1905–1907 Рр. Саме тоді царській уряд був змушений скасувати на

решті драконівські закони щодо українського друкованого слова. Ра

зом з просвітами з’являється українська демократична преса. 25 ли

стопада 1905 р. в м. Лубнах явочним порядком, не чекаючи дозволу,

вийшла перша україномовна газета в царській Росії – «Хлібороб».

Це була перша українська газета в Україні після заборони українсь

кої преси в 1876 р. Емським указом Олександра II. Її видавав М.Ше

мет на кошти місцевої громади. Газета виходила тиражем 5 тисяч

примірників і швидко набула популярності, але розпорядженням

полтавського губернатора 20 грудня 1905 р. була заборонена.

3 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша українська

щоденна газета «Громадська думка», згодом – «Рада», а з 5 січня

1906 р. в Полтаві – щотижневик «Рідний край».

В 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах

України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських

газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той

час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися, як

вже згадувалося, під назвою «Україна», проте проіснував недовго –

лише до кінця 1907 р.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Україна довго перебувала осторонь світового поступу в книжковій

справі, й український читач змушений був орієнтуватися на російсь

ку, польську чи австрійську книгу. Це продовжувалось доти, доки в

другій половині XIX ст. спочатку на Галичині, а з перших років

XX ст. Й у Наддніпрянській Україні знову почалось відродження ук

раїнської книги, яка під пресом, забороною Емського акту – цього

небувалого в історії світової культури закону – перебувала цілих

тридцять років (1876–1906). Як свідчать дослідження, за 1906 рік в

Україні було видано 116 українських книжок, а у 1907 р. по всій Росії

вийшло у світ 156 українських книжок.

Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. наступила хвиля ре

акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак

рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу.

В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були

українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі

україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали

репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст

ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання

лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.

Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку

роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі».

Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки.

У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня

народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій

Російській імперії.

Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український

народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські

права, зокрема право мати національні культурноосвітні організації.

У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність

російським державним завданням створення товариств, які ставлять

перед собою вузькі національнополітичні цілі, бо об’єднання на

ґрунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на

ціональної відокремленості та роз’єднання і може спричинити на

слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано

не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і

єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.

Столипін витлумачив політику царського уряду щодо українсь

кої культури також у поясненні до заборони товариства «Українська

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

Хата» в Москві, де він писав: «Хотя ближайшею целью общества и

является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются

культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества,

с точки зрения русской государственной власти представляется край

не нежелательною и противоречит всем начинаниям. которые пра

вительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из

того положения, что три главные отрасли восточного славянства и

по происхождению, и по языку не могут не составлять одного цело

го, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боро

лось против движения, известного в наше время под наименованием

украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней

Украины и устройство Малорусского края на автономных националь

нотерриториальных началах».

У 1926 р., аналізуючи культурну ситуацію в Україні в XIX – на

початку XX ст., М.С.Грушевський писав: «Заборона 1876 року, що

протривала без двох місяців цілих тридцять років та вивела з лав

українського активу цілий ряд поколінь, була тільки найбільш яск

равим і голосним явищем, – але подібних перепон, часом менш

абсолютних і менш тривких, українське культурне життя за часи

свого зв’язку з Москвою зазнало безліч. І вони в загальній сумі утво

рили таку «натуральну» для багатьох ситуацію, де українська куль

тура – що давніш ішла напереді Московщини в зв’язках з культур

ним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на

провінціальний додаток до «світової» російської культури».

Це робилося для того, продовжує свою думку великий укра

їнський історик, щоб «забезпечити за великоруською культурою аб

солютну гегемонію. Дати великоруській мові, літературі, історії тощо

під різними аспектами роль обов’язкових і пануючих предметів у

шкільному навчанні. Зоставити місцеві культури при «домашнім

ужитку», а за великоруською культурою – значення «окна до Євро

пи»: тої форми, в котрій світова творчість має доходити до знання,

свідомості і вжитку «менших народів» (зайвість перекладів на ук

раїнську й інші мови, коли всі сі провінціальні народи можуть кори

стуватися перекладами російськими; зайвість українських форм для

таких вищих культурних явищ, як, скажімо, опера; можливе обме

ження українського театру місцевою побутовщиною – тимчасом як

світовий репертуар мав би зіставатися фактично привілеєм театру

російського і т.п.). Одночасно використати всі матеріальні лишки

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

провінцій на розвій всесоюзних, себто фактично великоросійських

установ. Їх розростом і одночасними обмеженнями культурних уста

нов провінціальних звернути всю культурну творчість, оскільки вона

підіймається над рівнем масового мінімуму, в течію великоросійсь

кої культури. Се, як бачимо, являється ще й тепер цілком конкрет

ним завданням адептів великоросійської великодержавності, чи імпе

ріалізму, – їх же ім’я легіон!».

Словник термінів та понять теми

Альманах – неперіодична літературна збірка творів різних авторів.

Великодержавний шовінізм – різновид націоналізму народів, які в

процесі історичного розвитку були або стали панівними у ба

гатонаціональних країнах.

«ГалицькоOруська матиця» – культурноосвітнє та літературнови

давниче товариство, засноване у 1848 р. у Львові з метою підне

сення освіти народу та розвитку літератури й мистецтва на за

хідноукраїнських землях. За одними джерелами, проіснувало

до Першої світової війни, за іншими – до 1930 р.

Громади – осередки української інтелігенції, що проводили націо

нальнокультурну і громадськополітичну роботу в другій по

ловині XIX ст. – на початку XX ст. в Україні.

«Зоря галицька» – перша українська газета, що виходила у Львові

протягом 1848–1857 рр. До 1851 р. була органом Головної русь

кої ради, пізніше перейшла до рук «москвофілів».

Культурництво – культурноосвітній рух XIX – початку XX ст., діячі

якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом

піднесення освітнього рівня населення та зміцнення національ

ної самосвідомості, а також система заходів, спрямована на

активізацію формування й консолідації нації.

«Лянкастерський» метод навчання – вчитель доручав кращим уч

ням навчати інших, почав вживатися в школах України на по

чатку XIX ст.

«Просвіти» – самодіяльні національнокультурні, економічні та

освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

Західній Україні у 1868–1939 рр. «Руська бесіда» – українські

культурнопросвітницькі товариства на західних землях, які

мали на меті поширення серед українських селян просвіти

рідною мовою, досягнень культури й науки. Вперше виникли

у Львові (1861–1862), згодом у Чернівцях (1869).

Харківське товариство грамотності – організація української інтелі

генції, заснована в 1869 р. для поширення освіти серед народу.

Циркуляр – офіційне письмове розпорядження, що його надсилають

підвідомчим установам або підлеглим службовим особам.