Людвіг Вітгенштайн

“Боже, як я хочу більше розуміти і хочу, мені зрештою все стало ясно: а ні, то я не можу жити далі,” – ці слова написав в листі до Б.Рассела Людвіг Вітгенштайн (1889 –1951). В цьому емоційному вигуку ми бачимо дві основні тенденції його творчості – прагнення до ясності та розуміння філософії як способу власного життя.

Багато хто вважає, що філософію Вітгенштайна можна поділити на два періоди творчості (які іноді розцінюються навіть як дві самостійні концепції): перший (1912 – 1920) завершується створенням “Логіко-філософського трактату”, другий (1929 – 1951 р.р.) увінчує робота “Філософські дослідження”. Хоча в цьому судженні є певна доля істини, треба сказати, що основою всього його творчого життя було прагнення до чіткого розуміння, ясності, яке не залишає його з ранніх праць до перерваної смертю останньої роботи “Про вірогідність”, назва якої знову нагадує про бажання мислителя звернутись до першовитоків пізнання й діяльності людини.

“Логіко-філософський трактат” Вітгенштайна є тією роботою, в якій проблема ясності вирішується як спроба виразити знання у вигляді множини елементарних тверджень, які пов’язуються між собою логічними операціями кон’юнкції, диз’юнкції тощо. Зрозуміле (істинне, осмислене) знання базується на цих атомарних реченнях, які є найпростішими одиницями мислення й одночасно виступають вираженням найпростіших одиниць буття – атомарних фактів. Їх сукупність створює світ; з дослідження елементарних, базових висловлювань постає пізнання – для раннього Вітгенштайна онтологія зводиться до логіки. Все, що не підпадає під схему цієї ідеальної мови – а це майже вся традиційна філософія, етика, поезія і т.д., внаслідок своєї незвідності до фактів, виявляється безглуздим з точки зору науки. Філософія має значення в ролі діяльності пошуку меж ясного й неясного (функція демаркації). Картина світу, яка зображена в “Трактаті” неймовірно напружена, загострено захищає схематичний порядок буття, водночас ніби вказуючи на щось поза цим порядком.

В “Філософських дослідженнях” на зміну ідеї існування однієї правильної мови – мови науки, до Вітгенштайна приходить розуміння того, що мова складається з множини різних, взаємодіючих між собою “мовних ігор”, які мають власні правила і межі свого застосування. Наукові речення втрачають своє привілейоване значення. Об’єктивний реалізм “Трактату” змінюється своєрідним різновидом порівняльної антропології лінгвістичних систем, значення яких обумовлене їх застосуванням. Значення не є об’єктом, тільки використання слів у визначеному контексті надає їм значення. Мовна гра не виступає відправним пунктом вірогідності, вона є стихією доведень, множиною, сукупністю, гніздом суджень, де висновки й засновки взаємно підтримують один одного. Деякі судження складають основу річища потоку мовної гри, стають її аксіоматикою, але й вони не захищені від “вимивання” в склад менш твердих речень (тобто для мовних ігор притаманні зміна й розвиток). Поза грою речення з неї стають сумнівними й невиправданими (знання про те, що я сиджу на стільці зовсім не безумовне, якщо розглядати його поза межами звичного вжитку). Вчення про мовні ігри розвіює ілюзію мови як дзеркала, водночас привчаючи не підходити з одним мірилом до різних форм життя.

Вітгенштайнівська філософія зазнавала деяких спрощень – її наближали до діяльності мислителів Віденського кола, порівнювали з кантівськими ідеями (проблема демаркації). Але зараз вже стає зрозумілим, що Вітгенштайн незвідний і до позитивістських поглядів віденців, і до кантівського критицизму (рішення Канта і Вітгенштайна стосовно структури світу й значення категорій діаметрально протилежні). Вітгенштайн самобутній й неповторний, хоча звісно, мав впливи й впливав на інших сам. Його постійна мета – досягнення ясності не затьмарює й того, що знаходиться за межами цієї ясності. Філософія ніколи не створювалась ним як застигла система чи побудова теорії, а розглядалась як діяльність. Вітгенштайна відзначає екзистенційна напруженість його творчості (що зближує його з Паскалем), він творив часто “на межі безумства” (за словами Рассела). Він бачив межі стрункого пізнання й водночас намагався зазирнути за них (хоча це не завжди відчувається в тексті) й змусити зробити це читача (спекти з його ізюму власний кекс), бо саме за цим обрієм – в “невимовному” (термін Вітгенштайна) існують головні людські питання і проблеми. “Антисцієнтист” Вітгенштайн (характеристика Б.Страуда) запрошує туди, “де кінчаються слова – починається музика”.