88. Механізм та процес управління трудовими ресурсами.

Трудові ресурси є категорією, що посідає проміжне місце між економічними категоріями "населення" і "сукупна робоча сила". У кількісному аспекті до складу трудових ресурсів усе працездатне населення, зайняте, незалежно від віку, у сферах суспільного господарства й індивідуальної трудової діяльності, також особи працездатного віку, які б могли брати участь у праці, але зайняті в домашньому й особистому господарстві, на навчанні з відривом від виробництва, на військовій службі.

Трудові ресурси - це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями здатна працювати в народному господарстві. Провідна роль у трудових ресурсах належить працездатному населенню в працездатному віці.

Щодо управління трудовими ресурсами – це складова частина управління як матеріальним, так і духовним виробництвом, яка спрямована на забезпечення зайнятості працездатного населення та його оптимальний розподіл між галузями й регіонами країни, на задоволення потреб народного господарства в кваліфікованих кадрах [3].

У масштабах економіки країни управління трудовими ресурсами спрямовано переважно на регулювання зайнятості, умов і оплати праці, забезпечення ділових взаємин між роботодавцями і найманими робітниками, на підвищення кваліфікації працездатного населення, розробку законодавства в сфері праці, зайнятості і соціальних відносин.

На підприємстві найважливішими задачами управління трудовими ресурсами є: визначення потреби в працівниках, виходячи зі стратегії діяльності фірми; аналіз ринку праці і управління зайнятістю, добір і адаптація персоналу; планування кар’єри співробітників фірми; забезпечення раціональних умов праці; організація трудових процесів, аналіз витрат і результатів праці; розробка систем мотивації трудової діяльності; обґрунтування структури доходів, ступеня їхньої диференціації, проектування систем оплати праці; організація винахідницької і раціоналізаторської діяльності; участь у проведенні тарифних переговорів між представниками роботодавців і роботоотримувачів; рішення етичних проблем праці; управління конфліктами; профілактика девіантного поводження.

У масштабах економіки країни управління людськими ресурсами спрямовано на регулювання:

- зайнятості;

- умов і оплати праці;

- забезпечення ділових відносин між роботодавцем і найманими робітниками;

- підвищення кваліфікації працездатного населення;

- розробку законодавства у сфері праці, зайнятості й соціальних відносин.

На підприємстві найважливішими завданнями управління трудовими ресурсами є:

- визначення потреби в робітниках, інженерах, менеджерах різної кваліфікації;

- аналіз ринку праці й управління зайнятістю;

- добір і адаптація персоналу;

- планування кар"єри співробітників фірми;

- забезпечення раціональних умов праці;

- організація трудових процесів, аналіз зайнятості й результатів праці;

- обґрунтування структури доходів і проектування системи оплати праці;

- проведення тарифних переговорів між роботодавцями й робото одержувачами і т.д.

Основною метою управління трудовими ресурсами є забезпечення мінімізації витрат підприємства на їх формування та утримання, максимізація результатів використання. Однак сутність управління трудовими ресурсами зводиться до необхідності розглядати працівників як конкурентне багатство компанії, яке потрібно розвивати та мотивувати для досягнення поставлених задач.[4] Тобто необхідно враховувати не лише мету підприємства (організаційні цілі), а й індивідуальні цілі працівників

Механізм управління трудовими ресурсами — це сукупність форм, методів та способів впливу на процеси формування, розподілу, розвитку та використання працівників в процесі реалізації опрацьованих програм розвитку та досягнення цілей організації.

Економічними називають методи управління, що ґрунтуються на врахуванні особистих і колективних економічних інтересів і відповідальності. Відомі як “метод пряника”. Такі методи часом звуть економічно заохочувальними. Вони мають за мету економічне зацікавлення окремих суб'єктів у розвитку різноманітних напрямків формування та використання ресурсів праці. Вплив на трудові ресурси здійснюється через систему цін, процентної ставки, посадових окладів, доплат, кредитів, податків, вільного підприємництва, планів економічного розвитку. Ці методи базуються на дії економічних законів, передусім закону попиту і пропозиції, і можуть мати прямі або непрямі форми впливу.

До прямих форм належать безповоротне фінансування різних видів економічної діяльності, територій, підприємств; прямі субсидії, дотації, допомоги (доплати зі спеціальних фондів, податкові пільги).

До непрямих форм належать важелі кредитногрошової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики.

Застосовуючи за їх допомогою економічні інтереси та стимули, держава впливає на поведінку суб'єктів соціальнотрудових відносин, змінюючи в потрібному напрямі попит і пропозицію робочої сили. Але будьяка форма регулювання буде ефективна за врахування інтересів усіх зацікавлених суб'єктів.

Правові методи управління трудовими ресурсами

Правовий метод управління трудовими ресурсами базується на правовому і нормативному забезпеченні системи управління трудовими ресурсами, тобто на дії чинних законодавчих актів. Усі дії суб'єктів управління мають регулюватися лише правовими нормами. Жодне розпорядження, ухвала, інструкція тощо не будуть дійсними, якщо документ не відповідає чинному законодавству.

В Україні правове поле для управління трудовими ресурсами у ринкових умовах почало формуватися з 1991 р. Воно базується на прийнятих МОП міжнародних трудових нормах. Метою взаємопов'язаних законів та інших актів є створення правової можливості всебічного впливу на формування й використання трудових ресурсів.

Метою правового забезпечення управління трудовими ресурсами є створення єдиної законодавчої системи, якою повинні керуватися усі суб'єкти в системі державного управління ресурсами праці. Основою всіх законодавчих актів України є Конституція України - Основний Закон. Відповідно до Основного Закону пріоритетним соціальним правом громадян є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою випередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права та передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції визначається: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Гарантуючи це право, держава, як визначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує однакові можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійнотехнічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб[19, с.35]. Основною статтею Конституції у цьому плані є стаття 43. Вона, крім викладеного вище, гарантує право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, також гарантує захист від незаконного звільнення. Право на отримання винагороди за працю жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах, а також примусова праця.

Адміністративно-організаційні методи управління трудовими ресурсами

Для реалізації розглянутих методів необхідна цілеспрямована організаційна діяльність.

Адміністративні методи базуються на владі, дисципліні та покаранні, відомі в історії як “метод батога”. Адміністративно-організаційними методами називають методи, що спираються на принципи єдиноначальності та відносини влади й підпорядкованості між ієрархічними рівнями системи управління. Їхньою особливістю є прямий директивний вплив суб'єкта на об'єкт управління, обов'язковість виконання рішень вищих органів управління нижчими, тобто підпорядкованими, ланками. Ці методи досить різноманітні і містять декілька способів адміністративного впливу:

організаційний вплив - через штатний розклад, положення про відділи, посадові інструкції, організацію робочих місць, устав підприємства, правила трудового розпорядку;

розпорядчий - через накази, розпорядження, укази, інструкції;

матеріальна відповідальність та покарання;

дисциплінарна та адміністративна відповідальність.

Адміністративні методи управління трудовими ресурсами здійснюються на макрорівні шляхом прийняття законів та законодавчих актів Верховною Радою України, нормативних актів уряду (декретів, постанов), видання указів Президента України, а також розробки механізму їх реалізації і контролю.