1876 Р. Назавжди виїхати за кордон.

Перед тим, як залишити Київ, М.Драгоманов домовився зі Ста

рою громадою про видання за її фінансової підтримки за кордоном

журналу, присвяченого українським проблемам. З цією метою у Же

неві він організував вільну українську друкарню і почав випускати

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

перший український політичний журнал «Громада» (1878–1882),

тобто дав українству вільну демократичну пресу. Вона публікувала

те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією

Україні. В цьому йому допомагали соціолог С.Подолинський і ук

раїнський письменник з Галичини Михайло Павлик.

Завдяки М.Драгоманову Європа дізнавалася про Україну. В 1878 р.

на Паризькому світовому літературному конгресі він зробив доповідь

про заборонену царським урядом українську літературу, різко засу

дивши Емський акт. Цю доповідь М.Драгоманов вручив президен

тові та віцепрезидентові конгресу – Віктору Гюго та І.С.Тургенєву,

одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. У своїх

виданнях про Україну він писав різними європейськими мовами.

Успадкувавши кращі традиції КирилоМефодіївського товарист

ва, М.Драгоманов виступав за надання автономії та самоврядування

всім слов’янським народам, у тому числі й українському. Він писав,

що необхідно передусім проголосити й забезпечити громадянські

свободи – особи, друку, зібрань, совісті, науки, освіти, театру, рівно

правності та недоторканності національностей, національної мови.

Погляди М.Драгоманова у розв’язанні національного питання

ґрунтувались на федералістичних позиціях. Він не виступав за відо

кремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати

Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Од

ночасно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці

під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На його

думку, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насампе

ред Україні: «Освічені українці, – писав він, – як правило, трудяться

для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися

собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кож

на людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається

не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не украї

нською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за

даних обставин кожна втрата є безповоротною».

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій

науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем дер

жави, суспільства, особистості дає підстави назвати М.Драгоманова

першим українським політологом.

За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов:

«два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка

М.Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе

найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив

українську культуру європейською за глибиною і новизною

вираження естетичного ідеалу українського народу, так і М.Драго

манов підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за

методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною

теоретичних узагальнень.

Поряд з національними проблемами на сторінках «Громади»

М.Драгоманов все частіше пропагував й радикальні соціалістичні

ідеї. Це призвело в 1885 р. до розриву між ним і більш консерватив

ними київськими українофілами. Журнал припинив своє існуван

ня. З 1889 р. й до смерті М.Драгоманов працював професором ка

федри загальної історії Софійського університету – першого вищого

навчального закладу молодої Болгарської держави. Помер і похо

ваний у Софії на католицькому кладовищі.

Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існува

ти підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очоле

на В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Ки

евская старина» – історикоетнографічного і белетристичного

щомісячника, який видавався у Києві майже чверть століття (з 1882 р.

до 1907 р.). Це був перший в Україні науковий історичний часопис,

який виходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його

справжньою енциклопедією українознавства. На сторінках журналу

друкувалися відомі історики: Володимир Антонович, Михайло Гру

шевський, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький, Олександр

Лазаревський, Дмитро Баталій, Олександра Єфименко, Микола Ва

силенко; літературознавці: Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Воло

димир Науменко, Василь Горленко; мовознавці: Кость Михальчук,

Агатангел Кримський, Олександр Потебня, Микола Сумцов; пись

менники: Іван Франко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Іван Не

чуйЛевицький, Михайло Коцюбинський та багато інших.

Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики

висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними

фактами закономірність існування і розвитку українського народу з

самобутньою культурою і традиціями.

Розквіт «Киевской старини» пов’язаний з діяльністю Володими

ра Науменка (1852–1919), якого М.Грушевський назвав серед

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

«заслужених для української науки і українознавства діячів». Він

впродовж десяти років (1897–1906) редагував журнал, а потім був і

його видавцем. Саме з його ініціативи в 1897 р. редакція одержала

дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою. Тоді ж при

редакції було засновано українську друкарню, а через два роки, в