75. Стимулювання самозайнятості безробітних

Починаючи з 1970-х років приблизно протягом 15 років у багатьох розвинених країнах проходили процеси реструктуризації промисловості, супроводжуються тимчасовим зростанням безробіття і загостренням соціальної напруженості. У цьому зв'язку багатьма країнами було вжито заходів з розвитку індивідуального підприємництва у формі самозайнятості (selfemployment). Високий рівень безробіття робить потужний тиск на систему державного соціального забезпечення, яка в умовах економічного спаду, змушена виділяти значні кошти на допомогу по тимчасовій безробіттю. Одним з ефективних засобів виходу з цієї ситуації є допомога безробітним шляхом їх залучення в економічну діяльність через самозайнятість і створення індивідуальних робочих місць. Це дозволяє багатьом країнам під час циклічних депресій пом'якшити соціальні наслідки зростаючого рівня безробіття шляхом реалізації низки навчальних підприємницьких програм, спрямованих на допомогу безробітним у створенні власних індивідуальних підприємств (далі - ІП) без найманих працівників. Термін самозайнятість означає володіння власним бізнесом і робота тільки на себе, будучи вдома, в магазині або в будь-якому іншому місці. Деякими прикладами такого підприємництва є: надання індивідуальних ділових і соціальних послуг, ріелтерська діяльність, посередництво, роздрібна продаж, маркетингові дослідження, програмування, незалежне консультування, рекламування чи діяльність на умовах франчайзингу та ін Для вибору спеціалізації в сфері самозайнятості є багато можливостей, так наприклад , консультанти Кентського Університету у Великобританії пропонують понад 400 видів діяльності для індивідуальних підприємців та осіб вільних професій (The "Salary & Conditions" www.prospects.ac.uk / links / Occupations). Будучи власником бізнесу, самозайнятий не є чиїмось найманим працівником, фактично, являє собою індивідуальне підприємство (далі - ІП).

Цікавою особливістю в цій сфері діяльності є те, що такий підприємець може надавати платні послуги державним і приватним організаціям з певного кола питань, демонструючи свої високі професійні якості в перспективі можливого працевлаштування в цих організаціях в якості спеціаліста, консультанта або підрядника. Інше визначення самозайнятості полягає у самостійному забезпеченні своїх життєвих потреб, працюючи незалежно від роботодавця або діючи як фахівець вільної професії (художник, письменник, ремісник та ін.) Найважливішою особливістю самозайнятості є досить високий ризик такого бізнесу. З одного боку можна купити франшизу або успішно діючий бізнес, однак це вимагає значних початкових витрат і доброго знання майбутньої сфери діяльності. При цьому необхідно провести комплекс досить складних робіт з оцінки ефективності придбання такого бізнесу та перспектив його подальшого розвитку. Такий підхід є більш продуктивним, порівняно зі створенням власного бізнесу з нуля. Людина, що вирішила стати на шлях самозайнятості повинен вибрати напрямок діяльності, розробити бізнес-план піддати його експертизі з боку професійного консультанта і потім знаходити кошти для фінансової та технічної підтримки свого проекту. Найбільші труднощі у сфері самозайнятості пов'язані зі стартовим періодом, з фінансуванням і звітністю, з вирішенням юридичних та адміністративних питань, а також з безліччю інших проблем, властивих для будь-якого зароджується бізнесу. Для вирішення таких складних питань у кожній країні і створюються спеціалізовані програми підтримки та розвитку самозайнятості, орієнтовані, насамперед на безробітних, інвалідів та молодь, що шукає можливість для докладання своїх сил у сфері бізнесу. Вперше такі програми розвитку та підтримки самозайнятості з'явилися в Європі в 1970-1980 р. Стратегічною метою цих програм було ініціювання створення індивідуальних підприємств силами самих безробітних, шляхом надання їм технічної допомоги, надання кредитів, грантів і різних пільг, а також надання їм можливості для капіталізації засобів соціальної допомоги або допомоги з безробіття. Нарівні з цим багато програми передбачали також підтримку на стартовому періоді у формі практичних занять, консультацій і у вигляді різного роду ділових послуг. Програми розвитку самозайнятості орієнтовані, насамперед, на безробітних, які одержують соціальні допомоги, які в процесі створення свого бізнесу можуть бути впевненими в тому, що вони не втратять належної їм фінансової підтримки протягом усього періоду практичного навчання індивідуальним підприємництву. Підтримка безробітним зазвичай здійснюється за допомогою:

- Надання допомоги за схемою страхування на випадок безробіття;

- Реалізації програм з оцінки потреби і наданню спеціальної допомоги безробітним;

- Шляхом надання допомоги на загальних умовах в рамках системи соціального забезпечення;

- Реалізації програм додаткового навчання, наставництва та технічного консультування, що дають можливість здобути нову професію, затребувану на ринку праці та / або застосовну в сфері самозайнятості.

Програми мотивування безробітних до розвитку самозайнятості, застосовувані в різних країнах відрізняються за своєю структурою і використовуваним механізмам. Однак у них є і спільні риси, які полягають в орієнтації на певні цільові групи безробітних, у застосуванні комплексних заходів фінансової підтримки, а також допомоги в отриманні кваліфікації та набутті трудових навичок, затребуваних на ринку праці. Крім того, всі програми сприяння розвитку самозайнятості передбачають певні умови і порядок взаємодії з прийнятими в кожній країні правилами надання соціальної допомоги при безробітті. При цьому, у всіх програмах розвитку самозайнятості передбачаються спеціальні заходи з моніторингу заходів підтримки з надання технічної та фінансової допомоги, а також з оцінки результативності програм.

76. Соціальний захист населення від безробіття у теперішній час здійснюється на основі положень Конституції України, Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законів України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про зайнятість населення", інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері страхування на випадок безробіття, норм міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Соціальний захист визначається як діяльність держави й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, спрямована на створення сприятливого для людини оточуючого середовища, охорону материнства та дитинства, надання допомоги сім'ї, охорону здоров'я громадян, професійну підготовку громадян, забезпечення зайнятості населення, охорону праці, регулювання заробітної плати і доходів населення, забезпечення громадян житлом, регулювання права власності держави, матеріальне обслуговування та забезпечення непрацездатних, інших громадян, які потребують соціальної підтримки. Соціальний захист є практичною діяльністю з реалізації основних напрямів соціальної політики [106, с. 5].

Відповідно до цих підходів соціальному захисту на ринку праці підлягають не лише безробітні, але й усе економічно активне населення. Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими основними напрямками:

• заходи держави, пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності;

• заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного у процесі трудової та виробничої-діяльності і сам процес такої діяльності;

• заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу

В Україні право на соціальний захист передбачено Конституцією. Так, стаття 46 Конституції України передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. У частині 2 ст. 46 визначені організаційно-правові форми соціального захисту як гарантії права людини на соціальний захист— соціальне страхування та державна соціальна допомога, а також фінансові джерела забезпечення — страхові внески, кошти бюджету та інші.

В Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування [65] загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначається як система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Законом України "Про зайнятість населення" (стаття 11) гарантується право громадян на соціальний захист у сфері зайнятості та право на одержання допомоги по безробіттю особам, визнаним у встановленому порядку безробітними. Відповідно до статті 7 цього закону за рішенням місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад може встановлюватись транспортна доступність та інші критерії підходящої роботи, які посилюють соціальний захист населення.

Крім того, відповідно до статті 5 закону держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних або вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форм власності та організаційних форм з чисельністю працюючих понад 20 осіб для бронювання ними до 5 відсотків загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Статтею 4 Закону України "Про зайнятість населення" передбачаються наступні гарантії держави працездатному населенню у працездатному віці в Україні: добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку; компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу

Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (стаття 2) визначаються наступні принципи страхування на випадок безробіття: надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав; обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), а також громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності; цільового використання коштів страхування на випадок безробіття солідарності та субсидування; обов'язковості фінансування Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг в обсягах, передбачених цим Законом; Відповідно до статті 4 цього закону страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю. Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору, з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору. Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного