Творчість

Проблема творчості - одна з найважливіших проблем сучасної науки і філософії. Зламано застарілий стереотип, за яким творчість -об'єкт дослідження лише спеціальних сфер знання. Не піддаючи сум­ніву ролі окремих наук у дослідженні різних сторін проблеми твор­чості, відповіді на питання що є суттю творчості, яка соціальна роль творчості, які її об'єктивні основи, як творчість зв'язана з іншими функціями свідомості, може дати лише філософія. Актуальність проб­леми творчості значно зросла в зв'язку з тим, що в сучасних умовах, як ніколи раніше, підвищується значення нового підходу в навчанні і вихованні людей. Творчість можна сформувати лише творчістю. А тому потрібно знати суть, її філософські основи.

1. Проблема творчості в історії розвитку філософської думки

Творчість вивчається багатьма науками: фі­лософією, психологією, наукознавством, кі­ бернетикою, теорією інформації, педагогі­кою та ін. Порівняно недавно виникла спеціальна наука, що дослід­жує закономірності творчої діяльності людини — евристика (від Ар-хімедової «еврики» - радісний вигук «я знайшов»). Що ж таке творчість? Творчість - процес людської діяльності, що створює якіс­но нові матеріальні та духовні цінності. Творчість - здатність, здіб­ність людини, що виникає в процесі праці, створювати (на основі пізнання закономірностей об'єктивного світу) з наданого дійсністю матеріалу нову реальність, що задовольняє багатоманітність сус­пільних потреб. Види творчості визначаються характером творчої діяльності (творчість винахідника, організатора, наукова і художня творчість та ін.). Ідеалізм розглядає художню творчість як божес­твенну одержимість (Платон), як синтез свідомого і несвідомого (Шеллінг), як животворне дихання несвідомого (Ернст Гартман), як містичну інтуїцію (Бергсон), як прояв інстинктів (Фрейд). Марксизм в процесі творчості сприймає участь всіх духовних сил люди­ни, в тому числі відображення, а також здобута і вивчена практично майстерність необхідна для здійснення творчого задуму. Можливос­ті для творчої діяльності залежать від суспільних відносин. Перебо­рюючи відчуження праці та людських здібностей, існуючі в суспіль­стві, що базується на приватній власності, створює умови для розвитку всіх видів творчості і розвитку творчих здібностей у кожної людсь­кої особи.

Що ж цікавить філософію? Найзагальніше - світогляд творчої діяльності і проблеми гносеологічні й загальнометодологічні. Зокрема, філософія концентрує питання, зв'язані з поясненням пізнавально­го процесу: чи визнавати пізнання як процес пасивного копіювання дійсності, чи розглядати пізнання як процес активного відображен­ня. А також питання, зв'язані з практичним ставленням людини до світу: чи є людина пасивним споглядачем подій, що відбуваються в її оточенні, або ж творцем, що цілеспрямовано змінює світ і створює нові об'єктивні умови.

Отже, предметом філософського дослідження є: по-перше, онтоло­гія творчості, тобто її пояснення в межах того чи іншого філосо­фського монізму; по-друге, соціологія творчості, що охоплює коло питань, зв'язаних з соціальним визначенням творчої діяльності та ЇЇ зворотним впливом на розвиток творчості; по-третє, гносеологія твор­чості, що розглядає пізнавальні умови виникнення і проходження творчих актів, включає внесок суб'єкта в процес пізнання і картину світу, що формується на його основі.

В історії філософії по-різному визначались природа і суть творчості.

В античній філософії творчість зв'язувалась з сферою кінцевого, плинного і минулого буття, а не буття нескінченного і вічного. Твор­чість в поглядах античних мислителів виступає в двох формах: як дещо божественне - акт народження (творіння) космосу і як людсь­ке мистецтво, ремесло. Одна з характерних рис античної філософії полягає в тому, що всяка діяльність, зокрема і творча, за своїм онто­логічним значенням розглядається як нижче споглядання (пізнан­ня). Разом з тим уже в античній філософії існували й інші точки зору на творчість. Арістотель, який доводив, що час нескінченний, тим самим відкидав божественний акт творення. Своєрідну точку зору висловлював і Платон, який вважав, що творчість є проявом тієї повноти досконалості, яка є в божественному пізнанні.

У християнській філософії Середньовіччя в поглядах на твор­чість найрельєфніше виявляються дві взаємозв'язані тенденції. Пер­ша тенденція зв'язана з розумінням Бога як особистості, яка тво­рить світ не відповідно з якимось вічним зразком, а зовсім вільно. Творчість є виклик буття з небуття за посередництвом вольового акту божественної особистості (Августін). Друга тенденція в підході до визначення творчості зв'язана з античною традицією, зокрема, з точкою зору Платона. Так, творчість Фома Аквінський розглядає як добро в завершеності, як розум, що вічно спостерігає сам себе. Людська творчість у християнстві розглядалася, насамперед, як творчість історії. Художня і наукова творчість, навпаки, розглядалася, як дещо другорядне. У своїй творчості людина мовби постійно звернена до Бога і обмежена ним, тому в Середньовіччі ніколи не знали того пафосу творчості, що характерне Відродженню.

В епоху Відродження людина поступово звільняється від Бога і починає розглядати саму себе як творця. Творчість мислителі Від­родження розглядають як художню творчість, як мистецтво в широ­кому розумінні, що в своїй глибині й суті розглядається як творче співпізнання. Це породило культ генія як носія творчого початку. З кінця XV ст. спостерігається тенденція розглядати історію як про­дукт людської творчості.

В ХУП-ХУІІІ стст. в поглядах на творчість знову появляються дві раніше існуючі тенденції. Так, Джордано Бруно і Бенедикт Спі-ноза відтворюють античне ставлення до творчості як до чогось менш істотного в порівнянні з пізнанням, що в кінцевому підсумку є спос­терігання вічного Бога - природи.

Філософія, що формувалася під впливом ідей протестантизму (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк), намагалася пояснювати творчість як вдалу, але випадкову комбінацію вже існуючих елемен­тів, тобто як щось схоже на винахідництво. Розвиваючи цю ідею, Іммануїл Кант розглядає творчу діяльність як продуктивну здат­ність відображення, спрямовану на зміну вигляду Світу, а структуру творчості - як один з найважливіших моментів структури пізнання свідомості. Творчі здібності уявлення, за Кантом, є об'єднуючою ланкою між багатоманітністю чуттєвих сприймань і єдністю понять розуму, що врешті-решт, лежать в самій основі пізнання. Кантівське вчення про уявлення продовжено Фрідріхом Шеллінгом. Виходячи з того, що творча здібність уявлення є єдністю свідомої і несвідомої діяльності, Фрідріх Шеллінг говорив, що ті, хто найобдарованіший здібностями, - генії - творять ніби в стані натхнення, інтуїтивно, неусвідомлено, подібно тому, як творить природа. Різниця лише в то­му, що такий процес проходить у людині і, отже, опосередкований її свободою. За Шеллінгом та іншими представниками німецької ро­мантичної школи ХУІІ-ХІХ стст., творчість, насамперед, творчість митця і філософа, - це найвища форма людської життєдіяльності. Тут людина зустрічається з Богом Абсолютним, тобто з Богом. Таке розуміння творчості відрізнялося від пояснення античної і Серед­ньовічної філософії. Це дозволяло представникам німецької класич­ної філософії, особливо Георгію Регелю, по-новому підійти до історії як сфери реалізації людської творчості, безвідносно до будь-якого трансцендентального сенсу.

В кінці XIX - на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філо­софії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана фран­цузьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджу­вав Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інте­лекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно - особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистен­ціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхід­ності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

Австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд і його прихильни­ки відносять творчість в сферу несвідомого, гіпертрофують її непов­торність, стоять на позиціях непізнання творчості і її несумісності з раціональним пізнанням. Талант, за Фрейдом, - це вроджене вміння сублімувати свої глибинні сенсуальні комплекси.

Деякі філософи і психологи намагаються ототожнювати геніаль­ність з божевіллям. Так, Чезаре Ломброзо, італійський лікар - пси­хіатр і антрополог ХІХ-ХХ стст., доводив, що геній - це ненормаль­на, хвора людина. Звичайні люди - звичайно не генії, але зате нормальні. Навіть фрейдисти, до яких намагався пристати Чезаре Ломброзо, вважали, що Чезаре Ломброзо опошляє і огрубляє погля­ди Зігмунда Фрейда на природу таланту. Уільям Моема, на проти­вагу подібним твердженням, підкреслював, що геній - це нормальна людина, все інше - відхилення від норми.

Отже, спільним для філософії життя екзистенціалізму і фрейдиз­му в поясненні творчості є протиставлення творчості інтелектуаль­ному і технічному моментам, визначення інтуїтивної або екстатичної природи творчості, а носіями творчого початку є органічно-дешевші процеси або екстатично-духовні акти, де індивідуальність розгляда­ється як дещо цілісне, неподільне і неповторне. Сцієнтизм і близькі до сцієнтизму філософські школи, що продовжують традиції англійсь­кого емпіризму, в сфері творчої діяльності розглядають науку або в тій формі, як реалізується в сучасному виробництві, тобто як ви­нахідництво, або у формі так званої чистої науки. У випадку реалі­зації творчості в сучасному виробництві творчість постає як інте­лектуально виражена форма соціальної дійсності (прагматизм, інструменталізм). У випадку творчість як чиста наука основою нау­кового пізнання є не діяльність, а інтелектуальне пізнання. Культ генія тут поступається місцем культу мудреця.

Серед російських філософів помітний вклад в теорію творчості вніс Микола Бердяєв, який розглядав творчість як фундаментальну характеристику людини, суть якої полягає у прирості, збільшенні, створенні нового, якого ще не було в світі. Представник релігійної філософії, Микола Бердяєв, виділив три основні елементи творчос­ті: перший - свобода, що існувала до Бога і виступає як потенціал новизни, другий - талант, хист, геній. Хист свій творець одержує від Бога і тому є «знаряддям божественної справи у світі». Третім еле­ментом творчості, за Бердяєвим, виступає вже створений Світ, в яко­му творчість відбувається і з якого творчість черпає матеріал. Твор­чість є просвітлення буття. Через людину - творця природний і соціальний світ сходить до Бога. Творчість священна, відповідь лю­дини на заклик Бога і зустріч з ним. Мета творчого запалу, ствер­джував Микола Бердяєв, досягнення іншого життя, іншого світу, сход­ження в буття. Досягнення творчого акту - книга, картина чи правова установа. Вільна споконвічне творчість перестає бути творчістю в сво­їх продуктах в культурі, що подібно осадкам, випадає в світ і підмо­рожується нормами, заборонами, законами, статусними положення­ми тощо. Ця трагічна ситуація, говорив Микола Бердяєв, ставить питання про сенс творчості. Основні ідеї філософії творчості Мико­ла Бердяєв виклав у творах «Сенс історії», «Про визначення люди­ни» і особливо в спеціально присвяченому проблемі творчості творі «Сенс творчості. Досвід виправдання людини».

У розробці проблем творчості значний внесок залишили пред­ставники філософії України, насамперед філософ Григорій Сково­рода та письменник Іван Франко. Відстоюючи безмежні можливос­ті людського пізнання, силу людського розуму, самопізнання, Григорій Сковорода стверджував, що від природи в людині закла­дені великі творчі можливості і потрібно тільки створювати умови для їх розвитку. У вирішенні проблеми творчості Іван Франко зосе­реджував дослідження на питаннях психології відкриття, ролі свідо­мого і несвідомого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості. В трактаті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко звертає увагу на роль суб'єктивного фактора в становленні творчого моменту.

Стислий аналіз історії розвитку теорії творчості показує, що на протязі всієї історії філософії, аж до ХУІІ-ХУШ стст., ця проблема вирішувалась переважно представниками ідеалізму. В працях філо-софів-ідеалістів є багатий і цікавий матеріал, що вимагає уважного ставлення і глибокого переосмислення. Разом з тим, в поглядах на природу і суть творчості практично всі представники ідеалістичної філософії відстоювали метафізичні позиції, що знайшло відобра­ження в намаганні позбавити творчість об'єктивних, матеріальних основ, оскільки розглядали її як власність надприродного духу, світового розуму, або як властивість свідомості людини, відірвану від суспільних зв'язків.

Метафізично-матеріалістична філософія теж неоднозначне вирі­шувала і вирішує проблему творчості. Прихильники гілозоізму, на­приклад, твердять що творчість притаманна живій і неживій приро­ді. Отже, творчість, на їх думку, виникла не з виникненням людини і суспільства, а існувала ще до їх появи. Творчість людини розгляда­ється лише як одна з її форм. Природа дійсно творить, тобто вироб­ляє, проте вести мову про творчість природи неправомірно. В при­роді йде процес розвитку, а не творчості, завжди передбачає буття і дії творця - суб'єкта творчої діяльності. Очевидно, певні передумови та форми творчості мають місце і у вищих тварин (елементи експерименту, вірогідного прогнозування), але своє специфічне ві­дображення творчість знаходить лише у людини. Деякі представни­ки метафізичного матеріалізму розглядають творчість як суто соціо­логічне і праксеологічне (діяльне) явище, вважають, що до творчості можна віднести лише таку діяльність, яка задовольняє потреби за­гальнолюдського розвитку, тобто економічну діяльність, соціальні ре­волюції тощо.

Існують і інші метафізичні точки зору на поняття творчість. Представники так званого споглядального матеріалізму (французькі матеріалісти XVIII ст., Людвіг Фейєрбах та інші) не визнавали предметну діяльність як об'єктивно-соціальну основу активності свідомості, розглядали свідомість як пасивне відображення буття, а не як таку суть, що активно впливає на матеріальне буття, пород­жує її через організацію людської діяльності. Природа розглядаєть­ся як об'єкт, що не розвивається в часі, а тому не може перетворю­ватися людиною. Діалектико-матеріалістична філософія критично оцінює ідеалістичні точки зору, не відкидаючи їх раціональних сто­рін (хоча в недалекому минулому лише негативне ставлення), а та­кож переборює крайнощі метафізично-матеріалістичного підходу.

Суть сучасної філософської концепції при­роди і суті творчості визначається: по-перше, тим, що передумовою людської творчості є такі якості матерії - активність і відображення. Проявом активності матерії є розвиток, який можна вважати здібністю, подібною до творчості, що існує в самій основі матерії. Творчість відрізняється від форм розвитку, що властиві не­органічній матерії, як і психологічні форми відображення відрізня­ються від форм відображення в неживій природі. Творчість - вища і специфічна форма розвитку. Творчість, в принципі, може все те, що може розвиток в дотворчих формах. Активність особи, що виступає як спосіб розвитку самої особи як цілісної і універсальної людини, стає засобом своїх суттєвих сил. Здібність до творчості виникає як наслідок удосконалення форм відображення, то'бто свідомість (пі­знання) є основою і базою творчості. В свою чергу творчість висту­пає однією з головних функцій свідомості. В неорганічній природі об'єкт, що відображує, або не здійснює ніякого впливу на об'єкт відображення, або руйнує його, не приносить нічого принципово нового. Лише людська свідомість здатна, відображаючи предмет, ство­рювати нове, що не мало місця в самій природі. Відображення, по­ступово розвиваючись, на вищій стадії, тобто на рівні людської сві­домості, отримує якісно новий параметр - здібність до творчості. Творча активність стає атрибутом відображення, яке досягло рівня свідомої людської діяльності. Висхідним формам відображення на рівні окремого суб'єкта - відчуттю, сприйманню, уявленню - можна протиставити у відповідність форми творчої діяльності - уявлення, фантазію, інтуїцію. Отже, створення нового можливо лише на базі ідеального. Нове виступає як відображення ідеального. А це означає, що відображення і творчість, як різні поняття, тісно взаємозв'я­зані одне з одним. Виступаючи як протилежності, відображення і твор­чість не існують одне без одного, навпаки, взаємодоповнюють і про­никають одне в одне. Відображення - це база, основа, фундамент творчості, а творча діяльність - це здатність людини удосконалюва­ти свої здібності відображення.

По-друге. Об'єктивною основою творчості е необхідність присто­сування людини у нескінченно різноманітному і мінливому світі, щоб забезпечити своє виживання і дальший розвиток. Принципово нові ситуації, що не мають аналогів у минулому, не можуть вирішу­ватися поза творчістю. А без їх вирішення суспільство не зможе мати майбутнього, не зможе досягти тих меж, які забезпечили б більш цивілізоване буття і досконаліші і ясні матеріальні і духовні умови життя людей. Або рух вперед, як результат творчості, або монотонне повторення одних і тих же форм, тобто застій, стагнація. Іншої альтернативи в історії бути не може. Творчі і механічні почат-ки проходять через всі види людської діяльності. Межі між ними умовні та плинні. Таке «роздвоєння», наявність двох початків пояс­нюються діалектикою розвитку суспільного виробництва, що має постійну потребу у створенні нових цінностей і в збереженні репро­дукованих цінностей, зразків культури. Тому і людська діяльність є, з одного боку, відтворенням досягнутих результатів, а з другого, - зміна досягнутих результатів на більш високій основі. Творчість - це не самостійне утворення, що існує поряд з продуктивною і репро­дуктивною діяльністю, а внутрішньо суть властивість діяльності взагалі, що має прояв в її конкретних формах.

По-третє. Джерелом і рушійною силою творчості є суперечності між потребами людини і засобами (способами), які людина має, знан­нями їх задовольняти. На такій основі складається проблемна ситу­ація, що вимагає свого вирішення. Вирішення суперечностей скла­дає зміст творчості, а задоволення потреб - мету. Проявом основних суперечностей виступає суперечність або в пошуковому завданні, або між завданням та існуючими методами рішення, або між теорі­єю і емпірією. Більшість відкриттів і винаходів - це результат подо­лання суперечностей. Специфічно людською формою активного став­лення до світу виступає діяльність. Отже, творчість є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Розрізняють два види діяльності ~ стереотипний і оригінальний. Очевидно, відповідь дає сама назва видів діяльності. Стереотипна діяльність передбачає ко­піювання, повторення існуючого, його тиражування. Тільки оригі­нальна діяльність завершується створенням суттєво нової речі. Це -класичний вид творчості. Але творчістю слід називати і оригінальну діяльність саму по собі, тобто і тоді, коли її наслідком є копія, по­вторення відомого. В такому випадку мова йде про творчість іншого виду, наслідком якого є створення і вживання у процесі діяльності нового знаряддя або нового способу, нової програми, методики ді­яльності. Отже, творчість завжди оригінальна, а види творчості тіс­но зв'язані одне з одним.

Головною ознакою в творчості є створення нового, що виводиться з такого атрибуту матерії, як саморозвиток з внутрішньо притаман­ною йому властивістю новостворення. Під новим у такому випадку розуміється не просто недавно створене, а саме постановка ще неві­домого завдання, що не має готових правил вирішення, здобуття результатів, які ще не досяглися, тобто створення оригінальної ідеї або унікального матеріального предмета, оригінальних шляхів і ме­тодів вирішення наукової проблеми. Нове знання, одержане в проце­сі наукового дослідження, може стати новим в двох сенсах: нове знання може бути новим для вченого, який зробив те чи інше спостереження або відкриття, і новим для науки, відкриття нового факту, нового закону, створення нової теорії, нової науки тощо. Творчість історич­на: те, що сучасності є новим і, отже, надбанням творчості, потім стає об'єктом репродукції. Дійсна творчість в культурі, політиці, науці і виробництві визначається принциповою новизною одержаних резуль­татів в масштабах їх історичної значимості.

По-четверте. Творчість - специфічна форма діяльності, що, на­самперед, має справу з сферою можливого майбутнього, засновуєть­ся на діалектиці реальних саморозвинених можливостей світу. От­же, творчість не є чисто довільний, авторитарний акт, що управляється якимось механізмом, як стверджують ідеалісти. На ній лежить відбиток матеріального: творчість визначається рядом умов матеріального характеру, що не виводяться з природи чистого ро­зуму. Відповідаючи на це питання, тим самим вирішуємо проблему співвідношення свободи і необхідності в творчості. З точки зору філософського підходу, творчість і необхідність нерозривно взаємо­пов'язані і не можуть існувати одне без одного. Це діалектичні про­тилежності, що характеризують ступінь оволодіння людиною при­родним і соціальним середовищем. Творчість - це об'єктивний, визначений процес, що включається в ланцюг об'єктивної необхід­ності. Соціальна визначеність творчості особи, ступінь її свободи характеризуються, по-перше, соціально-економічними факторами, на­самперед, рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробни­чих відносин, що або сприяють, або утруднюють створення сприят­ливих умов для творчості; по-друге, політичними факторами, рівнем демократизму у суспільстві; по-третє, рівнем розвитку науки і ста­ном духовності суспільства і взагалі духом епохи. Всі філософські концепції не відкидають і того факту, що творчість суб'єкта в духов­ній сфері може проходити і поза безпосереднім його зв'язком з ма­теріальною дійсністю. Отже, визначення мети, постановка завдань і застосування методів їх вирішення визначаються сукупністю об'єк­тивних факторів, що накладають обмеження на їх вирішення, зу­мовлюють структуру творчості, впливають на натхнення, стимулю­ють або гальмують творчість. Це - зовнішня визначеність. Але є внутрішньо особистісна визначеність. Рівень і характер твор­чості багато в чому залежить від здібностей, знань, досвіду, інтере­сів, настанов суб'єкта. Хоча і ці якості психіки складаються під виливом трудової діяльності і соціальних умоїв, все ж від них залежить ступінь залучення особи в творчу діяльність.

Наукова творчість потребує справжньої свободи своїх творців. Бути вільним у сфері творчості - це творити без перешкод, за зако­нами наукового пізнання, суворо дотримуючись вимог законів. Не мо­же, наприклад, бути справжньої свободи наукової творчості, якщо не будуть рішуче подолані всілякі прояви кон'юнктури і, в зв'язку з цим, впадання в ті чи інші крайнощі з питань природничих, тех­нічних і суспільних наук.

Принципова новизна — головна ознака творчості, але її не досить, щоб одержати цілісне уявлення про суть творчості. Не менш важли­вою ознакою творчості е цінність, корисність нового. Визначення корисності нового — справа важка з ряду причин. По-перше, нове народжується у боротьбі, не завжди відразу одержує визнання су­часників, оскільки свою цінність не завжди виявляє наочно і воче­видь. Здатність побачити і підтримати нове - одна із найважливі­ших якостей керівника будь-якого рангу і професії. По-друге, цінність і корисність нового нерідко визначаються як соціально-класові. То­му-то одні відкидають нове, вважають його неприйнятним, інші, нав­паки, вважають його цінним і потрібним. Класовий підхід до визна­чення цінності результатів творчості нерідко завдає серйозної шкоди розвитку науки, давить, заглушає творчий потенціал людини. Так, в 50-х роках кібернетика не визнавалася як досягнення наукової твор­чості. У філософському словнику говорилось, що кібернетика - ре­акційна лженаука, що виникла в США після другої світової війни і одержала широке розповсюдження і в інших країнах, форма сучас­ного механіцизму. Ця механістична метафізична лженаука відмінно уживається з ідеалізмом у філософії, психології, соціології. Такі при­чини ставали нерідко нехтуванням творчою діяльністю, яка не зав­жди визнавалася прогресивною. Нерідко зустрічались з хибними, а то й реакційними політичними, філософськими, релігійними та ін­шими концепціями, що за суттю є результатом творчої діяльності. Негативною є і кримінальна творчість, її відповідні органи держави мають вивчати з метою підвищення ефективності боротьби із зло­чинною діяльністю.

Свідомість людини має творчий характер. Основними компонен­тами творчого характеру свідомості є можливість створення Люди­ною у своїй голові таких образів, які, «матеріалізувавшись за допо­могою практики, не мають аналога в об'єктивній дійсності (створення нових видів речовин, сплавів, видів рослин і тварин, ліків, препара­тів, нових технічних споруд, приладів, зброї тощо); можливість людсь­кої свідомості дати відносно вірну картину тих подій, що відбува­ються в майбутньому (наукове прогнозування); висунення ідей, для яких ще не визріли об'єктивні умови і передумови. Це здатність і здібність свідомості Людини до відчуження у формі ілюзії та у формі ідеологічних побудов, що не відповідають дійсності і реальному хо­ду речей; здібність свідомості Людини до постійного розвитку і збагачення, до творчої переробки відображеного, постійного нагромад­ження все нових знань.

Матеріалістична філософія завжди розглядала людину як суб'­єкт, відкидала релігійні та ідеалістичні аспекти визначення суті лю­дини. Творчість є формою буття людини і спрямована на її розвиток і самоудосконалення. Це ЇЇ родова суть. Виникає питання. Чи до­ступна творчість для кожної людини, у якої нормальна психіка? Од­нозначної відповіді немає. Традиційно, особливо на рівні буденної свідомості, прийнято вважати, що творчість - це справа небагатьох вибраних, яких спонукають до творчості сили спадкоємності, при­родний талант, божественна іскра або крайньою мірою творчі здіб­ності. Справа ж переважної більшості, що обділена талантом - дія­ти за традиціями, зразками, стандартами, інструкціями тощо. Сучасна філософія виходить з того, що творча активність - це визначальна риса людської свідомості, одна з основних її функцій. Однак у різних людей ступінь новизни і цінності результату творчості далеко не однакові. Це залежить від внутрішньої активності, ступеня соціалі­зації і характеру діяльності особи, від того, чи повністю володіє людина необхідними для творчості якостями. Справа в тому, що інтелект окремої людини, як і механізм мислення різних людей, -єдиний, але різна підготовка, форми мислення, здібності до вирі­шення тих чи інших завдань тощо.

Умовно розрізняють: людей з переважно творчим складом розу­му, які можуть запропонувати вирішення конкретної проблеми; те­оретиків -систематологів, що володіють здібностями до ретельного дослідження, намагаються дійти до сутності питання; експеримен­таторів, здібних помітити в масі незначних неістотних явищ осно­воположну тенденцію, провідну закономірність; людей з переважно критичним складом розуму, що сумніваються в усьому, але мало здатних дати позитивне рішення проблеми; ерудитів з енциклопе­дичними знаннями, однак не здібних і нездатних до їх творчого використання. Такі форми мислення можуть бути притаманні лю­дині будь-якої професії, але вкрай необхідні людям так званої твор­чої праці - вченим, винахідникам, письменникам, художникам, скуль­пторам. Вчених, у яких поєднуються усі якості до творчості вочевидь небагато. Для більшості з них наявні одна або декілька якостей. Критичність розуму здебільшого сполучається з творчим внеском. Систематолог частіше за все ерудит та експериментатор. Тому в на­укових колективах повинно бути оптимальне поєднання людей з різ­ними якісними характеристиками.

Суб'єктами творчості можуть виступати не лише особи, але й різ­ні спільності людей, клас, нація, суспільство. Продуктом творчості є все середовище, що оточує людину, тобто друга природа у всій її багатоманітності. В протилежність ідеалізму, діалектико-матеріаліс-тична філософія стверджує, що в процесі творчості нові продукти (речі) створюються не з нічого, не із свідомості, а єдино можливим шляхом - за допомогою свідомості, шляхом перетворення речей, що існують в об'єктивному світі (або їх образів), шляхом зміни їх форм, станів, структур, відносин, шляхом комбінування в новій системі еле­ментів, що належали раніше іншим системам, або інакше поєднаних елементів тієї ж системи. Фактично всі об'єкти природи, що оточу­ють людину, є різні комбінації приблизно ста хімічних елементів. Руйнування старих систем і створення з їх елементів нових систем, комбінування є фундаментальним моментом творчості, її змістом. В принципі, людина може зробити не лише будь-яку природну річ, але й нескінченну кількість речей, що не існують в природному світі і не можуть виникнути. Отже, творчість - результат діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання і прак­тичної діяльності.

Аналіз сучасної концепції природи і суті творчості дозволяє ви­значити, що творчість - це найвища форма активності свідомості людини. Спрямовує її діяльність на створення якісно нових матері­альних і духовних цінностей. Філософ Олександр Спіркін дає роз­горнуте визначення: творчість ~ є така духовно-практична діяль­ність, підсумком якої є створення оригінальних, неповторних, культурних соціальна значимих цінностей встановлення нових фак­тів, відкриття нових властивостей і закономірностей, а також ме­тодів дослідження і перетворення світу. Досліджуючи проблему сві­домості і творчості людини, філософ Борис Новіков визначає творчість як активну взаємодію суб'єкта з об'єктом, в процесі якої суб'єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює нове, соціальна зна­чиме у відповідності з вимогами об'єктивних закономірностей. Ряд фі­лософів (Петро Алексеєв, Олександр Панін та ін.) визначають твор­чість як процес людської діяльності, де створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності. Є й інші визначення, але здебільшого відмічаються дві основні ознаки творчості - принципова новизна і цін­нісний характер створеного.