1893 Р. Свою першу поетичну збірку «На крилах пісень» видала Леся

Українка. «Перший, – писав М. Грушевський, – оце раз за стільки

віків, починається поворотний культурний рух зі східної України на

західну, тим часом як перед тим, під натиском польського пануван

ня, живіші елементи з західної України відпливали на схід».

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило

Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в 1873 р. у Львові

за фінансової допомоги меценатів – уже згадуваних полтавської

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

поміщиці Єлизавети Скоропадської та цукрового барона Василя Си

миренка. Є.Скоропадська, зокрема, на потреби товариства внесла 20

тисяч австрійських крон. Заснована організація ставила перед собою

мету «вспомагати розвій руської словесності» шляхом видання нау

кових і літературних книг, журналів та вручення премій за найкращі

твори. За дорученням Є.Скоропадської перший статут товариства

склали колишній кириломефодіївець Дмитро Пильчиков і М.Дра

гоманов. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації і

відоме далі як Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Воно було, по

суті, першою національною академією української науки. У това

ристві працювали секції: історикофілософська, філологічна та ма

тематикоприродничомедична. До секцій входило кілька комісій.

Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науководосл

ідницькою займалось культурнопросвітницькою роботою серед насе

лення. Товариство об’єднувало фахівців з різних галузей знань: пись

менників, культурних та державних діячів як Західної України, так і

УРСР, Берліна, Будапешта, Відня, Ленінграда, Москви, Праги та інших

наукових центрів світу. В різні роки членами товариства були В.Бех

терєв, М.Бойчук, В.Вернадський, О.Грущевський, Д.Дорошенко,

С.Єфремов, О.Колесса, Ф.Колесса, А.Кримський, А.Крушельницький,

Т.Масарик, І.НечуйЛевицький, М.Павлик, В.Перетц, М.Панчишин,

В.Різниченко, С.СмальСтоцький, К.Студинський, М.Сумцов, П.Тут

ковський, І. Франко, М.Шаповал, А.Шептицький та багато інших.

Наприкінці 30х років товариство налічувало понад 300 членів.

За час свого існування товариство видало більше як 120 томів

«Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і більше

як 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько

руської мови і літератури». Товариство значно активізувало свою

роботу, коли в 1897 р. його головою обрали Михайла Сергійовича

Грушевського (1866–1934), який у 28 років в 1894 р. після

закінчення історикофілологічного факультету Київського

університету і роботи в ньому протягом чотирьох років над

магістерською дисертацією переїхав до Львова і за рекомендацією

свого наукового керівника по Київському університету, професора

В.Б.Антоновича очолив кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним

оглядом на історію Східної Європи» у Львівському університеті,

фактично кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до

1913 Р.) діяльність м.Грушевського пов’язана з Львівським

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

університетом, науковим і суспільнополітичним життям Галичини,

організацією української національної науки. «Золотою трійцею»

товариства називали М.Грушевського, І.Франка та В.Гнатюка, які

тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства:

історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію.

Товариство, в якому М.Грушевський головував до 1913 р., засну

вало у Львові «Літературнонауковий вісник» (1898–1907). У жур

налі працювали І. Франко, письменники В.Гнатюк і О.Маковей. Він

став всеукраїнським літературним органом. На його сторінках друку

валися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцю

бинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінчен

ко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський,

Б.Лепкий, О.Маковей, І.НечуйЛевицький, О.Олесь, В.Самійленко,

В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич. У 1907 р. вісник було пере

ведено зі Львова до Києва. Редколегію очолив М.Грушевський, а до

цього, за словами І. Франка, він майже 10 років був «головним співро

бітником, а потім головним редактором цього журналу».

Серед інших наукових видань товариства виділяються «Джерела

до історії УкраїниРусі», «Етнографічний збірник», «Матеріали до

української етнології», «Студії з поля суспільних наук та статисти

ки», «Часопись правнича». У 1897 р. вперше в історії українського

народу почало виходити україномовне видання в галузі природни

чих наук — «Збірник математичноприродничолікарської секції».

Для інформування світової громадськості про діяльність товариства

з 1890 р. регулярно виходила «Хроніка НТПГ» водночас українсь

кою та німецькою мовами.

Товариство проіснувало до січня 1940 р., коли інтегрувалося в

наукові структури АН УРСР. Діяльність його продовжувалася після

Другої світової війни на еміграції. Відновлене, поновило свою робо

ту у Львові в жовтні 1989 р.

В 1900 р. в Житомирі було створено Товариство дослідників Во

лині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше

академік П.А.Тутковський. Товариство вивчало природні багатства

краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.

Велику роль у відродженні інтересу до наукових знань відігра

ло створене у 1907 р. у Києві на гребені національнокультурного

руху Українське наукове товариство, що, за словами його голови

М.Грушевського, «своєю метою ставило допомагати розробленню

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

й популяризації українською мовою різних галузей науки...»1. На

вколо товариства згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені:

М.Грушевський, В.Перетц, Б.Грінченко, Г.Павлуцький, О.Левицький,

О.Грушевський, М.Сумцов, І.Каманін, В.Модзалевський. Саме за

вдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку на

ціональної науки – Української Академії наук.

Створене на зразок Наукового товариства ім. Т.Шевченка Українське

наукове товариство почало видавати свої записки та збірники. Та з

початком Першої світової війни ці видання припинилися. З друку вий

шли лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою

«Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914–1915).

Важливими чинниками українського національного відродження

стали узагальнюючі праці з історії України М.Грушевського. М.Гру

шевський повернув Україні її історію. Він здійснив головне завдан

ня української історіографії — створив синтез українського історич

ного процесу, зробив систематичний виклад історії України, до нього

писали фрагментарно. Завдяки М.Грушевському наявність окремої

національної української історії не можна було заперечувати так са

мо, як завдяки Т.Шевченкові — наявність окремої української мови

і літератури.

Світову славу вчений здобув завдяки своїй фундаментальній дос

лідницькій праці «Історія УкраїниРуси» у 10 томах і 13 книгах

(1898–1936). Це — найголовніше, що є в його творчому доробку, який

нараховує близько двох тисяч назв. В «Історії УкраїниРуси» – най

видатнішому творі української наукової історіографії, взагалі, своє

рідному паспорті українського народу — М.Грушевський написав си

стематизовану історію нації, дав історичне обґрунтування української

державності й значно вплинув на державницьке виховання цілих по

колінь.

Велику популярність здобули також 5томна «Історія української

літератури» (1923–1927), «Нарис історії українського народу» (1904),

«Ілюстрована історія України» (1911). «Початки громадянства» (1921).

У своїх творах М.Грушевський переконливо показав, що український

народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, вистраждав пра

во на свою мову, національну культуру, власну державність.

1 Дорощук Ніна. Культурницька діяльність українства між двома рево

люціями (1907–1917 рр.) // Київська старовина. — 2000. — № 2. — С. 163.

408

Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.

Своєю історичною концепцією він відкидав класову боротьбу як

рушія історії, підкреслюючи, що над усе є національні інтереси, які він

ставив вище за будьякі інші мотиви політичної діяльності. М.Грушевсь

кий піднявся до розуміння ролі держави як гаранта розвитку нації.

За Грушевським, Київська держава, її право, культура були ство

рені однією народністю – українською. М.Грушевський стверджував,

що Київська Русь належить тільки історії України і аж ніяк не мог

ла бути «колискою» українського, російського і білоруського народів.

Він писав: «Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними

шляхами, які виявляли більше відмінностей, ніж подібностей. В на

слідку утворилося народне самопочуття, яке відрізняє тепер, навіть

цілком інстинктивно, українця від великороса, «хохла» від «кацапа»,

і дає себе відчувати вже на перших сторінках історії».

У діяльності М.Грушевського та його послідовників простежу

вався дуже важливий у всі часи постулат – чим тісніші зв’язки Над

дніпрянської та Галицької України, тим ширший і активніший їх

загальний розвиток.

Український культурний рух набув швидкого поширення в

Наддніпрянській Україні під час першої російської революції