Методи класифікації та типізації

Кожна наука в той чи інший спосіб систематизує множину до­сліджуваних нею об'єктів і явищ. Сама наука, за визначенням акад. Л. С. Берга, є систематизованим знанням. Систематизацію звичай­но здійснюють методами групувань досліджуваних об'єктів чи поді­лом (подрібненням) вихідної множини об'єктів за тими чи іншими

показниками. Вищими формами систематики виступають класифікація і а типізація. На даний час нема чіткого розмежування цих двох по­нять. Зрозуміло, що і класифікація, і типізація являють собою мето­ди систематики (чи впорядкування) досліджуваних об'єктів і явищ. Зауважимо, що термін "класифікація" означає і саму процедуру сис­тематики (метод), і результати такої процедури (певне впорядкуван­ня, певний розподіл, певне групування і і, /і.). Такий подвійний зміст мас і поняття "типізація", але поряд з ним (і замість нього) викорис­товують ще й термін "типологія". У широкому розумінні поняття "типологія" іа "типізація" використовують як синоніми, у більш строгому, типологія — це вчення (чи наука) про типи й процедури їх виділення, а гипізація — процедура виділення типів.

Е. Б. Алаєв (1983) пропонував розрізняти ці дуже близькі понят­тя так. класифікація — це систематика об'єктів за кількісними озна­ками, типізація — за якісними. Такий підхід виглядає занадто спро­щеним, оскільки за ним групування об'єктів на "високі-низькі", "ве-ликі-малі", "близькі-далекі" і т. ін. є типізацією. Латинське слово сишіз має буквальний переклад "розряд". Відтак, класифікувати — означає "робити розряди". Грецький термін Іуроз означає взірець, модель, узагальнений образ для певної групи об'єктів.

Більш глибокі і змістовні відмінності між класифікацією і типіза­цією (типологією) показує С. А. Мороз (1997), який разом з тим представляє і їх поєднання у формі типологічних класифікацій. Кла­сифікація - система супідрядних поняі ь (класів об'єктів), на які по­діляють множину вихідних об'єктів. Наукова класифікація фіксує закономірні зв'язки та відношення між тими чи іншими групами об'єктів, визначає місця об'єктів у системі за певними ознаками. Класифікація є обов'язковою ланкою в русі науки від емпіричного до теоретичного знання. Класифікація — це певне групування об'єк­тів за якоюсь однією ознакою чи за певною сукупністю ознак. Таку ознаку (сукупність ознак) називають основою класифікації. Типоло­гія — метод наукового пізнання, за яким множина об'єктів розчле­новується та групується на основі узагальненої ідеалізованої моде­лі— типу. Відповідно говорять про методи конструювання типів, методи побудови "ідеальних типів" тощо.

Класифікації можуть бути простими, описовими і більш складни­ми— комплексними, типологічними. Описові класифікації широко за­стосовують на перших ступенях дослідження для попередньої систе­матизації досліджуваних об'єктів, коли вони групуються за будь­якою характерною ознакою. Більш глибокими є типологічні класи­фікації, у яких розкривають закономірності утворення тих чи інших класів. Такі класифікації виявляють сутнісні характеристики дослі­джуваних об'єктів, виявляють фактори, які зумовлюють їх відповід­ну систематику. Свого часу Д. І. Менделєєв, розглядаючи найрізно­манітніші варіанти впорядкування хімічних елементів, відшукав найбільш чітку і послідовну схему їх організації у так звану періоди­чну систему, і це відкриття дало нове теоретичне узагальнення: вла­стивості елементів у періодичній системі залежать від їх атомної ваги. В описових класифікаціях переважає індуктивний підхід — від часткового до загального, в типологічних — дедуктивний, від зага­льного до часткового й одиничного.

За системним підходом, системною парадигмою географічні об'єкти розглядають як складні системи. Система в найбільш зага­льному розумінні — це множина взаємопов'язаних об'єктів (елемен­тів системи), яка утворює певну цілісність, новий об'єкт. Кожна сис­тема має такі властивості і відповідні характеристики:

• система складається з множини елементів; при цьому елеме­нтами можуть бути об'єкти матеріальні чи ідеальні (абстрак­тно-формалізовані), властивості об'єктів, відношення між об'єктами;

• система має множину зв 'язків і відношень між складовими елеме­нтами; головні відношення називають системоутворюючими;

• в межах окремої системи її елементи можуть утворювати певні групи і блоки, які називають підсистемами даної системи;

• система являє собою не механічну сукупність складових елемен­тів і підсистем, а їх цілісність, що має нові якості; це властивість емерджентності систем;

кожна система має свою організацію, свою будову, яку назива­ють структурою системи; систему можна розглядати за різними системоутворюючими відношеннями, у різних аспектах, у різних структурних зрізах, але звичайно структуру системи характеризу-ють за головним, специфічним для даного класу систем системоут­ворюючим відношенням:

- кожна система виконує властиві їй функції'¹ по відношенню до її зовнішнього середовища, а її підсистеми мають внутрішні (іноді й зовнішні) функції;

кожний об'єкт можна одночасно розглядати як систему, що складена певною множиною елементів, або ж як один з елементів бі­льшої системи (надсистеми); це властивість еквіпотенційноешіСисте­много підходу, яка зумовлена наскрізною та ієрархічною системно-структурною організацією реального світу;

системи розглядають функціонально, за їх входами і виходами. Міняючи вхідні імпульси системи та спостерігаючи за відповідною зміною виходів з системи, зміни її стану, можна зрозуміти механізми функціонування системи.

Методи аналізу взасмозв 'язків і взаємозалежностей

Системно-структурний методологічний підхід націлює дослідни­ка на аналіз взасмозв язків і взаємозалежностей. які формують ціліс­ні системи різних типів і масштабів. Концепція взаємопов'язаності явищ реального світу наголошує необхідність уважного вивчення суспільно-географічних зв'язків — речовинних, енеріетичних, інфор­маційних.

Поглиблений теоретичний аналіз зв'язків зроблений у кібернети­ці: прямі зв'язки йдуть від керуючої підсистеми до керованої і явля­ють собою команди управління; зворотні зв'язки спрямовані від ке­рованої підсистеми до керуючої і характеризують її реакцію на ті чи інші команди; при цьому зворотні позитивні зв'язки прискорюють і вичерпують процеси, а зворотні від'ємні зв'язки виконують функцію саморегуляції, обмеження надмірного і катастрофічного зростання будь-яких процесів.

Е. Б. Аласв (1983) розрізняє географічні відношення трьох видів:відношення між об'єктом та геопростором;

• відношення між географічними об'єктами:

- відношення між таксонами — одиницями географічної система­тики.

У суспільно-географічних дослідженнях аналізують такі відно­шення та взаємодії(М. Д. Пістун, 1996):

- зв'язки для виготовлення певних видів продукції та послуг — технологічні, інфраструктури і. носі анальні, збутові, науково-техні­чні, управлінські;

• зв'язки послідовної чи паралельно-послідовної переробки си­ровини і продукції (напівпродуктів); зв'язки природно-ресурсних і енерговиробничих циклів;

• зв'язки міжгалузевих формувань;

• зв'язки територіальних, суспільно-географічних формувань -точкові, локальні, мікро- та субрегіональні, регіональні, міжрегіо­нальні (національні), міжнародні.