17.Зміст понять «твк» і «кластер»

Територіально-виробничі комплекси (ТВК) — це взаємозумовлене поєднання компонентів суспільного виробництва, яке формується в межах компактної території для одержання певного господарського ефекту. Об'єктивною основою виникнення, формування і розвитку ТВК є закони розвитку і взаємодії суспільства і природи. Провідну роль відіграє територіальний поділ праці. Територіально-виробниче комплексоутворення здійснюється лише за високого рівня територіального поділу праці. Економічна суть цього процесу полягає в тому, що за рахунок більш раціонального поєднання праці у ТВК господарський ефект зростає порівняно з одиничними підприємствами. Головні ознаки ТВК — спеціалізація господарства, багатогалузевість господарства, що пов'язана зі складом і масштабами місцевих природних, трудових і матеріальних ресурсів та забезпечує ефективне функціонування галузей спеціалізації; розвиток у складі комплексу допоміжних і обслуговуючих галузей; наявність усередині ТВК постійних виробничих зв'язків; певна компактність території.

• Кластер - географічна концентрація подібних, суміжних або додаткових підприємств з активними каналами для бізнес-транзакцій, комунікацій та діалогу, що поділяють спеціалізовану інфраструктуру, робочі ринки та послуги і мають спільні можливості або загрози.

• Кластер - це галузеве, територіальне та добровільне об'єднання підприємницьких структур, які тісно співпрацюють із науковими (освітніми) установами, громадськими організаціями та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентноздатності власної продукції і сприяння економічному розвитку регіону.

• Кластер - мережа постачальників, виробників, споживачів, елементів промислової інфраструктури, дослідницьких інститутів, взаємозалежних у процесі створення додаткової вартості.

• Кластер - група розташованих на території поселення або поблизу його взаємозалежних підприємств та організацій, які взаємодоповнюють і посилюють конкурентні переваги один одного.

• Кластер являє собою групу локалізованих взаємозалежних компаній, постачальників устаткування, комплектуючих, спеціалізованих послуг, інфраструктури, науково-дослідних інститутів, вузів та інших організацій, які взаємодоповнюють і посилюють конкурентні переваги один одного.

• До теорії ТВК є близькою теорія промислових кластерів, що виникла в західній економічній науці. Промисловий кластер – це група взаємозалежних географічно наближених компаній (постачальники, виробники, посередники) і пов'язаних з ними організацій (освітні заклади, органи державного управління, інфраструктурні компанії), що діють у певній сфері й взаємодо-повнюють одна одну. Таким чином, під кластером розуміється мережа незалежних виробничих та (або) сервісних фірм, вклю-чаючи їх постачальників, творців технологій і ноу-хау (універ-ситети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), сполучаючих ринкових інститутів (брокери, консультанти) і

• Частина І. Регіональна економіка та регіональна політика

• споживачів, що взаємодіють між собою у рамках єдиного лан-цюжка створення вартості.

• В економічну науку термін уведений американським економіс-том Майклом Портером, на думку якого конкурентоспроможність країни в умовах ринкової економіки слід розглядати через призму міжнародної конкурентоспроможності кластерів – об'єднань фірм різних галузей, причому принципове значення має здатність цих кластерів ефективно використовувати внутрішні ресурси.

• Як бачимо, термін «промисловий кластер» близький по суті терміну «територіально-виробничий комплекс», запропонованому М. М. Колосовським в умовах планової економіки СРСР.

• Проаналізувавши конкурентні можливості понад 100 галузей у десяти країнах, М. Портер [18] дійшов висновку, що найбільш конкурентоспроможні транснаціональні компанії звичайно не розкидані безсистемно по різних країнах, а мають тенденцію концентруватися в одній країні, а іноді навіть в одному регіоні країни. Пояснюється це тим, що одна або декілька фірм, досяга-ючи конкурентоспроможності на світовому ринку, поширюють свій позитивний вплив на найближче оточення: постачальників, споживачів і конкурентів. А успіхи оточення, у свою чергу, впли-вають на подальше зростання конкурентоспроможності даних компаній. Як результат такого взаємовигідного співробітництва формується кластер – співдружність фірм тісно пов'язаних галу-зей, що взаємно сприяють зростанню конкурентоспроможності одна одної.

• Розрізняють три види кластерів: 1) регіональні (регіонально обмежені об'єднання навколо наукового або промислового центру); 2) вертикальні (об'єднання всередині одного виробничого процесу, наприклад, ланцюжок «постачальник – виробник – збу-товик – клієнт»); 3) горизонтальні (об'єднання споріднених га-лузей промисловості в один мегакластер, наприклад, «хімічний кластер» або на ще більш високому рівні агрегації –«агропромис-ловий кластер»). Головна особливість кластера – його іннова-ційна орієнтованість. Досвід США (підтримка й стимулювання створення інноваційних кластерів – феномен Силіконової доли-ни) показує, що інноваційні промислові кластери можуть форму-ватися на рівні регіону, де є висока концентрація взаємозалежних галузей.

• Регіональна економіка та природокористування

18. Поняття про типи каркасів розміщення продуктивних сил

19. Типи зв’язків ТВК

20. Основні поняття і категорії географії населення

Географія населення — наука, що вивчає закономірності і просторові особливості формування і розвитку сучасного населення і населених пунктів в різних соціальних, економічних, історичних і природних умовах.

В географії населення виділяють два напрямки:

• дослідження населення окремих країн і їх частин;

• дослідження мереж і територіальних систем населених пунктів з аналізом регіональних відмінностей в типах і формах розселення; первичною одиницею спостереження тут є окремий населений пункт.

Обидва напрямки тісно пов'язані між собою.

Географія населення вивчає:

• регіональні відмінності в відтворенні (природному русі) населення, в його демографчній структурі;

• соціальний склад населення;

• етнічний склад населення;

• трудові ресурси та їх використання;

• інтенсивність, склад та напрямки міграцій;

• густоту населення і типи заселення території;

• регіональні відмінності в способі життя;

• зв'язки розселення населення з розташуванням виробничих сил.

В зв'язку з цим сформувались розділи географії населення:

• географія трудових ресурсів;

• географія міграцій;

• географія поселень та інші.

В якості особливого наукового напрямку сформувалась географія культури.

Географія населення тісно пов'язана з демографією (геодемографією), етнографією (на стиці з якою вникла етнічна географія), соціологією, економікою, містобудуванням, районним плануванням і іншими науковими дисциплінами, що вивчають населення, його розселення, міські і сільські поселення.

Дослідження по географії населення мають значення для практики територіального планування, покращення територіальної організації населення та інше.

21

Природний рух населення є узагальненою назвою сукупності народжень і смертей, які змінюють чисельність населення так званим природним шляхом. Термін виник у другій половині XIX ст. в німецькій статистиці.

Відтворення населення — це процес зміни поколінь у результаті природного руху (приросту) населення. Для характеристики цього процесу використовується багато демографічних показників, у т. ч. — коефіцієнти народжуваності, смертності (число народжених або померлих за рік на одну тисячу жителів) і природного приросту населення (різниця між двома попередніми показниками).

У світі домінують два типи відтворення населення. Для одного з них характерні середні або невисокі показники народжуваності, а також низькі показники смертності й уповільнення (або стабілізації) темпів росту населення. Цей тип характерний для економічно розвинутих країн, більшості країн Східної Європи, Китаю. Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки і Латинської Америки. Для нього характери і порівняно високі показники народжуваності, зниження смертності й високі темпи приросту населення.

Середньосвітові демографічні показники на середину 90-х років такі: коефіцієнт народжу-ваності—26 ‰ коефіцієнт смертності—9 ‰ природній приріст населення — 17‰.

Показники відтворення населення різні в окремих країнах і регіонах. Загальний коефіцієнт народжуваності у розвинутих країнах — 15 ‰, в країнах, що розвиваються, — 31 ‰, загальний коефіцієнт смертності — відповідно 9 і 10 ‰. У більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки коефіцієнт природного приросту понад 20 ‰. У розвинутих країнах величина цього показника в декілька разів менше при максимумі в 10 ‰ в окремих країнах. У деяких країнах Європи (Російська Федерація, Україна, Білорусь, Латвія) рівень народжуваності нижчий від рівня смертності.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних орган і в та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона є комплексом заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки та ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної* поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х років XX ст. загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) приростом населення. У 12 % країн світу (головним чином в Європі) проводиться політика, направлена на збільшення народжуваності, а в більш ніж 40 % країн світу — на її зниження.

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріоритетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісних характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно-вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окремих соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку, жінки), а також етнічних, релігійних і т. д.

22

Урбаніза́ція — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення.

За підрахунками спеціалістів економічні втрати від хвороб урбанізації, перш за все шуму, стресу, забруднення, перевищують втрати від страйків.

Сучасна урбанізація як всесвітній процес має три спільні риси, характерні для більшості країн.

Перша риса — швидкі темпи зростання кількості міського населення.

приклад: У 1800 р. в містах проживало близько 14 % населення світу, у 1950 р.— 29 %, а в 1990 р.— 46 %. У середньому міське населення щороку збільшується приблизно на 50 млн. чоловік.

Друга риса — концентрація населення і господарства в основному у великих містах. Це пояснюється насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою, освітою. Крім того, великі міста зазвичай повніше задовольняють духовні потреби людей, краще забезпечують достаток і різноманітність товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.

приклад: На початку XX ст. у світі налічувалося 360 великих міст (із населенням понад 100 тис. мешканців), у яких проживало тільки 5 % усього населення. Наприкінці 80-х рр. таких міст було вже 2,5 тис., а частка їх у світовому населенні перевищила ¼. У Радянському Союзі, за переписом 1959 р., великих міст було 148, а за переписом 1989 р.— близько 300. 3-поміж великих міст прийнято окремо виділяти найбільші міста-«мільйонери» з населенням понад 1 млн. мешканців. На початку XX ст. їх було всього 10, на початку 80-х рр.— понад 200.

Третя риса — «розповзання» міст, розширення їхньої території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від простих до групових форм міського розселення — від звичайного «точкового» міста до міських агломерацій — компактних територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій стають переважно столиці, найважливіші промислові і портові центри.

Субурбанізація - (суб... і міський)  процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, в результаті чого формуються міські агломерації. Харектиризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами - центрами аґломерацій.