41.Законодавство передбачає такі види робочого часу: -нормальна і скорочена тривалість робочого часу; -неповний робочий час; -ненормований робочий день.

Тривалість робочого часу за нормального робочо­го тижня не може перевищувати 40 годин. Це є за­гальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень. Деякі категорії працівників мають скорочені (не­повні) обсяги робочого часу. До них, зокрема, нале­жать неповнолітні: працівникам віком од 16 до 18 років установлюється 36 годин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працю­ють протягом навчального року у вільний від на­вчання час, не може перевищувати половини макси­мальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівників, зайнятих на  роботах  із  шкідливими  умовами  праці,   —   не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньо­му встановлено шестигодинний робочий день; ліка­рям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-годинний робо­чий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікар­ських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний ро­бочий день. Скорочена тривалість робочого часу може вста­новлюватися за власні кошти на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, Можливість працювати неповний робочий час здебільшого використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догля­ду за дітьми, хворими членами сім’ї, у зв’язку з на­вчанням, станом здоров’я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов’язково на прохання вагіт­ної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходить­ся під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку. З огляду на специфіку й характер трудової діяль­ності певної частини населення законодавством перед­бачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Велике значення для відновлення здоров’я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов’язків, використовуваний працівником на влас­ний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має де­кілька видів. Це — перерви в робочому дні для відпо­чинку і харчування, щоденний відпочинок після ро­боти, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки. За загальним правилом, перерви впродовж робочо­го дня надаються через 4 години після початку робо­ти і тривають від ЗО хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час. Працівники на час перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено йдодат­кові перерви, надавані через короткий відтинок часу. Відносно святкових і неробочих днів чинне зако­нодавство визначає святкові та неробочі дні (Різдво Христове одночасно є святковим і неробочим днем).

До святкових віднесено: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнарод­ний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України.

До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.

Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має декілька видів:

Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання ви­значається колективним договором).

Всі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка, її тривалість не повинна бути меншою ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту).

53,Покарання — міра примушення, вживана від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною в скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності. Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певні позбавлення і страждання (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності, таємниці листування — при позбавленні волі). Проте кара — не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, попередження скоєння нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, які розділяють на: основні покарання; додаткові покарання; покарання, які можуть призначатися як основні і додаткові. Види основних покарань: 1) суспільні роботи (на термін від 60 до 240 годин яровини відбуванні не більше ніж по 4 години в день). Це покарання полягає у виконанні у вільний від роботи або навчання час суспільно корисних робіт; 2) виправні роботи (від 6 місяців до 2 подітий). З суми заробітку засудженого проводиться утримання в дохід держави від 10 до 20 %; 3) службові обмеження для військовослужбовців (на термін від 6 місяців до 2 років). З суми грошового забезпечення засудженого проводиться утримання в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, термін покарання не зараховується в строк вислуги років для привласнення чергового звання; 4) арешт (на термін від 1 до 6 місяців); 5) обмеження свободи (на термін від 1 до 5 років). Покарання полягає у вмісті особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типа без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов’язковим, залученням до праці; 6) удержання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (на термін від 6 місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки по відношенню до військовослужбовців термінової служби; 7) позбавлення волі на певний термін (від 1 до 15 років); 8) довічне позбавлення волі. Види додаткових покарань: 1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 2) конфіскація майна.

50.Стадії вчинення злочину — це етапи підготовки і здійснення умисного злочину. Злочин по необережності стадій не має. Кримінальний кодекс розрізняє наступні стадії злочинної діяльності;и*приготування до злочину. Під приготуванням розуміється пошук або пристосування засобів або знарядь, підшукування співучасників або змова на скоєння злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для скоєння злочину;и *замахи на злочин. Замахом на злочин визнаються умисні дії (бездіяльність) особи, безпосередньо направлені на скоєння злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з незалежних від нього причин; *закінчений злочин. Закінченим злочином визнається діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Кримінальна відповідальність за приготування до злочину і замах на злочин наступає по статті закону, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. При цьому слід враховувати, що приготування до злочину невеликої тяжкості не несе кримінальної відповідальності. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки дій, здійснених винним, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, через яких злочин не був доведений до кінця.

52.Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник. Скоєння злочину в співучасті підвищує його суспільну небезпеку і тому визнається кримінальним законом обставиною, обтяжливою відповідальність. Співучасть має ряд ознак: 1) учасниками злочину є не менше двох деліктоздатних осіб. Не є співучастю скоєння злочину однією деліктоздатною особою за допомогою неосудної особи, або особи, що не досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність 2) злочин скоюється загальними зусиллями всіх співучасників; 3) всі співучасники діють умисне.

По ролі, яку виконують співучасники злочину, розрізняють просту співучасть, коли дії всіх співучасників однотипні, і складна співучасть, коли всі співучасники виконують різні ролі. Види співучасників: 1) виконавець — особа, що безпосередньо скоїла злочин, або що зробило його шляхом використання осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності (неосудних, таких, що не досягли віку кримінальної відповідальності); 2) організатор — особа, що організувала скоєння злочину або що керувала його здійсненням, що або створила організовану групу або злочинну організацію або керувала нею;м 3) підбурювач — особа, яка домовленостями, підкупом, загрозою, примушенням або іншими способами схилила іншого співучасника до скоєння злочинів; 4) посібник – особа, яка радами, вказівками, наданням засобів або знарядь або усуненням перешкод сприяло скоєнню злочину іншими співучасниками.

6.Механізм держави - система спеціально ств.органів і установ з допю яких здійсн. Держ.управління сусп.Апарат держави –с-ма органів які наділені компетенцією здійсн.владних функцій.Держ.органи.: -законодавчі(ВРУ) ;-виконавчі-(міністерства,відомства,мвсц.держ.адмін); - судові органи( КСУ + суди аг. Юр.)

7.Правова держава і громадське суспільство-ф-ма орг.. і діяльн. Держ. Влади, яка будує свої відносини з індивідами. Ознаки:-забезпечення пав і свобод людини; -звязаність держ. Єдиною с-ою; - поділ влади на : законодавчу, виконавчу,судову; - незалежний х-ер; Громадянське суспільство-це сук.сусп.відносин які перебувають поза сферою впливу держ. Ознаки: - автономізація особи; -відокремленість сусп. Від держ.стр.; -саморегульованість сусп.;