування дефіциту державного бюджету та платіжного балансу країни, забезпечення програм розвитку окремих галузей та підприємств, стабілізації валютної системи та ін. Державний кредит – це операції із залучення та надання кредитних ресурсів, що здійснюються органами державного управління.

До основних форм державного кредиту належать:

1) державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;

2) позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;

3) держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;

4) вклади громадян в ощадні банки країни;

5) інші форми.

Види державного кредиту:

1) в залежності від статусу позичальника:

— централізований кредит - цінні папери випускає уряд;

— децентралізований кредит - місцеві органи влади.

2) в залежності від сфери розміщення боргових зобов'язань:

— внутрішні позики - розміщуються в державі;

— зовнішні позики - розміщуються за кордоном.

3) в залежності від строків погашення державою боргових зобов'язань:

— короткострокові позики - поточні, до одного року;

— середньострокові - 1-5 років;

— довгострокові - понад 5 років. З одного боку, є недоцільними, бо обтяжуються наступні покоління. Але, з іншого боку, чим коротше термін позики, тим складніше систематизувати управління і досягти економічного й соціального ефекту від позики.

4) за видами дохідності:

— процентні - власники цінних паперів отримують дохід, як правило, з розрахунку фіксованих процентів;

— безпроцентні (дисконтні) - цінні папери реалізуються по ціні нижчій їх номіналу, різниця між ціною придбання і номінальною відшкодовується в момент погашення, складаючи дохід;

— виграшні - власники цінних паперів отримують дохід при умові включення даного номера цінного паперу в виграшний тираж погашення.

48. джерела погашення державних позик.Найважливішим чинником державних позик є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і заінтересованість у наданні їй позик. Головне при цьому — реальне забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

— доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

— додаткові надходження від податків;

— економія коштів від зменшення видатків;

— емісія грошей;

— залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найбільш реальним джерелом є доходи, отримані від інвестування позичених коштів. Вони найповніше відображають сутність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабільність. Надходження від збільшення податків чи економія від зменшення видатків також реальні джерела, однак тут є певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається за рахунок розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятно. Однак якщо існує необхідність введення для покриття заборгованості нових податків чи збільшення ставок діючих (аналогічно зменшення видатків для економії коштів), то краще це зробити відразу, а не випускати позику. Адже за позикою треба виплачувати дохід, тобто збільшення податків при поверненні боргу буде більшим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж у даний момент.

Емісія грошей є фіктивним джерелом погашення боргу, оскільки вона веде до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому за відсутності реальних джерел погашення боргу доцільніше відразу використати грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту, ніж випускати позики, для погашення яких у майбутньому доведеться друкувати більше грошей, тобто рівень інфляції в даний момент буде менший, ніж у майбутньому.

Погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик веде до зростання державного боргу. Таке джерело може використовуватись тільки як разове. Якщо ж воно використовується постійно, то це не що інше, як так звана «фінансова піраміда». Подібна фінансова політика є необґрунтованою і веде до фінансового краху, оскільки держава рано чи пізно стає неплатоспроможною.

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

49. способи управління державним боргом.Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.Державний борг — це сума заборгованості держави своїм кредиторам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості й процентів, що мають бути сплачені за позиками. Внутрішній борг — це заборгованість кредиторам держави в даній країні. Зовнішній борг — це заборгованість кредиторам за межами даної країни.Управління державним боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Що стосується поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела.Проблеми державного боргу не у його величині — в абсолютних сумах та відносно ВВП і обсягу бюджету, а у забезпеченні платоспроможності держави.В управлінні внутрішнім та зовнішнім боргами існує певна специфіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу визначаються станом торговельного балансу. Позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу урегулювати платіжний баланс.В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава змушена вносити певні корективи у свою позикову політику. Такі корективи, як правило, небажані, оскільки підривають довіру до держави. Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефолту — визнання державою своєї неплатоспроможності.Існують такі способи коригування позикової політики:¾ конверсія;¾ консолідація;¾ уніфікація;¾ обмін за регресивним співвідношенням;¾ відстрочка погашення;¾ реструктуризація;¾ анулювання.Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.Консолідація — це передання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків позики.Уніфікація являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів.Відстрочка погашення означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому за період перенесення строків погашення боргу виплата доходів не проводиться.Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.

50. Банківське кредитування. Види кредитів..Банківський кредит — це економічні відносини між кредитором (комерційним банком) і позичальником з приводу надання коштів останньому на умовах платності, строковості, обов'язкового повернення та матеріального забезпечення.

Види банківського кредиту.

1. Терміновий кредит — це кредит, який надається повністю одразу після укладання кредитної угоди. Терміновим кредитом може бути бланковий, обліковий, ломбардний, іпотечний і консорціальний кредити.

2. Бланковий кредит — незабезпечений кредит, що надається надійним клієнтам на короткострокові потреби.

3. Овердрафт (контоко-рентний кредит) — короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунку.

4. Кредитна лінія — це згода банку надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми без додаткових спеціальних переговорів. Відкривається фінансово-стійким підприємствам як правило для фінансування реальних інвестицій на строк до року.

5. Ломбардний кредит — надається під заклад високоліквідних активів.

6. Іпотечний кредит — надається під заставу основних фондів і нерухомості.

7. Консорціальний кредит — надається групою банків при значних обсягах кредитування.

8. Обліковий кредит — короткостроковий кредит, що надає банківська установа пред'явнику векселя шляхом його обліку (придбання) до настання терміну виконання зобов'язань по ньому. Банк надає пред'явнику векселя його грошовий номінал за мінусом дисконту.

Крім безпосереднього банківського кредиту існують ще кредитно-гарантійні банківські послуги. Акцептний кредит — позика передбачає акцептування банком інкасованої позичальником трати при умові, що підприємтсво надає в розпорядження банку вексель до терміну його оплати. Авальний кредит — це позика коли банк бере на себе відповідальність по зобов'язанням підприємства у формі гарантії. Підприємство-отримувач платежу одержує від банка-аваліста умовне платіжне зобов'язання, при несплаті боржником суми по векселю, зробити це за нього.

До послуг кредитного характеру відноситься факторинг. Факторинг — це система фінансування, на умовах якої постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги, рахунки-фактури по торговим опраціям комерційному банку. Факторингові операції включають: кредитування в формі попередньої оплати боргових вимог, ведення бухгалтерського обліку клієнта, облік реалізації, інкасацію заборгованості клієнта, страхування від кредитних ризиків.

51. Забезпечення кредитів.Основна умова надання кредиту — висока ймовірність його погашення з відповідними процентами. Цієї умови можна досягти шляхом забезпечення суми наданого кредиту. Більшість кредитів надається під забезпечення; незабезпеченими (бланковими) кредитами користуються клієнти з високими прибутками, ліквідні, з чудовою репутацією.

До матеріального забезпечення банки ставлять такі вимоги:■ можливість оцінки забезпечення;■ високоліквідність;■ невелика затратність банків за зберігання чи реалізацію майна.

Кредит вважається матеріально забезпеченим, якщо позичальник уклав договір застави рухомого чи нерухомого майна, майнових цінностей, цінних паперів тощо.

Перед укладенням договору застави банк повинен пересвідчитись документально (а в окремих випадках -перевірити на місці) щодо наявності майна, місцезнаходження та умов його зберігання, реальності реалізації тощо.

Згідно із Законом України «Про заставу» застава — це спосіб забезпечення будь-якого зобов'язання.

Кредитор, котрий приймає заставу, має право при невиконанні боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати компенсацію з вартості заставного майна шляхом його реалізації.

Формами забезпечення кредитів можуть виступати:

1. Застава майна, що належить позичальнику на правах власності або делегування права власності, на яке згідно чинного законодавства може бути накладено стягнення; застава оформляється у вигляді угоди про заставу у відповідності із законом “Про заставу”.

2. Заставне право на нерухоме майно.

3. Цінні папери.

5. Передача дебіторської заборгованості.

6. Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава приймаються монети, зливки, вироби із золота, срібла,платини, дорогоцінні камені та ін. Цей спосіб забезпечення кредиту в сучасний період використовується досить рідко.

Якщо предметом застави є нерухоме майно: промислові і сільськогосподарські будівлі, комунікації, житлові будинки, квартири, земля, то договір застави {іпотека) має бути не тільки нотаріально завірений, а й накладено заборону на відчуження предмета іпотеки.

При забезпеченні товарними запасами предметом застави є партії сировини, матеріалів, готової продукції. Банки надають перевагу товарам, торгівля якими ведеться на біржі і на які легко визначити ринкову ціну. Крім цього, товарні запаси повинні бути застраховані. Є два способи оформлення такого забезпечення (Рис. 4.8).

Засобом забезпечення кредиту товарними запасами може виступати вексель позичальника, який використовується при кредитуванні фірм роздрібної й оптової торгівлі.

Переуступка контрактів як форма забезпечення практикується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, які постійно проводять регулярні поставки товарів (надають послуги) за контрактами. Позичальник переуступає контракт банку, після чого всі надходження від покупця із сплати контрактних робіт (товарів, послуг) зараховуються в погашення кредитного боргу.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банкові належних до сплати рахунків за поставлені позичальником товари (виконані роботи, послуги).

52. Лізинг як форма кредиту.Лізинговий кредит — це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його специфіка полягає у тісному взаємозв'язку і переплетенні кредитних, фінансових та орендних відносин. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. Лізинг дає змогу товаровиробникам отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу, а також уникати втрат, пов'язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку.

Лізинг має дві основні форми — прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лізингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-ве фінансування, придбання обладнання. При лізингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартість майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника. Також, градація на прямий та непрямий лізинг може відштовхуватись від умови в договорі лізингу про придбання предмета лізингу лізингодавцем, тайкий лізинг слід називати непрямим, в той час коли відсутня дана умова - прямий лізинг.

Угода лізингу укладається на наступних умовах:термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;сума платежу об'єднує в собі вартість основних фондів, проценти за кредит, комісійні платежі;ризик, пов'язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лізингоотримувач;основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).

Розрізняють два види лізингу:фінансовий;операційний.

Фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду. Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Операційний лізинг, у свою чергу, охоплює рейтинг і хайринг.

Рейтинг — короткострокова оренда від одного дня до одного року без права наступного придбаня орендарем майна.

Хайринг — середньострокова оренда, яка передбачає здачу в найм товарів, обладнання і машин на термін від одного до трьох років.

53.особливості селенгу.Селенг — грошово-майнова операція (різновидність лізингу), передача власником його прав використання і розпорядження власністю (майном) селенг-компанії за плату. Власник залишається власником переданого майна, і селенг-компанія повинна по його першій вимозі повернути майно.

Селенг – це одна із різновидностей лізингу.

Селенг – це двосторонній процес, який є специфічною формою зобов’язання, що регламентується угодою майнового найму i полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену плату. При цьому власник залишається володарем переданого майна i може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанія залучає i вільно використовує на свій розсуд майно та окремі майнові права громадян i господарчих суб’єктів. Майном можуть бути різні об’єкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання i т. п.

За формою фінансування селенгова діяльність наближена до банківської діяльності. Вона може здійснюватися будь-якими торгово-промисловими підприємствами як побічна операція. Однак економічно доцільно створювати селенг-компанії.

Громадяни в найм здають, головним чином, гроші. Різниця між грошима позиченими (кредит) i грошима, взятими в найм, така: При кредиті відбувається зміна прав власності. При селенгу власник грошей, зданих у найм, не втрачає свого права на них. Коли господарчий суб’єкт, що отримав гроші від селенг-компанії, збанкрутує, то за законом про банкрутство із його власності спочатку повертається істинним власником все те, що йому не належить (у тому числі i гроші, передані в найм), інше майно продається на аукціоні та ділиться між кредиторами.

Селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризику. У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хороші перспективи. До них можна віднести:

скорочення обсягів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку;

загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу;

зменшення прибутку господарчих суб’єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.

У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хороші перспективи. До них можна віднести:

· скорочення об’ємів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку;

· загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу;

· зменшення прибутку господарчих суб’єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.

Селенг загострює конкуренту боротьбу на грошовому ринку i направляє її на зниження ціни послуг, наприклад, процентів за кредит. Селенг – це реальний механізм втягнення грошей населення у виробничу сферу зокрема та в економіку країни в цілому.

54. Оцінювання кредитоспроможності позичальників.З метою управління кредитними ризиками банки мають проводити оцінку кредитоспроможності позичальника як на стадії прийняття рішення про доцільність видачі кредиту, так і на стадії контролю за процесом погашення відсотків і заборгованості за кредитом.

Кредитоспроможність (платоспроможність) - це здатність позичальника повністю та у визначений строк розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Головна мета оцінки кредитоспроможності позичальника - оцінка кредитного ризику та виявлення джерел погашення позичальником відсотків і заборгованості за кредитом.

Вибір методу залежить від низки чинників: форми власності, особливостей побудови балансу та інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяльності.

Наприклад, використання методу коефіцієнтів для оцінки кредитоспроможності позичальника зводиться до розрахунку кількісних показників його фінансового стану і порівняння отриманих результатів з нормативними або середніми.

Метод експертних оцінок зводиться до суб'єктивної оцінки експертами ймовірності погашення позичальником заборгованості за кредитом у встановлений строк.

Методи оцінки можуть використовуватися паралельно або частково доповнюючи один одного. Наприклад, у вітчизняній практиці найбільш поширеною є рейтингова методика оцінки кредитоспроможності позичальника, орієнтована на врахування як кількісних, так і якісних (суб'єктивних) характеристик клієнта. У вітчизняній банківській практиці кредитний рейтинг, встановлений рейтинговими агенціями "Standard & Poor", "Moody's", "Pitch, Duff and Phelps", враховується під час оцінки кредитоспроможності позичальників-банків.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:- забезпеченість власними коштами не менш як 50 % усіх видатків;- відмінна репутація керівництва (кваліфікація і здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної та платіжної дисципліни);- конкурентоспроможність продукції/послуг, що випускається (надаються), на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію/послуги, наявність державних замовлень, обсяги експорту тощо;- економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел фінансування капіталовкладень тощо) та ін.

Банки самостійно визначають значущість кожного показника за бальною шкалою з огляду на його вплив на загальну оцінку кредитоспроможності для кожної групи позичальників, з урахуванням галузі, сезонності виробництва, ліквідності балансу.

55. Ризик поняття та основні види.Поняття ризику характеризує невизначеність настання певних подій у майбутньому, а ступінь ризику відображає міру цієї невизначеності. Основним в оцінюванні ризику є обчислення певних числових характеристик і в кінцевому підсумку кількісна оцінка ризику. На сьогодні методи аналізу та оцінювання ризику базуються на поняттях і методах теорії ймовірності, оскільки саме поняття ризику тісно пов'язане з ймовірністю настання чи ненастання певної події в майбутньому.Ймовірність характеризує міру невизначеності в настанні певної події в майбутньому. Вона позначається Р і приймає значення від 0 до 1. Ймовірність настання певної події дорівнює 1, коли ця подія безсумнівно відбудеться, і 0, коли настання події неможливе. Можна сказати, що існує значний ризик настання події, якщо ймовірність настання цієї події незначна. Фінансовий актив можна вважати високоризиковим, якщо ймовірність отримання доходу за ним та його ліквідніст.Уся різноманітність ризиків взаємообумовлена. В ієрархічній структурній системі ризиків як початковий, визначальний можна визнати інвестиційний ризик, бо якщо немає вкладень, то немає ризику їх втрати. Інвестиційний ризик має місце у підприємницькому середовищі, але може у ряді випадків виникати і в сфері споживання. Ризики інвестиційних проектів поділяються на три великі групи: фінансові, будівельні та експлуатаційні.Підприємницький ризик зумовлюється ймовірним характером практично всіх виробничих процесів і реалізації, конкуренцією, інфляційними впливами, наявністю фізичних ризиків, а також невизначеністю, що спричинена неповною або неточною інформацією, яка міститься в інвестиційній програмі.Фінансові ризики — це велика сукупність взаємопов’язаних ризиків невиконання фінансових зобов’язань протилежною стороною та ризиків зміни кон’юнктури фінансових ринків.Кредитні ризики посідають одне з головних місць у групі фінансових ризиків. Він так само, як ризик неповернення боргу, виникає в результаті: неможливості позичальника створити у майбутньому адекватний грошовий потік; невпевненості у реалізації в майбутньому за необхідною ціною застави під кредит; погіршення іміджу (репутації) позичальника через непередбачені несприятливі зміни у діловому світі. До групи кредитних ризиків можна віднести відсотковий ризик, ризик ліквідності та у вузькому розумінні фінансовий і проектний ризики.Проектний ризик у вузькому смислі виникає при оцінці кредитної пропозиції клієнту з метою фінансування певного інвестиційного проекту. Валютний ризик виникає через невизначеність майбутнього руху ресурсів національної валюти щодо іновалют. Ризик країни з’являється внаслідок невизначеності у майбутньому змін політичних та економічних умов, які можуть вплинути на спроможність країни, корпорації, підприємства та інших позичальників відповідати за зобов’язаннями зовнішнього боргу.Портфельний ризик — ризик невідповідності у майбутньому інвестиційного проекту кредитному портфелю, портфелю цінних паперів чи портфелю реальних проектів. Будівельні ризики — це ризики, що виникають у процесі проекту. Залежно від типу фінансування проекту ці ризики розподіляються між учасниками здійснення проекту чи приймаються на себе тією чи іншою стороною. Існують і інші ризики: ризик перевищення кошторису, ризик несвоєчасного завершення термінів засвоєння інвестицій, ризик порушення умов договору, ризик падіння попиту.

56. Фінансовий ризик та його основні види.Фінансовий ризик є однією із найбільш складних категорій, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, якій властиві такі характеристики: економічна природа, об’єктивність прояву, імовірність реалізації, невизначеність наслідків, очікувана несприятливість наслідків, варіабельність рівня ризику, суб’єктивність оцінки.

Фінансовий ризик – імовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходу або капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності.

Фінансових ризиків є дуже багато і з метою здійснення ефективного управління ними класифікуються за такими основними ознаками:

За видами:

Ризик зниження фінансової стійкості підприємства. Цей ризик генерується недосконалістю структури капіталу (надмірна частка використовуваних позикових коштів), що породжу незбалансованість позитивного та від’ємного грошових потоків підприємства за обсягами.

Ризик неплатоспроможності підприємства. Цей ризик генерується зниженням рівня ліквідності обігових коштів, що породжує розбалансованість позитивного та від’ємного грошових потоків підприємства в часі.

Інвестиційний ризик. Він характеризує можливість виникнення фінансових втрат в процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. Відповідно до видів цієї діяльності розподіляються і види інвестиційного ризику – ризик реального та фінансового інвестування.

Інфляційний ризик. Цей вид ризику характеризується можливістю знецінення реальної вартості капіталу (у формі фінансових активів підприємства), а також очікуваних доходів від здійснення фінансових операцій в умовах інфляції. Оскільки цей вид ризику в сучасних умовах має постійний характер і супроводжує практично всі фінансові операції підприємства, у фінансовому менеджменті йому приділяється постійна увага.

Відсотковий ризик. Він полягає у непередбачуваній зміні відсоткової ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної).

Валютний ризик. Цей вид ризику властивий підприємствам, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Він проявляється в недоотриманні передбачених доходів в результаті безпосереднього впливу зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується у зовнішньоекономічних операціях підприємства, на очікувані грошові потоки від цих операцій. Валютний ризик включає в себе декілька основних підвидів: трансляційний ризик, операційний та економічний ризики.

Фінансовий ризик виникає у випадку, коли підприємства вступають у відносини з різними фінансовими інститутами (банками, інвестиційними, страховими, факторинговими, лізинговими компаніями, біржами та ін.). Причинами такого ризику є інфляційні фактори, збільшення середнього рівня банківського та депозитного процентів, зменшення вартості цінних паперів тощо. Масштаби фінансового ризику в тих підприємств, які є професійними учасниками фінансового ринку, як правило, значно більші.

57.Валютний ризик та його види .Взагалі під валютним ризиком розуміють можливість грошових втрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсів. Наприклад, європейські виробники автомобілів, які експортують свою продукцію в США, зазнаватимуть великих втрат через подорожчання національної валюти проти долара США. Сам по собі валютний ризик є різновидом ринкового ризику і залежить від того, наскільки суб’єкт ринку (у даному разі комерційний банк) підготовлений до зміни ситуації на валютному ринку.

Валютний ризик є специфічним видом ринкового ризику. Його сутність полягає у можливості фінансових втрат за балансовими та позабалансовими статтями у зв’язку зі зміною ринкових умов і, відповідно, з рухом ринкових валютних курсів. Ці фінансові втрати можливі у разі: а) переоцінювання відкритих валютних позицій (коротких та довгих), б) проведення операцій на строковому ринку — переоцінювання позабалансових статей за похідними фінансовими інструментами, угодами форвард, своп, ф’ючерсами, опціонами).

Цей вид ризику є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами. За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяються на:

операційні;

трансляційні (бухгалтерські);

економічні.

Операційний ризик пов’язаний з торговельними операціями, а також із грошовими угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів або отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов’язаний з переоцінюванням активів, пасивів та прибутків у національну валюту, а також може виникати під час експорту чи імпорту інвестицій.

Економічний валютний ризик пов’язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми контрактами через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країн, де розташована компанія. Насамперед він обумовлений необхідністю здійснення постійних розрахунків за експортними та імпортними операціями, інтенсивність яких, у свою чергу, може залежати від валютних курсів.

Валю́тний ри́зик — коливання курсів (валютних курсів) породжують ризик при експортно-імпортних операціях. В умовах знецінювання валют цей ризик стає значним для експортерів, особливо при довгострокових угодах, а також при продажі товарів у кредит.

Валютний ризик - це ймовірність виникнення можливих збитків унаслідок несприятливих змін курсів іноземних валют. Фактори, які впливають на ризик, можна розподілити на дві групи:

збільшують ризик: коливання валютних курсів; відкриті валютні позиції.

зменшують ризик: ліміти позицій за валютами; контроль за ризикам з боку керівництва; використання методів хеджування.

У банківській діяльності валютний ризик може набувати вагомого значення, в залежності від типу операцій банку, й тому в Україні регулюється, зокрема, економічними нормативами діяльності банків.

58. головні чинники коливань валютних курсів. Наслідки валютних ризиків..Валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Як будь-яка ціна, валютний курс відхиляється від вартісної основи - паритету купівельної спроможності валют - під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого попиту та пропозиції залежить від багатьох чинників, які відображають зв'язок валютного курсу з іншими економічними категоріями - вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом та ін.

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники, які впливають на валютний курс. Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з чутками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, вплив яких важко передбачити, на попит та пропозицію валюти, тобто на динаміку її курсу, впливають і відносно довгострокові тенденції, які визначають стан тієї чи іншої національної грошової одиниці у валютній ієрархії. Серед цих чинників можна назвати такі: 1. Зростання національного доходу. 2. Темпи інфляції. 3. Стан платіжного балансу.

Виявлення факторів ризику дає змогу узагальнити можливі негативні наслідки для банківської системи, зокрема:

1) подальше погіршення якості кредитних портфелів банківських установ через зростання частки прострочених і сумнівних кредитів, втрату об'єктами застави частини вартості тощо;

2) зниження прибутковості діяльності банків, у т. ч. через необхідність нарощення обсягів резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків та списання безнадійної заборгованості банківськими установами, що посилює ризик збиткової діяльності, особливо в умовах знецінення національної валюти для кредиторів, які проводили ризикову кредитну політику;

3) виникнення проблем із поверненням зовнішніх запозичень через погіршення фінансових результатів діяльності банківських установ унаслідок низької кредитної активності та їх капіталізації;

4) посилення загрози відтоку капіталу через припинення діяльності в Україні відділеннями банків із іноземним капіталом, власники яких не бажатимуть зазнавати втрат, продовжуючи діяльність у країні з нестабільною політичною ситуацією в умовах наявного економічного спаду, та намагання власників вітчизняних банківських установ зберегти залишки активів;

5) подальше обмеження ресурсної бази, а отже й уповільнення темпів кредитування через високий відсоток проблемних кредитів, досить обережне ставлення зовнішніх кредиторів до ненадійних вітчизняних позичальників (основними факторами високого ризику яких є низька якість активів, зростання обсягу проблемних кредитів, зниження вартості заставленого майна, великий зовнішній борг, дефіцит торговельного балансу, спад реального ВВП тощо).

59. Ризик країни та показники його оцінки.Страновой ризик є багатофакторним явищем, що характеризується тісним переплетенням безлічі фінансово-економічних та соціально-політичних змінних.

Складовими ризику країни виступають: - політичний ризик, який представлений невизначеністю у майбутньому інвестиційного клімату держави — імпортера кредитів та інвестицій;- економічний ризик — ризик, пов’язаний з невизначеністю у майбутньому платоспроможності країни, корпорації, фірми; - експортний ризик — пов’язаний з можливістю зупинки обслуговування боргу через низьку ліквідність товарів зовнішньої торгівлі та іноземних інвестицій.

У рамках загального ризику країни виділяють некомерційний (політичний) і комерційний ризики. Комерційний ризик може бути як на рівні держави (країни), тобто ризиком неплатоспроможності при наданні позики іноземною державою, так і на рівні компаній - транскордонним ризиком, тобто ризиком того, що при проведенні економічної політики окрема країна (держава) може накласти обмеження на переклад капіталу іноземним інвесторам. Некомерційний (політичний) ризик передбачає ймовірність фінансових втрат для компанії в результаті впливу несприятливих політичних факторів у країні розміщення інвестицій.

До 1970-х років більшість компаній будувало політичний аналіз клімату в країні на основі якісних оцінок за допомогою методів "старих знайомств" (old hands) і "великих турів" (grand tours). Аналіз проводився не регулярно, а тільки тоді, коли на карту було поставлено питання про нові інвестиції. Якщо ризик представлявся високим, то інвестиції або не розміщувалися, або до вартості проекту додавалася "премія за ризик" для обліку високої вірогідності втрат. Недоліком цих методів є те, що можливо "прикрашання" отриманої інформації.

Найбільш систематичним є метод Delphi, відповідно до якого на першому етапі аналітики компанії розробляють систему змінних для конкретного випадку, а потім залучають достатня кількість експертів, які визначають вагу кожної змінної для даної країни. Тут можливим мінусом є надмірна суб'єктивність оцінок.

Кількісний підхід до оцінки ризику країни дозволяє порівнювати різні країни за ступенем ризику, використовуючи єдиний числовий фактор ризику, який підсумовує відносний вплив певної кількості соціально-політичних чинників за допомогою різних політичних та соціальних індикаторів (формула 1).

R = R (q1, q2, q3, ..., qn ) = R (qi), i = 1, ..., n, (1)де R - багатофакторна функція, що залежить від значень врахованих чинників (qi - сукупність значень i-го фактора).

Головними недоліками кількісних методів є використання вузького визначення політичного ризику і концентрація на обмеженій кількості факторів ризику, таких як політична нестабільність, валютний контроль і експропріація.

Також проблема полягає в тому, що спроба пристосувати кількісну шкалу ризиків для міжнародних порівнянь наштовхується на галузеву орієнтованість більшості країнових ризиків.

Іншу групу складають експертні оцінки, які є зазвичай кінцевим продуктом багатоступінчастого консультаційного процесу, який може залучати метод Delphi. Ця система оцінки заснована на доданні кожному виду ризику певного вагового коефіцієнта, який відображає його значущість для успіху в бізнесі.

Складання рейтингу країн за рівнем ризику включає в себе кілька етапів:

вибір змінних; визначення ваги кожної змінної; обробка показників по методом Delphi з використанням експертної шкали; виведення сумарного індексу.

60. Методи та критерії вимірювання ступеня фінансового ризику.Фінансовий ризик, як і будь-який ризик, має математично виражену ймовірність отримання втрати, яка спирається на статистичні дані і може бути розрахована з досить високою точністю.

Щоб кількісно визначити величину фінансового ризику, необхідно знати всі можливі наслідки якої-небудь окремої дії і ймовірність самих наслідків. Імовірність означає можливість отримання певного результату.

Відносно економічних задач методи теорії ймовірності зводяться до визначення значень імовірності настання подій і до вибору з можливих подій найбільш виваженої, виходячи з найбільшої величини математичного очікування. Інакше кажучи, математичне очікування якої-небудь події дорівнює абсолютній величині цієї події, помноженій на ймовірність його настання.

Імовірність настання події може бути визначена об’єктивним методом або суб’єктивним.

Об’єктивний метод визначення ймовірності заснований на обчисленні частоти, з якою відбувається дана подія.

Суб’єктивний метод визначення ймовірності заснований на використанні суб’єктивних критеріїв, які засновуються на різних припущеннях. До таких припущень можуть відносити думку спеціаліста, його особистий досвід, оцінку експерта, думку фінансового консультанта тощо.

Критерії міри ризику. Величина ризику або міра ризику вимірюється двома критеріями: середнє очікуване значення; дисперсія (або стандартне відхилення) можливого результату.

Середнє очікуване значення – це те значення величини події, яке зв’язане з невизначеною ситуацією. Середнє очікуване значення є середньо зваженим для всіх можливих результатів, де ймовірність кожного результату використовується як частота або вага відповідного значення. Середнє очікуване значення вимірює результат, який ми чекаємо в середньому.

Середня величина є узагальненою кількісною характеристикою і не дозволяє приймати рішення на користь якого-небудь варіанта вкладення капіталу.

Для остаточного прийняття рішення необхідно виміряти коливання показників, тобто визначити міру коливання можливого результату.

Коливання можливого результату є мірою відхилення очікуваного значення від середньої величини. Для цього на практиці звичайно застосовують два близько пов’язаних критерії: дисперсію і середнє квадратичне відхилення.

Дисперсія – це середнє зважене з квадратів відхилень дійсних результатів від середніх очікуваних.

Середнє квадратичне відхилення є іменованою величиною і вказується в тих же одиницях, в яких вимірюється варіююча ознака. Дисперсія і середнє квадратичне відхилення є заходами абсолютного коливання.

Для аналізу звичайно використовується коефіцієнт варіації. Коефіцієнт варіації – це відношення середньоквадратичного відхилення до середньої арифметичної і показує міру відхилення отриманих значень.

Коефіцієнт варіації – відносна величина. Тому на його розмір не впливають абсолютні значення показника, що вивчається. За допомогою коефіцієнта варіації можна порівнювати навіть коливання ознак, виражених у різних одиницях вимірювання.

Коефіцієнт варіації може змінюватися від 0 до 100 %.

61. методи та способи зниження ризику.Основними методами зниження проектного ризику є:• запобігання – просте відхилення від діяльності або обставин, що спричиняють ризик;• передача – перекладення відповідальності за ризик на іншу сторону, в основному на страхову компанію;• скорочення – проведення власних спеціальних заходів для обмеження розміру ризику, створення спеціальних систем запобігання збитку (системи контролю, безпеки, технічних засобів охорони, пожежогасіння та ін.);• утримання – зберігання відповідальності за ризик, готовність і спроможність покрити всі можливі збитки за рахунок власних коштів.

Для зниження ступеня ризику застосовуються різноманітні засоби захисту: страхування, хеджування, розподіл ризиків між учасниками угод, гарантії, лімітування, резервні фонди, застава та ін.Страхування – це відносини із захисту майнових інтересів господарських суб'єктів і громадян із настанням визначених подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, страхових внесків (страхових премій). У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення страхового фонду. Хеджування – система укладання термінових контрактів і угод, що враховує можливість у майбутньому зміни курсів (цін), зустрічних до тих, що несуть ризик. Є дві операції хеджування: • на підвищення – біржова операція з покупки термінових контрактів або опціонів;• на зниження – біржова операція з продажу термінового контракту або опціону. Основними інструментами хеджування є ф'ючерси та опціони.Ф'ючерсний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання продати чи придбати базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін на момент укладання зобов'язань сторонами контракту. Опціон – документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладання такого опціону.

Розподіл ризиків між учасниками. Виявлені ризики інвестиційних проектів можуть бути розподіленими між ділянками угод. В угодах, у яких бере участь банк, доцільне пайове фінансування проектів. У цьому випадку формою розподілу ризиків можуть бути пули банків для фінансування значних кредитів, консорціуми з інвестиційними і промисловими компаніями.

Гарантії. Як правило, значні проекти здійснюються із залученням позичкового капіталу, у зв'язку з чим власник проекту має подати у фінансовий інститут письмове зобов'язання третьої сторони щодо сплати боргу у випадку відмови від його сплати позичальнику.

Лімітування – встановлення ліміту, тобто граничних сум витрат, продажу, кредиту тощо. Застосовується у банках під час надання позичок та укладання договору на овердрафт (форма короткотермінового кредиту, суть якого полягає у списанні коштів з розрахункового рахунку клієнта понад їх залишок на рахунку) тощо; власником проекту – під час продажу продукції проекту в кредит; інвестором – під час визначення сум вкладення капіталу та ін.

Резервні фонди формуються з метою покриття непередбачуваних витрат з проекту. У процесі визначення суми резерву необхідно врахувати точність початкової оцінки вартості проекту та його елементів залежно від етапу проекту.

Застава. Створювана продукція проекту може бути запорукою під час одержання кредитів. Застава здійснюється у вигляді поступки прав – письмової контрактної угоди між кредитодавцем і позичальником, що деталізує зв'язок між терміном та умовами позики і закладного активу.

62. Відсоткова ставка: поняття та види.Відсоткова ставка — ціна, що сплачується за використання грошей, звично розглядається як відсоток від кількості позичених грошей, а не як абсолютна величина. Це полегшує порівняння позичкового відсотка, що сплачується за надання в кредит різних за абсолютною величиною сум.

Слід пам'ятати, що гроші не є економічним ресурсом. Вони не здатні виготовляти товари або послуги, тобто вони непродуктивні. Однак підприємці купують можливість використання грошей, тому що їх можна використати для придбання капіталу. Отже, використовуючи грошовий капітал, керівники підприємств урешті-решт купують можливість користуватися реальним капіталом.

Ставка відсотка одночасно впливає як на рівень, так і на структуру виробництва інвестиційних товарів. Вище було показано, що кредитно-грошові органи цілеспрямовано маніпулюють пропозицією грошей, щоб вплинути на відсоткову ставку і тим самим на обсяг виробництва, зайнятість і ціни. Там ішлося про те, що м'яка кредитно-грошова політика (низька відсоткова ставка) зумовлює збільшення інвестицій і розширення виробництва, а жорстка кредитно-грошова політика (висока відсоткова ставка) призводить до зменшення інвестицій і стримування розвитку виробництва.

Розрізняють такі види процентів, що нараховуються: прості, складні, змішані. Прості процентні ставки, як правило, нараховуються при наданні короткотермінових позик або якщо проценти не додаються до суми боргу, а періодично сплачуються. Сума, яку позичальник повинен повернути по закінченні терміну кредитування, називається нарощеною сумою.

Реальна процентна ставка відображає очікувані темпи зростання економіки за визначений період часу, реальний дохід інвестора на вкладені кошти і зміни купівельної спроможності грошей у зв'язку з інфляційними процесами (для країн з розвиненою ринковою економікою реальні темпи зростання становлять 2,5-4 %, за винятком нетривалих періодів стрімкого економічного зростання).

Номінальна процентна ставка відображає в грошовому вираженні дохід, отриманий з однієї грошової одиниці капіталовкладень. Вона перебуває під впливом попиту і пропозиції і виражає абсолютну плату за використання коштів і не відображає зміни купівельної спроможності грошей у зв'язку з інфляцією. Реальна процентна ставка дорівнює номінальній процентній ставці за вирахуванням темпів інфляції.

63. фондовий ринок як ключова ланка фінансового ринку.Фо́ндовий ри́нок (ри́нок ці́нних папе́рів) — частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля і продаж цінних паперів.

Фондовий ринок є абстрактне поняття, що служить для позначення сукупності дій і механізмів, що роблять можливими торгівлю цінними паперами. Його не слід плутати з поняттям фондова біржа - організацію, яка надає можливість для здійснення торгових операцій і зведення разом покупців і продавців цінних паперів.

Фондовий ринок (ринок цінних паперів) - сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів.

Фондовий ринок поділяється на первинний та вторинний.

Первинний ринок цінних паперів - сукупність правовідносин, пов'язаних з розміщенням цінних паперів.

Вторинний ринок цінних паперів - сукупність правовідносин, пов'язаних з обігом цінних паперів.

Професійна діяльність на фондовому ринку - це діяльність юридичних осіб з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає встановленим вимогам.

Діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку - діяльність професійного учасника фондового ринку (організатора торгівлі) із створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації відносно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленими правилами, централізованого укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв'язання спорів між членами організатора торгівлі.

На сьогодні фондовий ринок у різних країнах Європи становить більш-менш значущу частину фінансового ринку.

В багатьох країнах держава активно користується фондовим ринком для розміщення своїх боргових зобов'язань з метою фінансування дефіциту бюджету.

Фондовому ринку властиві специфічні риси поєднання інтересів продавців і покупців капіталу у вигляді грошей, цінних паперів і фондів.

Фондовий ринок - це важлива складова ринкової економіки країни. В Україні з перехідною економікою обіг цінних паперів стає однією з основних галузей фінансової сфери, без функціонування якої неможливе існування ринкової економіки.

64. Принципи функціонування фондового ринку.Фондовий ринок (ринок цінних паперів) - сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (дери-вативів)

Загальні принципи функціонування фондового ринку такі:

— упорядкованість (наявність "правил гри", контролю за їх виконанням);

— прозорість (ринок має відповідати умовам відкритості інформації про емітентів, угодам, стану попиту і пропозиції тощо);

— відкритість (на ринку не повинні існувати штучні бар'єри для входу та виходу);

— рівність можливостей (недопущення переваг будь-якого суб'єкта ринку над іншими);

— спокій (ринок не може бути "бурхливим", бо інакше дрібні інвестори, що є його опорою, залишать ринок);

— збалансованість (відповідність масштабів оптового ринку роздрібному).

Предметом торгівлі є цінні папери.

Принцип цілісності забезпечується єдиним місцем котирування, яким є УФБ, єдиним Центральним депозитарієм цінних паперів і єдиним Кліринговим банком, які забезпечують функціонування системи електронного обігу цінних паперів і проведення торгів акціями, облігаціями тощо. Принцип упорядкованості передбачає наявність "правил гри" на ринку та контролю за їх виконанням. Прозорість, як принцип, потребує і забезпечує регулярну інформацію про діяльність емітента та курсу його цінних паперів шляхом публікації її в офіційному виданні УФБ. Рівні можливості для всіх учасників ринку забезпечать здорову конкуренцію на ринку. Збалансованість на ринку передбачає відповідність у розвитку всіх секторів ринку. Важливу роль на фондовому ринку відіграє "спокій" - це правило ринку, яке підкреслює, що ринок не може бути "бурхливим", бо інакше дрібні інвестори, що є його опорою, залишають ринок.

65. Інструменти фондового ринку.основними фінансовими інструментами фондового ринку є цінні папери, тобто грошові документи, що засвідчують майнові права або відносини позики між власниками та організаціями. Це інструмент залучення грошових коштів, об'єкт вкладання фінансових ресурсів, а їх обіг - сфера таких видів діяльності, як брокерська, депозитарна, реєстраторська, трастова, клірингова та консультаційна. За допомогою цінних паперів заінтересована сторона вирішує фінансові, інвестиційні та інші питання.

Фінансові інструменти, які сьогодні широко застосовуються в іноземній практиці, можна поділити на п'ять груп:

1. Пайові цінні папери (акції та сертифікати інвестиційних фондів).

2. Боргові зобов'язання (облігації, казначейські зобов'язання, комерційні папери, векселі, депозитні сертифікати).

3. Похідні фінансові інструменти (форварди, ф'ючерси, свопи, опціони).

4. Гібридні інструменти (конгломерати простих інструментів, наприклад гібрид процентних та валютних інструментів).

5. Синтетичні інструменти (опціон на ф'ючерсний контракт, дво-валютна облігація, синтетична акція тощо).

Класифікація цінних паперів - це поділ цінних паперів на види за певними ознаками. Вид цінного паперу - це його сутність, якісна визначеність. Різноманіття фінансових інструментів пов'язане з роллю в системі ринкової економіки, місцем та строком обігу, формою випуску та порядком володіння прибутковістю та рівнем ризику, обсягом наданих прав, рівнем захисту.

Форма існування

Паперові - Документарні, основні цінні папери

Безпаперові - Недокументарні, похідні цінні папери

Термін існування

Строкові - Цінні папери, що мають установлений термін існування (довго-, середньо-, короткострокові)

Безстрокові - Цінні папери, що існують вічно

Походження

Первинні - Цінні папери, засновані на активух, до числа яких не входять самі цінні папери (акції, облігації, векселі, заставні та ін.)

Вторинні - Випускаються, базуючись на первинних, тобто це цінні папери на самі цінні папери (варанти на цінні папери, депозитарні розписки та ін.)

Тип використання

Інвестиційні, або капітальні - Цінні папери, що є об'єктом вкладання капіталу (акції, облігації, ф'ючерсні контракти та ін.)

Неінвестиційні - Цінні папери, які обслуговують грошові розрахунки на товарних або інших ринках (векселі, чеки, коносаменти)

Порядок володіння

Пред'явницькі - Цінні папери, які не фіксують імені їх власника і їх обіг здійснюється шляхом простої передачі від однієї особи іншій

Іменні - Цінні папери, що містять ім'я їх власника і зареєстровані у спеціальному реєстрі

Ордерні -Іменні цінні папери, що передаються іншій особі, шляхом здійснення на них передавального напису (індосамент)

66. Інфраструктура фондового ринку.Інфраструктуру фондового ринку утворюють інститути, які забезпечують функціонування ринку, створюють необхідні умови для обігу цінних паперів на біржовому чи позабіржовому ринках, сприяють укладанню угод щодо цінних паперів між учасниками ринку.

Інфраструкту́ра ри́нку ці́нних папе́рів:

Регулятивна — система регулювання ринку цінних паперів, що включає систему правил поведінки учасників ринку і систему методів впорядкування укладених угод;

Функціональна — система торгівлі цінними паперами (посередники, фондові магазини, фондові біржі, організований та неорганізований позабіржовий ринок, аукціони з продажу цінних паперів), яка забезпечує процес укладання угод з цінними паперами;

Технічна — система розрахунків з укладання угод, збереження і обліку цінних паперів, що включає депозитарну діяльність (збереження цінних паперів, облік прав на цінні папери); діяльність з ведення та збереження реєстру власників цінних паперів; розрахунково-клірингова діяльність.

Інформаційна — включає інформаційну систему (збір, обробку інформації про емітентів, новий випуск, ціни і місця торгівлі цінними паперами) і систему зв'язку (об'єднує засоби зв'язку учасників ринку цінних паперів).

Складовими елементами інфраструктури фондового ринку є: депозитарно-клірингові установи (забезпечують зберігання і обслуговування обігу цінних паперів в бездокументарній формі проводять кліринг і розрахунок по договорах з цінних паперів), фондові біржі (укладають договори купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних, надають інформаційні послуги в сфері фондового ринку), торгово-інформаційні системи (організовують торгівлю на позабіржовому ринку, надають інформаційні послуги в сфері торгівлі цінними паперами), зберігачі і реєстратори цінних паперів (організовують зберігання і обслуговування обігу цінних паперів на рахунках в цінних паперах, ведення обліку іменних цінних паперів в бездокументарній формі, ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), фондові посередники та організації, які забезпечують укладання угод та консалтингове супроводження.

67. Професійна діяльність на ринку цінних паперів.Фінансовий ринок можна умовно поділити на дві частини: ринок банківських позичок і ринок ЦП. Ринок ЦП доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на довгий строк (більше року), а ЦП дають можливість одержати гроші на довгий період (на десятиліття — облігації) чи в безстрокове користування (акції). Завдання ринку ЦП полягає у забезпеченні більш повного і швидкого переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обох сторін. Для цього потрібні біржі і посередники, що діють на ринку ЦП.

Інституційна структура ринку ЦП: комерційні банки, інвестиційні банки, біржові фірми і кредитно-фінансові організації, що об'єднані під назвою "інституціональні інвестори" (страхові компанії, пенсійні й інвестиційні фонди).

Залежно від значення ринку ЦП в економіці його можна поділити на два види: первинний і вторинний ринок ЦП.

Первинним є ринок, на якому розміщуються уперше випущені папери. Вторинний ринок — ринок, на якому продаються і купуються випущені раніше цінні папери.

Професійна діяльність на фондовому ринку — діяльність юридичної особи з надання фінансових та інших послугу сфері розміщення та обігу ЦП, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає вимогам, встановленим до такої діяльності законодавством.

На фондовому ринку здійснюються такі види професійної діяльності:

• діяльність з торгівлі цінними паперами;

• діяльність з управління активами інституційних інвесторів;

• депозитарна діяльність;

• діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку. Професійна діяльність на фондовому ринку здійснюєтьсявиключно на підставі ліцензії, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії, порядок її видачі та анулювання встановлюються ДКЦПФР.

Торговець цінними паперами може провадити дилерську діяльність, якщо має сплачений грошима статутний капітал у розмірі не менше ніж 120 тис. грн, брокерську діяльність та діяльність з управління цінними паперами — не менше ніж 300 тис. грн, андерайтинг — не менше ніж 600 тис. грн.

Брокерська діяльність — укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема договорів ДКЦПФР, доручення) щодо ЦП від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи.

Дилерська діяльність — укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо ЦП від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом.

Андерайтинг — розміщення (підписка, продаж) ЦП торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими у процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в Його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб.

68. Місце фондової біржі на ринку цінних паперів.Ринок цінних паперів можна структурувати за такими двома ознаками:стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі виділяється первинний та вторинний ринок. Первинний ринок – це випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію. Торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками – з іншого. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами іфінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий тапозабіржовий. Біржовий включає угоди, що вкладаються на фондовій біржі,й охоплює, насамперед, вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу. В останні десятиріччя значна частина операцій із цінними паперами, здійснюваних раніше на біржі, відбувається безпосередньо між банками, між банками і корпораціями, на позабіржовому ринку. Позабіржовий відображає угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею. Він стосується, насамперед, первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку. Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, виступаючи центром торгівлі ними. Іншими словами, фондова біржа – це ринок, який регулярно функціонує і на якому здійснюється торгівля цінними паперами. При цьому саме оформлення і передача цінних паперів провадяться за її межами.

Фондова біржа виконує три основні функції:

– посередницьку;

– індикативну;

– регулятивну.

Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі вкладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів-інвесторів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості та привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляції цінними паперами.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладання і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Вони мають право на отримання та перевірку інформації про їх діяльність.

Завдяки біржі інвестори одержують можливість легко перетворювати цінні папери у гроші, оскільки цінні папери, що обертаються на біржі, можна у будь-який час продати або віддати у банк під заставу для одержання позички. Це дає можливість вкладати у цінні папери не тільки заощадження довгострокового характеру, а й тимчасово вільні кошти.

69. Біржові операції.Біржова операція - це взаємна угода про передачу прав та обов’язків відносно біржового товару, яка досягається учасниками торгів у ході біржового торгу, реєструється на біржі в установленому порядку і відображається в біржовому договорі.

У процесі розвитку біржової торгівлі склалися наступні види біржових операцій:

1) операції на реальний товар;

2) ф’ючерсні операції;

3) опційні операції.

1. Операції на реальний товар мають два різновиди:

• операції з негайним постачанням товару;

• операції з його постачанням в майбутньому.

Операції на реальний товар з негайним постачанням у біржовій термінології одержали назву »спот» (»кеш», або фізичні операції). Мета операцій з негайним постачанням — це фізичний перехід товару від продавця до покупця на умовах, обумовлених в договорі купівлі-продажу.

У момент висновку форвардної операції сторони домовляються про наступне:

• обсяг постачання;

• якість товару;

• час і місце постачання;

• ціна.

У форвардних операціях купівля-продаж здійснюється наперед, до постачання товару і навіть до його виробництва. Причому продавець має можливість наперед зафіксувати ціну і покрити свої витрати, а покупець одержує гарантію від ризику підвищення цін; економить витрати на оренду складських приміщень. Ці операції дозволяють учасникам планувати свій прибуток наперед.

2. Ф’ючерсні операції належать до термінових операцій і здійснюються з товарами, яких на момент висновку операції в наявності немає. Фактично відбувається акт купівлі-продажу права на майбутній товар. При укладенні ф’ючерсної операції в контракті фіксується ціна товару. Терміни постачання визначаються спеціально прийнятими на біржі стандартами. Таким чином, ф’ючерсний контракт - це угода двох сторін про постачання товару певної кількості та якості в певне місце і в певний час, укладений за правилами біржі. Ціна, за якою укладається ф’ючерсний контракт, визначається шляхом вільної конкуренції серед учасників торгівлі в певному залі біржі.

Метою ф’ючерсної операції є отримання різниці між ціною контракту на момент його укладення і ціною надень закінчення контракту.,Якщо за цей період ціна підвищиться, то продавець програє.

Сукупність ф’ючерсних операцій дозволяє товарній біржі здійснювати її головну функцію - ціноутворення. Встановлювані в процесі укладення ф’ючерсних операцій біржові ціни служать орієнтиром і для конкретних регіональних ринків реального товару.

70. Індикатори фондового ринку (біржові індекси).Біржові індекси розраховуються за різними методиками: деякі є простими середніми величинами курсів акцій, інші – середньозваженими величинами, де базою можуть бути ринкова вартість акцій, що обертаються на ринку та включені до складу індексу.

Існує 4 індекси Доу Джонса, які складаються і публікуються компанією «Доу Джонс енд компані». Промисловий індекс Доу Джонса (Dow Jones Industrial Average – DJIA) – простий середній показник руху курсів 30 найбільших промислових корпорацій. Склад цього індексу не є незмінним, його компоненти змінюються залежно від стану компанії на ринку. Цей індекс розраховується шляхом сумування цін включених до нього акцій на момент закриття біржі та діленням отриманої суми на певний деномінатор (який коригується на величину поділу акцій та дивідендів у формі акцій, які складають більше 10 % ринкової вартості випусків. Транспортний індекс Доу Джонса (the Dow Jones Transportation Average – DJTA) – середній показник, який характеризує рух цін на акції 20 транспортних корпорацій (авіакомпаній, залізничних та автомобільних компаній). Комунальний індекс Доу Джонса (the Dow Jones Utility Average DJUA) – середній показник руху курсів акцій 15 корпорацій, що займаються газо- та енергопостачанням. Dow Jones Composite – відомий ще під назвою «Індекс – 65» – показник, який розраховується на базі промислового, транспортного та комунального індексів.

Індекси Американської фондової біржі. Американська фондова біржа публікує 2 основних індекси, які розраховуються на різній основі.

Основний ринковий індекс Американської фондової біржі (AMEX Major Market Index) є простим середнім показником руху цін акцій 20 провідних корпорацій. Його було задумано Індекс ринкової вартості Американської фондової біржі (AMEX Market Value Index) розраховується на принципово іншій основі: він є показником, зваженим за ринковою вартістю всіх випущених акцій тих корпорацій, які входять до його складу в якості компонентів. З технічної точки зору він вважається унікальним, бо при його розрахунку припускається, що дивіденди, які сплачуються за акціями, реінвестуються і на цій основі відображаються в індексі.

На відміну від США, в інших країнах, частково в Західній Європі та Японії, розраховується менше біржових індексів і, як правило, діє один основний індекс. Так, в Англії – це індекс Рейтера, у ФРН – індекс «Франкфурте Альгемайне Цайтунг» (ФАЦ), у Франції – індекс «Каркоран», в Японії – індекс «Ніккей».

Усі індекси визначаються як середньозважена курсів акцій різної кількості компаній, встановлених у тій чи іншій країні. Основна мета біржових індексів, які розраховуються компаніями чи самими біржами, полягає в тому, щоб надавати інвесторам інформацію про динаміку руху курсів цінних паперів (частково – акцій). Це дозволяє як індивідуальному, так і колективному інвестору приймати рішення про вкладення в акції та інші цінні папери.

Національна асоціація фондових дилерів розраховує цілий ряд індексів, що відображають як позабіржовий оборот в цілому, так і папери корпорацій окремих галузей, які котируються в НАСДАК. Основним є індекс цін НАСДАК (NASDAQ – OTC Price Index), в який включено в якості компонентів акції близько 3500 корпорацій (крім акцій, що котируються на біржах). Це показник, що зважений за ринковою вартістю його складових.

71. Емісійна діяльність держави на ринку цінних паперів.Ринок державних цінних паперів – важливий компонент фінансових ринків світу. У фінансовому світі цінні папери держави використовуються як еталон вільного від ризику доходу, як вічна альтернатива іншим вкладам капіталу. Формування ринку державних цінних паперів відбувається після виникнення ринку цінних паперів корпорацій. Це особливо важливо для країн з перехідною економікою, уряди яких звикли вилучати значну частку доходів юридичних осіб і користуватися прямими кредитами центрального банку для покриття видатків бюджету. Світова практика свідчить, що всі розвинені країни використовують випуск державних цінних паперів як неемісійне джерело для фінансування дефіциту бюджету.

Для кожної країни характерна своя специфіка в емісії та розповсюдженні державних цінних паперів, зумовлена особливостями історичного та економічного розвитку країни та ринку позичкових капіталів, повноваженнями різних рівнів державного управління.

Державні облігації – це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в особі національного уряду та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, через це вони вважаються першокласними цінними паперами з високим ринковим та кредитним рейтингом.

Державні цінні папери характеризуються значною різноманітністю і можуть бути класифіковані за рядом ознак. Залежно від порядку обігу на ринку облігації бувають ринкові (публічні) та неринкові. Ринкові облігації більш поширені, їх відрізняє висока ліквідність, тобто їх можна швидко реалізувати на ринку, проте власники цих облігацій не можуть претендувати на погашення їх до визначеного строку. На відміну від них, неринкові облігації не підлягають відкритому продажу. Вони, звичайно, реалізуються через спеціальні фінансові інститути – пенсійні, ощадні фонди і т. п. Неринкові облігації можна пред’явити до оплати в будь-який час за бажанням їх власників. Проте при достроковій оплаті розмір доходу різко знижується. Випуск в обіг неринкових облігацій, наприклад, ощадних бон, має за мету залучити до фінансування державного боргу навіть невеликі заощадження населення. Потрібно зазначити, що частина неринкових облігацій індексується, тобто їх погашення й оплата процентів за ними здійснюється з урахуванням індексу інфляції.

Випуск та обіг облігацій в Україні передбачено главою 3 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», згідно зі ст. 10 якого облігація визначається як цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і затверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з вимогою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).

Сьогоднішнє чинне законодавство передбачає випуск облігацій двох видів:

1) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;

2) облігації підприємств.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик приймаються, відповідно, Кабінетом Міністрів України і місцевими радами народних депутатів.

Кроком на шляху активізації випуску облігацій в Україні є законодавче закріплення ще одного їх виду – конвертованих облігацій.

72. Перша фондова торгівельна система.Фо́ндова бі́ржа ПФТС — одна з найбільших фондових бірж цінних паперів України. Торги йдуть в електронній формі, у робочі дні: на ринку котировок — з 10:00 до 17:00 за київським часом (GMT + 2); на ринку заявок — з 10:30 до 17:00 за київським часом (GMT + 2). За результатами торгів розраховується індекс ПФТС.

Спочатку це була асоціація професійних учасників фондового ринку України «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (ПФТС), зареєстрована наприкінці 1995 року. У вересні 1998 року була прийнята назва «Перша Фондова Торговельна Система» без зміни української абревіатури ПФТС. У липні 2005 року створено ВАТ «Фондова біржа ПФТС». Членами біржі є 176 професійних учасників ринку цінних паперів (провідних інвестиційних компаній та банків).

ПФТС є кореспондованим членом Світової Федерації Фондових Бірж та членом Міжнародної Асоціації бірж країн СНД. Торговельна система Фондової біржі ПФТС є комплексом організаційних, нормативних, програмно-апаратних та технічних рішень. Технологічно вона складається з «Ринку котировок» та «Ринку заявок». Також в ПФТС проводяться аукціони з продажу цінних паперів Фондом державного майна України, компаніями, що проводять первинне розміщення (IPO) власних цінних паперів, або навпаки, розпродають власні активи в цінних паперах. До обігу в ПФТС допускаються акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати та інші види цінних паперів, випуск яких не заборонений чинним законодавством України.

У ПФТС укладаються угоди виключно з цінними паперами, які входять до Списку ПФТС, що містить перелік усіх цінних паперів та інших фінансових інструментів, які допущені до торгівлі в ПФТС згідно з порядком та на умовах, передбачених Правилами Фондової біржі ПФТС, що на сьогодні становить понад 500 емітентів.

«Ринок котировок» — ринок ПФТС, побудований за принципом Quote-Driven Market — ринку конкуруючих твердих котирувань. Торги на цьому ринку відбуваються щоденно у режимі он-лайн. В рамках «Ринку котировок» в залежності від потреб учасників торгів передбачено різні варіанти виконання розрахунків через депозитарій МФС. «Ринок котировок» переважно використовується для вторинних торгів акціями, державними, муніципальними та корпоративними облігаціями, цінними паперами ІСІ та деривативами.

На базі цін, що формуються на «Ринку котировок» ПФТС, з 1 жовтня 1997 року розраховується офіційний індикатор біржі — індекс ПФТС, який є головним показником розвитку ринку цінних паперів України, визнаним не тільки в межах країни, але й за кордоном.

З метою розробки та впровадження правил, які регулюють:

діяльність компаній-членів ПФТС щодо здійснення торгівлі цінними паперами на Біржі;

правила та процедури, пов'язані з проведенням розрахунків за угодами, які укладаються в ПФТС;

розрахунок фондових індексів ПФТС для забезпечення їх максимальної репрезентативності та відповідності поточній кон'юнктурі ринку;

в ПФТС діють Рада з розвитку фондового ринку та Індексний комітет.

Мажоритарним акціонером Біржі ПФТС є Московська Міжбанківська Валютна Біржа (ММВБ).

73. Фондовий ринок України: сучасний стан та перспективи розвитку.Фондовий ринок є важливою складовою частиною економіки будь-якої держави, в тому числі і Україна. Фондовий ринок - це сукупність механізмів і правил, які дозволяють здійснювати операції з купівлі - продажу цінних паперів. Розвиток фондового ринку в Україні пов'язане з великою кількістю проблем. Найголовнішими з них визнаються низька ліквідність, залежність від зовнішніх майданчиків, «зарегульованість» ринку, погана технічна оснащеність і слабка поінформованість громадян про фондовий ринок. Найбільший денний оборот на «Українській біржі" склав 60 мільйонів гривень. На ПФТС (Перша фондова торгова система) денний обсяг складає в середньому 30-40 мільйонів гривень. У той час як на ММВБ (Московська міжбанківська валютна біржа) денний оборот торгівлі акціями становить 1 - 2 мільярди доларів, а на провідних світових майданчиках значно більше. Такий низький обсяг угод спричинений серйозним недоліком ліквідності. За найпопулярнішим українським акціям в день проходить у кращому разі 10-20 угод, у другому ешелоні цілком може бути і одна угода на тиждень. Серйозні інвестори не зацікавлені в такому малоліквідне ринку, тому основними гравцями вітчизняного ринку є спекулятивні зарубіжні фонди, націлені на швидке отримання прибутку, і українські фінансові компанії, що давно працюють на цьому ринку. Звичайні громадяни практично не мають доступу на фондовий ринок. Доступ на вітчизняний фондовий ринок обмежує також його слабка технічна оснащеність. Тільки в цьому році українські компанії почали надавати послугу Інтернет-трейдингу своїм клієнтам. Ця послуга дуже поширена в усьому світі, вона дозволяє фізичній особі власноруч, через комп'ютерну програму, торгувати на фондових ринках, сплачуючи комісійні брокерові за скоєні угоди. Через низьку ліквідність українського фондового ринку головну роль у ньому грають нерезиденти (іноземні учасники), які шляхом швидкого введення і виведення капіталу можуть піднімати і опускати український ринок. В умовах значної боргового навантаження більшості вітчизняних компаній, післякризової недооціненість їх активів, проведення всіх процедур, пов'язаних з первинним розміщенням акцій, є складним, дорогим і не завжди своєчасним.

Однак, на думку експертів, середні компанії з хорошими показниками (сільськогосподарський сектор, виробництво продуктів харчування, споживчий сектор) зможуть розмістити свої акції на міжнародних біржах. Держава, зі свого боку, прагне активізувати український фондовий ринок, готуючи інвесторам пропозиції щодо продажу акцій державних підприємств. Урядом України та ДКЦПФР робляться кроки з надання прозорості фондового ринку України. Так у липні 2010 року почалося впровадження комплексної системи розкриття інформації (ЕСКРІН), розробленої спільно з фахівцями США в рамках проекту Комісії та Проекту USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) «Розвиток ринків капіталу». Ця система повинна сформувати в Україну оновлений підхід щодо підготовки, подання та розкриття інформації емітентами цінних паперів з урахуванням міжнародних стандартів.

Також перспективним напрямком розвитку фондового ринку України є інтернет-трейдинг - досить новий напрямок, поки недостатньо освоєний в Україні порівняно з іншими країнами. Розширення цього виду торгівлі дозволить починаючим трейдерам вести діяльність на фондовому ринку самостійно в рамках їхніх умінь і фінансових можливостей. Інтернет - трейдинг передбачає три обов'язкових складових: програмне забезпечення, електронний документообіг та систему оперативних автоматизованих взаєморозрахунків.

74. Регулювання банківської діяльності.В усьому світі банки більше, ніж підприємства інших видів діяльності, підлягають державному нагляду та незалежному контролю. Система банківського регулювання та нагляду так чи інакше функціонує у всіх країнах світу.

Необхідність банківського регулювання та нагляду з боку держави зумовлюється тим, що банки виконують суспільно корисні та необхідні функції (розрахунково-касове обслуговування юридичних і фізичних осіб, збереження грошових заощаджень тощо). В умовах ринку між банками іде жорстка конкурентна боротьба, що змушує їх підвищувати ризиковість своїх операцій, що, своєю чергою, може призвести до банкрутства. А крах банківської установи наносить шкоду не лише його власникам, але й суспільству загалом. Усе це і робить регулювання їх діяльності та нагляду необхідним завданням держави.

Державне регулювання банківської діяльності здійснюється, насамперед, у межах банківської системи та виражається у впливі центрального банку на банки другого рівня.

Вплив центрального банку на діяльність комерційних банків здійснюється за такими основними напрямами:

1) створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банкам реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-правовий напрям);

2) встановлення економічних нормативів та нагляд за їх дотриманням із метою забезпечення ліквідності банківської діяльності (напрям опосередкованого економічного впливу).

В Україні, згідно із Законами України "Про банки і банківську діяльність" і "Про Національний банк України", функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ.

Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності банків із метою їх нормалізації, зміцнення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи загалом.

Банківське регулювання — це система заходів, за допомогою яких центральний банк або інший наглядовий орган гарантує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі.

Отже, під регулюванням банківської діяльності розуміють, насамперед, розробку та видання уповноваженими органами конкретних правил та інструкцій, що базуються на чинному законодавстві й визначають структуру та способи здійснення банківської справи. Такі закони та інструкції формують певні рамки поведінки банків, що сприяють підтримці надійної й ефективної банківської системи.

Регулювання здійснюється з метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, притаманні банківській діяльності. Нагляд за діяльністю банків належить до адміністративного регулювання. Він здійснюється з метою забезпечення надійності та стійкості окремих банків та передбачає цілісний і неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до чинного законодавства та інструкцій, своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності окремих банків.

75. Регулювання валютного ринку.Ефективна діяльність валютного ринку багато в чому залежить від системи його регулювання.

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентування міжнародних розрахунків і порядок здійснення операцій з валютними цінностями.

Основними завданнями валютного регулювання та контролю є:

1) організація системи курсоутворення, захист та забезпечення необхідного ступеня конвертованості національної грошової одиниці;

2) регулювання платіжної функції іноземної валюти та інших іноземних інструментів, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

3) організація внутрішнього валютного ринку;

4) регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

5) регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу, захист іноземних інвестицій;

6) встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;

7) забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Особливості валютного регулювання:

-зростання ролі національного валютного законодавства - використання валютних цінностей потребує певної регламентації та регулювання з боку уряду і центрального банку, у зв'язку з чим зростає роль валютного законодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету грошової одиниці країни, захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці;

-поступове (протягом 1-2 років) введення конвертованості валюти на основі продуманої, поетапної лібералізації валютних операцій;

регулювання режиму валютного курсу з урахуванням темпів внутрішньої інфляції й інтересів експортерів. Останнє більш важливо для країн, що не мають значних іноземних інвестицій і доступу до зовнішніх кредитів, у зв'язку з чим експортери є основним джерелом іноземної валюти. Таке регулювання має здійснюватися лише ринковими методами;

-забезпечення Центральним банком нагромадження достатнього валютного резерву для того, щоб мати можливість стабілізувати курс (або гарантувати його плавне зниження відповідно до зростання внутрішніх цін) протягом досить тривалого часу;

створення для експортерів вигідних умов використання валютних ресурсів країни (як для придбання необхідної їм сировини і матеріалів, так і для довгострокових інвестицій);

- продаж валюти в першу чергу не уряду, а Центральному банку, який у такій ситуації виступатиме монопольним продавцем інвалюти на потреби імпортерів на внутрішньому ринку і прагнутиме до забезпечення рівного доступу її для всіх імпортерів з урахуванням вимог до рівня конвертованості й курсу національної валюти. Після стабілізації курсу комерційні банки будуть брати активну участь у цьому процесі. Стабілізація сальдо платіжного балансу на позитивному рівні й подолання інфляції дадуть змогу скасувати обов'язковий продаж валютних надходжень.

76.Регулювання діяльності на ринку цінних паперів.Головним завданням державного регулювання є узгодження інтересів усіх суб’єктів фондового ринку встановленням необхідних обмежень і заборон у їхніх взаємовідносинах, а також непрямим втручанням у їхню діяльність. Державне регулювання ринку цінних паперів включає: законодавчі та підзаконні акти; органи державного управління, що забезпечують пряме втручання у діяльність суб’єктів ринку цінних паперів; непряме втручання держави у фондовий ринок. Законодавчі та підзаконні акти Державними нормативними актами регулюються такі відносини на ринку цінних паперів: механізм реєстрації емісії цінних паперів; відкритість інформації про емітентів; порядок реєстрації фондових бірж та їхніх членів; мінімум норм поведінки суб’єктів ринку; процеси корпоратизації, приєднання та поглинання; облік та звітність.

у більшості країн існує спеціальний виконавчий орган, який контролює дотримання законодавства щодо фондового ринку його учасниками.

В Україні — це Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Основними завданнями Комісії є:

«формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів в Україні, сприяння адаптації українського ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

координація діяльності центральних органів державної виконавчої влади з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів;

забезпечення державного контролю за додержанням законодавства України з питань функціонування фондового ринку;

організаційне забезпечення запровадження системи заходів щодо захисту інтересів суб’єктів фондового ринку, упорядкування діяльності емітентів, торговців цінними паперами та інших фінансових посередників;

підготовка пропозицій щодо запобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвитку добросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснення контролю за їх реалізацією;

узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

узагальнення та поширення досвіду іноземних держав щодо формування та розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів» [8].

Непряме втручання держави у ринок цінних паперів

Важелями непрямого втручання держави у фондовий ринок є:

податкова політика, що впливає на ділову активність, а відтак на потребу у фінансових ресурсах;

регулювання грошової маси й обсягів кредитів впливом на ставку позикового відсотка;

зовнішньоекономічна політика — регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій тощо;

гарантії держави по позиках приватного сектора;

вихід держави на ринок позикових капіталів, що створює пряму конкуренцію між державою та підприємствами-емітентами.

77. Роль саморегулюючих організацій на фінансовому ринку.Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулюючі організації (СРО).

В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії від 11.11.97 № 45, інших законодавчих та нормативних актів.

Відповідно до ст.1 названого Закону саморегулююча організація – це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулюючої організації.

На сьогодні в Україні зареєстровано Комісією і здійснюють свою діяльність 9 саморегулюючих організацій:

· Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.97) включає 265 членів.

· Асоціація «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (свідоцтво № 2 від 31.10.97) включає 263 члени.

· Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.97) включає 91 члена.

· Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна система» (свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.

· АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.98) включає 159 членів.

· ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає 140 членів.

· Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30 членів.

· Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.

· Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.99) включає 110 членів.

78. Вплив системи оподаткування на розвиток рину фінансових послуг.Важливу роль в оцінці ефективності послуг фінансових установ відіграє система оподаткування. Механізм оподаткування операцій різних небанківських фінансових установ має свої особ­ли­вості і прямо впливає на розвиток тієї чи іншої установи даного сектора. Знай­шовши оптимальну систему механізму оподаткування небанківських фінансових уста­нов, можна стимулювати подальший розвиток даного сектора фінансового ринку і підвес­ти його до межі гідного конкурента банківських структур на вітчизняному просторі фінан­со­вих послуг.

Об’єктивна необхідність удосконалення механізму оподаткування небанківських фінан­сових установ в Україні з метою зміцнення їх позицій, збільшення величини залуче­них грошових коштів населення і підкріплення, таким чином, їх фінансової основи в да­но­му секторі, забезпечення захоплення більшого простору на фінансовому ринку та ство­рення засад ефективної взаємодії небанківсьих фінансових інститутів з вітчизняним банківським сектором для забезпечення динамічного розвитку ринку фінансових послуг і зумовила проведення даного дослідження.

Для запровадження однакових правил конкурентної боротьби на фінансовому ринку слід створити і об’єктивно однакові умови оподаткування однорідних операцій різних інститутів небанківського фінансового сектора. Так, потрібно встано­вити єдину систему норм оподаткування послуг з недержавного пенсійного забезпечення для НПФ за зразком діючої системи оподаткування послуг з довгострокового страху­вання життя і закріпити ці зміни у відповідних законодавчих актах. Це є досить важливим з огляду на те, що в сучасних умовах у веденні фінансового бізнесу спостерігаються тен­ден­ції злиття банків, страхових компаній та пенсійних фондів. Якщо було б скасовано оподаткування страхових внесків, страхових платежів і страхових премій за договорами страхування або перестрахування в діяльності страхової компанії або ж запроваджено подат­кові канікули, це дозволило б останній знизити вартість страхових полісів і стра­хових виплат з різних видів страхування і, таким чином, залучити більшу кількість клієн­тів, стимулюючи більші грошові потоки до страхової компанії, і зміцнити позиції на ринку фінансових послуг. Оскільки певна частина небанківських фінансових інститутів є неприбутковими організаціями, наприклад кредитні спілки, то тут необхідно визначити щодо них зважену податкову політику, якої на сьогодні ще немає, і тим самим реалізувати в повному обсязі суспільну значимість установ даного виду. У зв’язку з цим виникає високий рівень ризику того, що податково неконтрольована фінансова установа може спричинити утворення тіньового фінансового сектора.

79. Похідні фінансові інструменти.Похідні фінансові інструменти, або деривативи, — це інструменти, механізм випуску й обігу яких пов'язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладено в їх основу і називаються базовими активами. Базовими активами можуть бути цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо.

Основу класу похідних фінансових інструментів становлять ф'ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи. Оскільки всі вони пов'язані з виконанням певних дій протягом визначеного періоду часу або у визначений момент у майбутньому, їх ще називають строковими контрактами. Строкові контракти визначаються своїми специфікаціями — юридичними документами, в яких обумовлюється обсяг базового активу в одному контракті, термін виконання, валюта розрахунку, спосіб виконання (поставка активу чи розрахунки грошовими коштами) та інші характеристики.

Основною причиною появи та розвитку ринку строкових угод було бажання виробників та покупців продукції зменшити вплив небажаних цінових змін на результати проведення майбутніх операцій з купівлі-продажу цієї продукції на ринку. Ринок строкових угод став одним із механізмів страхування від ризиків цінових змін на реальному ринку.

Використання строкових угод дає змогу учасникам ринку зменшити ступінь ризику майбутніх операцій з купівлі-продажу активів на ринку, зменшуючи водночас і можливі прибутки чи збитки від таких операцій. При цьому продавець певного виду продукції страхується за допомогою строкового контракту від можливого падіння ціни на дану продукцію в момент, коли йому потрібно буде її продати, а покупець продукції — від можливого зростання ціп па момент купівлі даної продукції на ринку.

На строковому ринку операції провадяться в основному реальними власниками активів і фінансовими посередниками. Власники активів займаються ходжуванням, тобто укладають строкові угоди з метою страхування від можливих ціпових змін на реальному ринку. Фінансові посередники рідко бувають зацікавлені в реальному володінні товарами чи фінансовими активами, що покладені в основу строкових контрактів, їх метою є отримання спекулятивного прибутку від різниці в цінах купівлі-продажу строкових контрактів. Тому часто одних учасників строкового ринку називають хеджерами, а інших спекулянтами.

У цілому ринок строкових угод не тільки слугує ефективним механізмом страхування цінових ризиків, а й є високодохідним об'єктом інвестування вільних фінансових ресурсів.

Великого розвитку ринок строкових угод набув на міжнародному та розвинених національних фінансових ринках. Причому ринки строкових угод більшою мірою розвинулись на ринках з більш мінливими цінами та процентними ставками. Збільшення мінливості процентних ставок не треба ототожнювати з інфляційними процесами або дефляцією. При досить рухливих процентних ставках у різних учасників ринку існують різні прогнози щодо майбутнього розвитку подій, що дає їм змогу укладати велику кількість угод протилежного характеру. Розвиток інфляційних процесів породжує однакові очікування і прогнози у різних учасників ринку, що не сприяє укладанню строкових угод.

80. Поняття та види ф’ючерсів.Ф'ючерс — це біржовий дериватив, який засвідчує зобов'язання на біржовому ринку купити чи продати базовий актив за стандартизованими вимогами щодо характеристик базового активу, термінів і умов виконання за ціною, зафіксованою на момент укладення угоди.

Ф'ючерсні угоди укладаються лише па біржах. Сторонами виступають не продавець і покупець контракту, а продавець (покупець) і біржа або її розрахункова (клірингова) палата. Вона виплачує стороні, яка виграла і відповідно отримує від сторони, яка програла, різницю між вартістю контракту в день його укладення і вартістю контракту на момент його виконання. Тобто ф'ючерсна угода є законною угодою між покупцем (продавцем) і біржою або її кліринговою палатою, в якій покупець (продавець) погоджується прийняти (здійснити) поставку певного активу за обумовленою ціною в кінці визначеного періоду часу. Дату виконання умов угоди називають датою поставки. (Більшість фінансових ф'ючерсів мають стандартизовані дати поставки в березні, червні, вересні, грудні.) Ціну базового активу, зафіксовану в контракті, називають ціною поставки.

Закриття (ліквідація) позиції полягає у виконанні умов угоди чи передачі зобов'язань за нею іншій особі через укладення зворотної (офсетної) угоди. Під зворотною розуміють угоду, протилежну за змістом даній угоді. Наприклад, якщо є угода на продаж 100 акцій корпорації А з датою поставки через 3 міс, то зворотною буде угода па купівлю 100 акцій корпорації А з датою поставки через три місяці.

Отже, ліквідувати позицію можна в будь-який момент до дати поставки, придбавши угоду протилежного змісту (уклавши офсетну угоду). При цьому прибутком чи збитком учасника ф'ючерсного ринку буде різниця в цінах на ф'ючерсний контракт у момент відкриття та закриття позиції. Якщо протягом періоду ціни на ф'ючерсному ринку зросли, то той, хто відкрив, а потім ліквідував довгу позицію (купив, а потім продав контракт), отримає прибуток, хто відкрив — закрив коротку позицію, зазнає збитків.. В контракті з поставкою базового активу продавець у день виконання контракту здійснить поставку стандартної кількості базового активу за розрахунковою ціною (ціною закриття останньої торгової сесії), а покупець оплатить та прийме відповідний базовий актив. У контракті без поставки базового активу (розрахунковий ф'ючерс) одна сторона у день виконання контракту виплатить другій стороні грошову суму, що дорівнює різниці в цінах контракту на дату укладення угоди та дату виконання її умов (на дату відкриття та закриття позиції).

Учасники ф'ючерсного ринку проводять дві основні стратегії на ринку: вони або хеджують позиції, або грають на коливаннях цін. У першому випадку їх називають хеджерами, в другому — спекулянтами. З допомогою ф'ючерсного ринку хеджери управляють ризиком та переносять його на спекулянтів. Спекулянти приймають на себе ризик і, як правило, отримують за це додаткові прибутки. Вони викуповують та продають необхідні іншим учасникам ринку контракти, заповнюють простір між покупцями та продавцями і створюють цінову рівновагу. Цим самим спекулянти виконують дуже важливу економічну функцію: вони стабілізують ринок та збільшують його ліквідність.

Основна економічна функція ринку ф'ючерсів полягає в наданні учасникам ринку ефективного механізму управління ціновим ризиком та у визначенні форвардних цін, які суттєво впливають на формування поточних ринкових цін на відповідні активи.

81. Поняття та види опціонів.Опціон - один із видів строкових угод, які можуть укладатися як на біржовому, так і на позабіржовому ринках. Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, останні поділяють на опціони put та call.

Опціон put (на продаж) дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за наперед обумовленою ціною певного виду фінансового чи іншого активу. Продавець опціону PUT зобов'язаний купити такий актив у покупця опціону.

Опціон call (на купівлю) дає власнику право на купівлю через визначений час за наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов'язаний продати продавець опціону.

Визначені у такий спосіб опціони мають назву „європейських", тобто таких, що можуть бути виконані тільки у визначений час у майбутньому. Існують також опціони американського типу, або „американські", які можуть бути виконані протягом усього періоду часу до дати закінчення терміну опціонного контракту.

Опціон на відміну від ф'ючерсної чи форвардної угоди є угодою „несиметричною". В той час коли ф'ючерсні та форвардні угоди є обов’язковими для виконання обома учасниками угоди, опціон дає власнику право виконати чи не виконати угоду, а для продавця є обов’язковим для виконання. Опціон виконується, коли ситуація на ринку сприятлива для покупця опціону і несприятлива для продавця. Продавець опціону приймає на себе ризики, пов'язані з несприятливими ціновими змінами на ринку і за це отримує від покупця винагороду - премію, яку називають ціною опціону. Ціну активу, зафіксовану в опціонному контракті, за якою буде продано цей актив, називають страйковою ціною або ціною виконання.

Як і на ринку ф'ючерсів, на ринку опціонів проводять операції дві основні категорії учасників: хеджери та спекулянти. Фінансові посередники (спекулянти), як правило, не займаються купівлею-продажем окремих опціонів, а реалізують опціонні стратегії, які полягають у формуванні портфеля опціонів з різноманітними характеристиками. Поширені в опціонній торгівлі терміни „довгий call та „довгий put" означають купівлю опціонів call та put, а „короткий call", „короткий put" - продаж відповідних опціонів.

Головним недоліком опціонів є їх висока вартість. Опціони є зручними й гнучкими фінансовими інструментами страхування від ризиків, але їх вартість досить висока і в середньому становить близько 3-5% від суми угоди, тоді як по форвардах комісійні не стягуються, по ф'ючерсах - витрати мінімальні, вартість свопів - близько 1% від суми контракту. Іншими недоліками є необхідність виплати всієї опціонної премії наперед, тобто в момент укладання угоди, а також щодо біржових опціонів - це стандартні суми, терміни виконання та види базових фінансових інструментів, що не завжди відповідають потребам учасників ринку.

Опціонні контракти мають важливі переваги порівняно з іншими інструментами хеджування. Насамперед йдеться про можливість вибору під час прийняття рішення про виконання опціону. Перевага полягає також у тому, що прибуток покупця опціону не обмежується, як це властиво для інших інструментів хеджування. Крім того, опціон обмежує ризик покупця величиною опціонної премії, яка визначається в момент укладання контракту, що дає змогу планувати діяльність у напрямі компенсації ймовірних втрат за опціоном. Наприклад, підприємство може включити вартість опціону в кошторис витрат на виробництво продукції або будівництво для замовника.

82. Поняття та види форвардних угод.Форвардний контракт — це договір між двома учасниками про купівлю-продаж обумовленої кількості конкретного виду базових активів за фіксованою ціною на визначену дату в майбутньому. Укладення форвардного контракту означає, що одна зі сторін (продавець) бере на себе зобов’язання здійснити поставку певної кількості базових активів на дату, яка обумовлена в контракті, але віддалена значним проміжком часу від дати укладення контракту, а інша сторона (покупець) зобов’язується прийняти поставку за обумовленою в угоді ціною. Дата, коли сторони підписують форвардний контракт, називається датою угоди. Період від дати угоди до дати платежу називають форвардним. Угоди можуть укладатися на будь-які суми та терміни за бажанням і потребами сторін, але ефективними форвардні операції стають починаючи з 5 млн дол. США. Процедура попереднього визначення та фіксації ціни дозволяє хеджувати ризики за допомогою форвардних контрактів. Визначивши наперед ціну інструменту, який буде проданий у майбутньому, і продавець і покупець стають незалежними від ризику зміни ринкової ціни протягом форвардного періоду. Форвардна угода не дає змоги продавцеві дістати переваги від підвищення ціни, а покупцеві — від зниження ціни протягом форвардного періоду. Це іноді спонукає учасників угоди до ухиляння від виконання зобов’язань за форвардним контрактом, оскільки стає можливим вигідніше провести операцію купівлі-продажу. Отже, виникає ризик невиконання зобов’язань, який є досить значним за форвардними угодами. Форвардні контракти належать до твердих строкових угод, тобто є обов’язковими до виконання обома учасниками. Обов’язковість виконання є основною умовою існування і дієздатності форвардних угод, без якої вони втрачають свій сенс і не можуть використовуватись як інструмент хеджування ризику. Найактивнішими учасниками форвардного ринку є банки, які використовують форвардні контракти для хеджування власного ризику зміни цін на фінансові інструменти, а також пропонують їх як послугу своїм клієнтам. Маючи ширші фінансові можливості щодо залучення та розміщення коштів порівняно з іншими учасниками ринку, банки можуть уникнути реальних втрат за форвардними угодами навіть тоді, коли ринкові ціни складаються не на їх користь. Уклавши два форвардні контракти за протилежними операціями (один — з купівлі, інший — з продажу) одного й того самого виду активів в однаковій кількості, банк має змогу втрати за однією операцією компенсувати доходами за протилежною. Іноді банк відіграє роль посередника, який відшукує сторони з протилежними інтересами і допомагає оформити угоду.Крім того, успіх у форвардному контракті значною мірою залежить від уміння передбачити майбутню ціну базового активу, який покладено в основу угоди. Банки мають переваги щодо прогнозування тенденцій цінових змін, оскільки володіють значним обсягом інформації і мають у розпорядженні висококваліфікованих спеціалістів-аналітиків. Тому банки активно пропонують форвардні контракти своїм клієнтам, створюючи позабіржовий форвардний ринок. З розвитком та вдосконаленням різноманітних сегментів фінансового ринку клієнти дедалі частіше віддають перевагу більш гнучким і зручним методам хеджування ризиків. Форвардні контракти можуть укладатися на реальну або умовну суму. У першому разі сторони домовляються про реальну операцію купівлі-продажу. У другому — виплачується лише цінова різниця, що виникла внаслідок розбіжності контрактної та ринкової цін базового активу, а реального обміну валютами, грошовими коштами, цінними паперами не відбувається.

83.Поняття та види свопів.Процентні свопи (або свопи ринку капіталів) є похідним інструментом ринку депозитних операцій. В основі процентного свопу лежить депозитна операція, тобто залучення або розміщення коштів на міжнародних ринках грошей та капіталу.

Як уже зазначалося, процентний ризик тим вищий, чим довший термін депозитної операції. Процентні свопи дають змогу хеджувати процентний ризик, що виникає при залученні або розміщенні коштів строком від одного до 15 років. Зважаючи на довгострокову природу, цей інструмент використовується переважно на ринку капіталів (тобто на ринку довгострокових депозитних операцій).

Процентний своп — це обмін між двома або більшою кількістю сторін процентними платежами або надходженнями.

Як зазначено вище, в основі свопу лежить депозитна операція. Банки, що здійснюють операції із залучення та розміщення коштів, можуть обмінятися процентними платежами, що випливають з їхніх зобов’язань за кредитом. Процентні свопи передбачають взаємовигідний обмін зобов’язаннями за борговими інструментами або процентними доходами від активів.

Важливою передумовою здійснення процентного свопу є збіг строків та сум депозитів, що лежать в основі свопу, іншою обов’язковою умовою є те, що депозитні операції мають здійснюватися в одній й тій самій валюті.

Є досить багато різновидів процентних свопів, але в даному розділі ми розглянемо два найбільш поширені їх види: основний процентний своп та процентний своп зі змінною базою нарахування ставки.

Основний процентний своп (plain vanilla) являє собою обмін платежами за фіксованою процентною ставкою на платежі за плаваючою ставкою.

Як відомо, учасники фінансового ринку мають різні умови доступу до ресурсів, вартість яких у кожному конкретному випадку залежить від рейтингу та репутації позичальника. Фінансові установи з вищим рейтингом мають змогу позичати ресурси за нижчими ставками, причому на ринку як фіксованих, так і плаваючих ставок. Проте може статися так, що умови одного з ринків усе ж таки є більш привабливими. Для позичальників з нижчим рейтингом маркет-мейкери котируватимуть ставки, що містять більшу премію за ризик, тобто ставки будуть вищими за всіма видами позик, але знову може статися, що ця премія за ризик не буде однаковою при котируванні ставок за всіма борговими інструментами.

Процентний своп зі змінною базою нарахування процентної ставки передбачає обмін зобов’язаннями з плаваючою ставкою на інші зобов’язання з плаваючою ставкою, для яких процентна ставка розраховується на різних базах, наприклад обмін платежів на базі LIBOR на платежі на базі prime rate (також це можуть бути платежі на базі державних цінних паперів, ставки комерційних паперів тощо). Учасники фінансового ринку здійснюють такі свопи, щоб мати розраховані на однаковій базі доходи від активів та платежі за зобов’язаннями, що розміщуються та залучаються за плаваючими ставками. У таких свопах участь можуть брати дві або три сторони.