Тема 3. Філософсько ­- методологічні проблеми науки у хіх – хх ст.

1. Розробка проблем наукового методу у німецькій класичній філософії.

2. Сутність позитивізму. Еволюція позитивізму. О.Конта. Г.Спенсер. Д.Мілль. Е.Мах.

3. Проблеми філософії науки у неокантіанстві (Марбургська та Баденська школи).

4. Проблеми філософії та методології науки, її соціокультурних засад у К.Маркса.

5. Концепція розвитку наукового знання та наукового методу у постпозитивізмі (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос).

6. Гносеологічні та методологічні проблеми у філософії України.

Література [осн. 3, 6, 8, 12, 18, 31, 36, 39, 47,48,50, дод – 10,22,23,24.].

Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії - після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. Таким чином:

- німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

- вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

- вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування);

- німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.

Ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії: до І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув "це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами, а з іншого - з експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, а як суддя що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання". Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, І. Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю. По-третє, у концепції І.Ката людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, – ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Філософія Геґеля (1770- 1831) як найвище досягнення німецької класичної філософії. Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Принципи філософії Гегеля:

- принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

- принцип усезагального зв 'язку (все пов 'язане з усім);

- принцип розвитку.

Протиріччя постають "душею" всієї конструкції геґелівської філософії. Якщо протилежності дають ним цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітна виявленим та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.

Завдяки діалектичному методу мислення, Гегель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам. Отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії".

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст:

- позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного;

- воно реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

- воно корисне, на відміну від шкідливого;

- воно достовірне, на відміну від сумнівного;

- воно точне, ясне, на відміну від непевного;

- воно конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Позитивна наука, за О. Коптом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".

Функції філософії за О. Контом:

- систематизація знань;

- прояснення мови науки;

- дослідження логіки науки.

При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sсіеns" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. Цей напрямок перш за все намагався чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевича, С. Лесьнєвського, А. Тарського).

М. Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами"; обґрунтування отриманих результатів. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала вимальовуватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей, або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або конвенціоналізму. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

Марксистська філософія сформувалась на багатому грунті попередніх філософських систем. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку — "науковий комунізм". Марксизм — одна зі спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.

Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства у першій половині XIX ст. Відкриття закону збереження і перетворення енергії (німецький природознавець Ю.Майєр, поч. 40-х років XIX ст.) у поєднанні із законом збереження й перетворення речовини стало науковою основою для філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. Створення клітиннної теорії живої речовини нім. біологами Т.Шванном і М.Шлейденом у 1838—1839 рр. дозволило зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина. Вчення Ч.Дарвіна (поч. 40-х років XIX ст.) нанесло руйнівний удар по релігійних уявленнях про походження життя на планеті і виникнення людини. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи.

Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. По-новому трактуються також філософські ідеї Фейєрбаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.

Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика — матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання.

Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод і як метод, що може використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми Ї приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна "Філософські зошити". Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика — це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей.

В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 р.) Ленін робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В.І.Леніним, — це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.

Після смерті В.І.Леніна у Радянському Союзі відбувається догматизація і канонізація положень марксистсько-ленінської філософії. Ленінське трактування марксизму проголошується істиною в останній інстанції, найвищим рівнем розвитку філософської та соціально-політичної думки. З часом ленінізм було підмінено сталінізмом. Після виходу друком у 1938 р. нарису Й.В.Сталіна (1879—1953 рр.) "Про діалектичний та історичний матеріалізм" будь-яка справді філософська творчість, пов'язана з самостійним, неупередженим, вільним від ідеологічних шор осмисленням дійсності, в СРСР надовго стає неможливою.

Концепція розвитку наукового знання у постпозитивізмі (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос). На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.

Наприкінці XX ст. філософський постмодерн постає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту. Проте, входження філософії у XXI ст. супроводжується також і певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання у болючі проблеми людського самовизначення.

Основні принципи постмодернізму:

- антилогіцизм (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

- антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

- вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

- вільний герменевтичішй дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодернізму кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа Т.І.Слотердайка, американця Р. Рорті.

Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії. Українська філософія - це явище переважно внутрішнє по відношенню до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.

Г. Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

Філософські ідеї Г. Сковороди:

• найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим виміряти все інше;

• найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати гасло "Пізнай самого себе!";

• таке привілейоване становище людини зумовлене тим, що вона є "мікрокосмосом"-малим світом, який дорівнює "макрокосмосу"-великому світу;

• людина, як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу;

• у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, складається із двох натур - темної, поверхової, мінливої (матеріальної) та світлої, вічної, глибинної (духовної); остання натура є Бог, істина, сутність буття;

• саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу, адже і великий світ складається із двох натур, проте лише людина (малий світ) володіє здатністю самопізнання;

• через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ, або світ Біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню; символічний світ мав ту особливість, що його зовнішні форми найбільш адекватно виражали невидиму духовну і божественц натуру;

• матеріальна і духовна натури співвічні, тому між ними встановлюються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натурц; звідси випливає життєве завдання людини: проникати через матеріальну споріднену тобі справу ("сродну працю") і в тому знайти своє життєве щастя.

Памфил Юркевич (1826 - 1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії”.

Філософські погляди П. Юркевича:

- вважав філософські ідеї Платана та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

- високо оцінював і філософію Геґеля, не приймаючи проте його діалектики;

- критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного;

- поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.

У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "кордо-центризму" (від латинського "согdіе" - серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як "філософію серця".

У XIX ст., на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько-свіпіоглядні ідеї в Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а в літературі, громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Особливого значення в цьому плані набувала саме література, бо вона несла думку, живе слово у людську масу, постаючи, своєю чергою, відповіддю на запити останньої. На українську літературу повною мірою поширюється відома теза про те, що поет в Росії - це значно більше, ніж поет. Відомо, що в Україні саме література відіграла роль активізації національної свідомості, поширення гуманістичної думки.

Окрім розглянутих представників української філософської думки XIX ст. варто назвати також О. Потебню (1835 - 1891), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б. Кістяковського (1868 - 1920), активного члена "Молодої Громади", який розглядав методологію соціального пізнання; В. Лесевича (1837 - 1905), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського (1863-1945) - видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919-1921рр. Працював в галузі мінералогії, геохімії, біогеохімії, біології, геології, гідрогеології. Результати наукових досліджень вчений виклав у численних працях (усього понад 400).

В. Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із життям ".

На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спри-чи-пило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Структурний елемент біосфери - жива речовина. Середовище її збереження становить собою так зване "поле існування життя ".

Завдання науки полягає в тому, щоб визначити необхідні для фізичного збереження "поля життя " параметри. У XIX-XX ст. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільна організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери" (від грецького слова "ноос " - розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему - виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв'язування цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. "Питання про моральний бік науки " самим життям поставлене на порядок денний. Це, на думку В. Вернадського, зобов'язаний усвідомлювати кожен дослідник. Усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити "для блага людства", а може стати і засобом у руках соціальна небезпечних сил, "повільно й неухильно змінює наукове середовище".

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обґрунтування комуністичних догм.

Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософії В. Шинкарук, В. Танчер, Л.Левчук, В.Босенко, І.Бичко, М.Попович та інші. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська інтелектуальна еліта використати їх належним