1)Соціологія праці як наука та її історичний розвиток. Особливе значення в соціології займає праця. Праця є яскравим проявом соціальної природи самої людини. Особливий інтерес до праці виник у 19ст. Це пов’язано з розвитком виробничих сил і зростаючим значенням людського фактору. З’явилася потреба вивчати,прогнозувати,управляти процесами.

У період 19ст.розвиток наукових знань про працю зумовлюється такими факторами:1) промисловий переворот(перехід до машинного виробництва); 2) перетворення колективної організації; 3)формування характерних для капіталістів класів власників засобів виробництва;4)зростання значення продуктивності праці; 5)важке становище робітничого класу, зростання його згуртованості; 6)утвердження в громадській думці і в наукових колах ідеалів майбутнього солідарного правдивого суспільства.

Протягом 20ст в сучасних умовах усі фактори зберігають своє значення.

У 21ст. соціологія праці дає можливість виділити значення праці людського фактору виробництва; розкрити роль праці в процесах соціального структурування, взаємодії і відносин людей на різних рівнях; дослідити роль праці, трудового середовища і трудового колективу на людину, на поведінку, на самопочуття, на дозвілля; доводити значення праці як виняткове.

Предметне поле соціології праці знаходиться в системі людина-праця, то постає питання про значення знань соціології праці в системі управління і управління праці з використанням живої сили. Для молодих спеціалістів знання соціології праці є фактором трудової адаптації для успішності праці.

В історії розвитку соціології праці виділяють три етапи: 1)донауковий; 2)класичний; 3)сучасний.

На кожному з етапів прослідковується вплив на пануючі способи виробництва, соц.-класові основи с-ства та громадської думки. Найбільш тривалий, донауковий етап, продовжувався з III

тисячоліття до н.е. до XVIII ст. н.е. До донаукового етапу можна віднести розвиток ідей і

уявлень про працю на Стародавньому Сході, в античний період, в часи Середньовіччя та в часи Реформації.

Класичний етап розвитку соціології праці датується XIX - початком XX століття. Найменш тривалий, але надзвичайно багатий за змістом етап. Класичний етап виступає лише як складова наукового етапу в розвитку соціології праці. Англійська школа політекономії є першою науковою школою в історії європейської соціальної думки, що впритул наблизилася до вирішення соціологічних проблем праці й економіки. Головними представниками класичної школи англійської політекономії вважаються Адам Сміт (1723-1790), Давид Рікардо (1772-1823), Вільям Петті (1623-1687), Роберт Оуен (1771-1858), Джон Стюарт Мілль (1806-1873), засновник англійського позитивізму, та Альфред Маршалл (1842-1924). Іншою школою, що зробила помітний внесок у розвиток соціології праці, була французька соціологічна школа. Представники: Шарль Фур'є (1772-1837) Клод Анрі де Сен-Сімон (1760-1825), Огюст Конт (1789-1857) і Еміль Дюркгейм (1858 –1917). Усім їм притаманні деякі спільні риси, наприклад, соціалістичним ідеям співчували не тільки Фур'є та Сен-Симон, але також Конт і Дюркгейм. Інша особливість – прагнення поєднати науково-технічний і

соціальний прогрес у деякому утопічному проекті, нарешті, пріоритет колективної праці над індивідуальною, альтруїстичних цінностей над егоїстичними.

У марксизмі праця відіграє дуже важливу роль для розуміння становлення, історичного розвитку та функціонування суспільства. По-перше, праця є фундаментальною антропологічною характеристикою. Саме вона створила людину. Праця є також базисною умовою існування суспільства. У «Капіталі» Маркс говорить про те, що праця є загальною умовою обміну речовин між людиною та природою, вічна, природна умова людського життя. По-друге, Маркс відводив праці роль механізму історичного генезису суспільства.

Основу соціального життя утворює, за Марксом, система виробництва. В цьому полягає суть матеріалістичного розуміння історії і принцип визначальної ролі виробництва. Розглядаючи

виробництво як основу суспільного життя, Маркс виділяє в ньому дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини. Через відносини власності (спосіб поєднання виробника з засобами виробництва) система виробничих відносин визначає все життя суспільства – його класову структуру, тип і характер соціальної взаємодії та конфлікту, надбудовні відносини, тобто всю систему соціальних інститутів і норм. По-третє, принцип визначальної ролі виробництва природним образом доповнюється в марксизмі законом відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Відповідно до цього закону, виробничі відносини складаються в залежності від характеру і рівня розвитку продуктивних сил як форма їхнього розвитку і функціонування. Вони впливають на їхній розвиток, сприяючи, чи, навпаки, гальмуючи його.

Сучасний етап розвитку наукових уявлень про працю починається з виникненням соціології праці як самостійної наукової дисципліни наприкінці XIX – на початку XX століття. Першим напрямком зарубіжної соціології праці є соціологія управління (менеджменту).У розвитку соціології управління виділяють три основних напрямки: 1. “Класична” школа, всередині якої виділився самостійний напрямок – “науковий

менеджмент”, - це період з 1890 до 1920 рр. Основні представники: Ф. У. Тейлор, А Файоль, Л. Гьюлік, М. Фоллетт. 2. Школа “людських відносин”. Виникла наприкінці 20-х рр. XX ст. і існує дотепер (Э.

Мейо, Ф. Герцберг, Ф. Лайкерт, Д. Макгрегор і ін.) 3. “Емпірична” школа – склалася в 60-ті і 70-ті рр. XX ст. – Р. Девіс, П. Друкер, А. Слоан, Г. Саймон, Т. Левітт.

Серед сучасних теоретичних концепцій соціології праці можна виділити концепції постіндустріального суспільства та якості трудового життя.

2. Внесок к. Маркса, ф. Енгельса, е. Мейо у соціологію праці

К. Маркс та Ф. Енгельс виходили з історико-матеріалістичного розуміння праці як визначального чинника формування людини як соціальної істоти, суспільного виробництва та його конкретно- історичної форми,

соціальної структури та ключових соціальних відносин у суспільстві. Людську працю вони уявляли як

первинний та базовий соціальний інститут, в контексті якого людина, опановуючи певне природне середовище, проявляє свою родову соціальну сутність, створюючи всі основні умови для свого матеріального, соціального та духовного існування.

Наріжним каменеем такого розуміння виступає теза, висунута К. Марксом у«Капіталі»: праця являє собою органічну єдність організаційно-технічної та соціально-економічної сторін: перша з них вказує на відносини людини з оточуючим природним середовищем, яке пристосовується та водночас опановується людиною в процесі її життєдіяльності; друга– вказує на соціальне структурування, тобто взаємозв’язки, відносини та залежності людей, опосередкованих спільною працею. В контексті цього твердження К. Маркс дає, по-перше, визначення людської праці як«насамперед процесу, що здійснюється між людиною і природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін між собою і природою», по-друге, доводить, що людська праця із необхідністю носить суспільний характер, адже «люди не можуть виробляти, не об’єднуючись у певний спосіб для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю,тільки в межах цих суспільних зв’язків і відносин існує їх відношення до природи й має місце виробництво».

Виникнення соціології праці дуже часто пов´язують з експериментами, розпочатими 1924 року на хоторнському заводі "Вестерн Електрік" поблизу Чікаго групою вчених на чолі з Елтоном Мейо (1880—1949). Дванадцятирічний "хоторнський" експеримент включав чотири етапи і спочатку повинен був виявити вплив на продуктивність праці складальниць реле рівня освітлення робочого приміщення (на заводі працювало 4 тис. працівників, які виготовляли обладнання для телефонного зв´язку). У виділених Е. Мейо експериментальній і контрольній групах були введені різні умови праці: в експериментальній групі освітленість збільшувалася, що вело до зростання продуктивності праці, у контрольній групі при незмінній освітленості продуктивність праці не зростала. Наступний етап виявив, що при збільшенні рівня освітлення в експериментальній групі зростає продуктивність праці, але разом із тим і в контрольній групі при незмінних умовах також було відзначено її зростання. На третьому етапі в експериментальній групі були усунені усі покращені умови (освітлення), але продуктивність праці продовжувала зростати. Несподівані результати змусили Е. Мейо модифікувати експеримент і провести ще декілька додаткових досліджень. Так, змінювалося не тільки освітлення, але і більш широкий перелік умов праці (покращення системи оплати праці, введення додаткових перерв тощо). При впровадженні нововведень продуктивність праці зростала. Однак, коли, за умовами експерименту, всі нововведення були скасовані, продуктивність праці, хоча і дещо знижувалася, але залишалася на досить високому рівні.

Е. Мейо зробив припущення, що в експерименті проявив себе ще один чинник, а саме - факт участі робітниць в експерименті (усвідомлення своєї значущості, увага до себе). Теоретично Е. Мейо трактував це як прояв особливого почуття "соціабельності": потреба відчувати себе "належним" до певної групи. Іншою лінією інтерпретації була ідея про існування всередині виробничої групи особливих неформальних (емоційних) відносин. Він зробив висновок, що поруч із формальною офіційною структурою є ще й неформальна, врахувати яку необхідно в управлінні виробництвом.

Висновки за результатами експерименту призвели до перевороту, який відомий як переворот "людських відносин" у промисловості. З´ясувалося, що соціальні і соціально-психологічні фактори для багатьох працівників можуть виявитися більш вагомими, ніж економічні. З´явилося нове розуміння місця людини у трудовому процесі, яка знаходить задоволення у приналежності до виробничої групи і у суспільній повазі, яку отримує через таку приналежність. Крім того, основною одиницею аналізу управлінського і трудового процесу є вже не окремий індивід, а відносини, побудовані за типом "людина - люди", "людина - група". Головними елементами теорії «людських стосунків» є:    — орієнтація на людей, а не на технічний аспект виробництва;    — заміна індивідуальної винагороди колективною;    — формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;    — гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом