45. Трудові спори розглядають: комісії по трудовим спорам; районними(міськими) народними судами

Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Комісія по трудових спорах зобов'язана розглянути трудовий спір у 10-денний строк з дня подання заяви.

У районних (міських) народних судах розглядаються трудові спори за заявами:

- працівника чи власника, коли вони не погоджуються з рішенням комісії по трудових спорах;

- прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

У районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

- працівників підприємств, де комісії по трудових спорах не обираються;

- працівників для поновлення на роботі;

- керівника підприємства, про відшкодування працівником матеріальної шкоди, заподіяної організації;

- про відмову в прийнятті на роботу працівників, які мають право поворотного прийняття на роботу або з якими власник зобов'язаний укласти трудовий договір відповідно до чинного законодавства.

Колективні спори – це спори між найманими працівниками, трудовим колективом і власником із питань:

- установлення нових або змін чинних соц-економічних умов праці;

- виконання колективного договору;

- укладення або зміни колективного договору;

- невиконання вимог законодавства про працю.

Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням спеціальних процедур і засобів. Формується спеціальна комісія, яка має назву примирювальної. Залежно від рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, 5, 10 або 15 днів.

У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задово-льнило б сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж. Трудовий арбітраж ухвалює рішення протягом 10 днів од дня його утворення.

Для вирішення колективного спору, одержання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування, демонстрації в порядку і формах, передбачених чинним законодавством.

33. Спадкування – це перехід майна (спадщини) померлого

громадянина до його спадкоємців.

Спадкоємництво здійснюється за законом і заповітом.

Спадкоємство за законом коли:

• зaпoвiтy нeмae;

• зaпoвiт визнaнo нeдiйcним;

• cпaдкoeмцi, пpизнaчeнi в зaпoвiтi, пoмepли дo вiдкpиття cпaдщини aбo вiдмoвилиcя пpийняти її.

Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він вступив у володіння спадковим майном чи подав держ нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини в

шестимісячний строк.

Cnaдкoємцямu мoжyть бyти гpoм-ни, юp ocoби тa дepж

Не мають права бути спадкоємцями

- особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців чи зробили замах на їх життя.

- батьки які були позбавлені батьківських прав (а спадкодавець – дитина)

- батьки і діти, які злісно ухилялися від покладених на них обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтвердженні в судовому порядку.

При спадкуванні за законом,

спадкоємцями першої черги є

- в рівних частках діти(у тому числі усиновлені),

- дружина і батьки(усиновителі) померлого.

- дитина померлого, яка народилася після його смерті.

- онуки і правнуки спадкодавця, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем.

друга черга: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого

третя черга: непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Заповіт - це розпорядження спадкування стосовно свого майна на випадок смерті, яке оформлене в пис формі, підписане і нотаріально завірене

Неповнолітні особи і особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт.

Види заповітів, які прирівнюються до нотаріально засвідчених:

заповіти громадян, які перебувають на стаціонарному лікуванні,

в будинках престарілих і інвалідів;

заповіти громадян, які перебувають у плаванні чи різних експедиціях

заповіти військовослужбовців у пунктах, де немає нотаріальних контор;

заповіти осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі. Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або непра-цездатні діти спадкоємця(в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки(усиновителі) і утриманці померлого успадковують не менше двох третин частки, яка б належала кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).

Якщо спадкодавець був боржником, то кредитору для предявлення претензій надається 6-ти місячний строк.

23. Місцеве самоврядування в Україні.  Місцеве самоврядування – пpaвo тep гpoмaди caмocтiйнo виpiшyвaти питaння мicцeвoгo знaчeння в мeжax Koнcт тa ЗУ. Boнo мoжe здiйcнювaтиcя тep гpoмaдoю як бeзпocepeд-ньo, тaк i чepeз opгaни мicцeвoгo caмoвpядyвaння.  Органами місцевого самоврядування є районі та обласні ради. Територіальні громади обирає населення відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням на чотири роки, ті в свою чергу обтрають відповідно сільського, селищного та міськ голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.  Усі передбачені Конституцією та законодавством Ук органи самоврядування й самоорганізації мають власну матер та фін основу, на яку поширюється їхня компетенція.  ЗУ “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 р. проголошує, що місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади само-стійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та ЗУ.  Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на засадах: народовладдя, законності, гласності; колегіаль-ності; поєднання місц і держ інтересів; виборності; правової; організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах власних повноважень та ін. 

48. Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення.  Систему органів, що розглядають справи про адмін-і правопоруш, визначено Кодексом про адмін правопоруш.  До них належать:  адмін комісії при вик комітетах рай, міських і т.д. рад; виконавчі комітети селищних, сільських рад;  районні (міські) суди;  органи внутрішніх справ, органи держ інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те Кодексом. 

9.Соціальні норми — це правила людського співжиття, що регулюють відносини людей між собою. Їх відмітні ознаки: 1.соціальні норми є типовою моделлю (зразком) поведінки людини. Вони направлені на регулювання суспільних відносин; 2.соціальні норми носять загальний характер, тобто розраховані на багатократне застосування; виконання соціальних норм забезпечується певними засобами дії (внутрішнє переконання людини, суспільне 3.засудження, державне примушення).

Види соціальних норм:1.Норми моралі (етичні ) — відносно стійкі уявлення людей про добро і зло. Мораль оцінює поведінку людини за допомогою понять «хороший» і «поганий». Норми моралі, як правило, не зафіксовані документально, вони існують як етичні орієнтири в свідомості людей. 2.Норми права — загальнообов’язкові, формально визначені, встановлені або санкціоновані державою і забезпечені його примусовою силою правила поведінки. 3.Релігійні норми — уявлення людей про Бога і відношення людини до Бога. Ця група соціальних норм зафіксована в священних книгах християн, іудеїв, мусульман, буддистів, в усних переказах. Норми релігії регулюють відносини віруючих до Бога, церкви або інших релігійних організацій, порядок відправлення культових обрядів. 4.Норми об’єднань громадян (корпоративні) — норми, створені об’єднаннями громадян, зокрема трудовими колективами, підприємницькими союзами. В основному вони закріплюють порядок формування корпорацій, права і обов’язку їх членів. 5.Звичаї і традиції — стихійно сформовані, правила буденної поведінки. 6. Естетичні норми — відносно мінливі уявлення людей про прекрасне і потворне. Цим нормам людислідують, найчастіше не цілком свідомо (вибір одягу, манера поведінки).

12.Закон — нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, володіючий вищою юридичною силою і містить первинні правові норми.Ознаки закону: 1) закон приймається тільки суб’єктами, які є носіями державного суверенітету (народ або його найвищий представницький орган); 2) закон володіє найвищим юридичним «рангом» — вся решта актів знаходиться «під» законом, повинні відповідати йому; 3) закон містить первинні, початкові норми, яких раніше не було в системі права; Закони в сучасній демократичній правовій державі займають перше місце серед всіх джерел права і є основою законності і правопорядку. Види законів: А)конституційні - закріплюють основи суспільного і державного устрою, служать базою для поточного законодавства. До них відносяться Конституція і закони, що вносять в неї зміни і доповнення. Ці закони, як правило, приймаються в особливому порядку. Б)звичні (поточні) – Всі інші закони відносяться до групи поточних (звичних) законів. Підзаконні акти — це нормативні акти, видані на основі, у виконання і в цілях конкретизації законів. Підзаконні акти, подібно законам, обов’язкові для виконання і володіють необхідною юридичною силою. Але їх дія обмежена законом: вони не можуть виводити за межі законодавчого регулювання, їх норми носять вторинний по порівнянь із законом характер. Підзаконні акти не можуть змінювати або відміняти норми законів. Підзаконні акти багатоманітні формою і джерелам походження. У нашій країні існують наступні види підзаконних актів: 1) укази Президента України; 2)ухвали і розпорядження Кабінету Міністрів України; 3) інструкції і нормативні накази міністерств і відомств; рішення органів місцевого самоврядування і їх виконавських органів; розпорядження глав місцевих державних адміністрацій; 6) нормативні накази адміністрацій підприємств, установ і організацій.

31.Правочин – це юридичний факт, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб і спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.В залежності від того скільки осіб чинили дію правочини класифікуються на односторонні, двох сторонні, багатосторонні. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чибагатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка можебути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів,застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Розрізняють три форми правочинів – це усна, проста письмова і письмова нотаріально посвідчена.Усна форма – це правочини, які виконуються у момент: їх чинення; коли юридичній особі, яка сплатила за товар чи послугу на основі усної домовленості, друга сторона видає документ, який підтверджує підставу сплати і суму грошових коштів; вкладання правочину на виконання договору, який укладений письмово. Письмова форма – фіксація змісту правочину в одному або кількох документах. Може бути єдиний документ або кілька документів. Проста письмова форма – документ, який завіряється державним нотаріусом. У простій письмовій формі вкладається договір між: юридичними особами; фізичними і юридичними особами; фізичними особами на суму, яка перевищує в 20 разів і більше неоподаткованих доходів громадян. Нотаріально посвідчена – договір про відчуження майна, договір про заставу нерухомого майна і транспортних засобів, про відчуження земельних ділянок, договір купівлі-продажу майна, державних ділянок, шлюбний договір, заповіт.

35.Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

Шлюб — це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Умови укладення шлюбу: 1} взаємна згода осіб, вступаючих в брак; 2) досягнення вступаючими в брак шлюбного віку. Він складає 18 років для чоловіків, 17 років — для жінок. За заявою особи, що досягла 14 років, за рішенням суду йому може бути надане право на брак, якщо буде встановлено, що це відповідає його інтересам. Навіть за наявності вказаних умов брак не може бути поміщений, якщо є до того юридичні перешкоди: стан в іншому, нерозірваному браку. Законодавство України виходить з принципу одношлюбності» тобто чоловік і жінка можуть полягати тільки в одному браку; споріднені відносини. Не допускається шлюб між прямими родичами (наприклад, між дідом і внучкою), між повнорідними і неповнорідними (що мають загальну матір або загального батька) братом і сестрою, двоюрідними братом і сестрою, рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею. За рішенням суду може бути надане право на брак між рідною дитиною усыновителя і усиновленою їм дитиною, а також між дітьми, їм усиновленими. Не можуть полягати в браку усыновитель і усиновлена їм дитина, за винятком випадку відміни усиновлення; 3) недієздатність одного зі вступаючих в брак, встановлена в судовому порядку. Шлюбний договір — угода осіб вступаючих в шлюб або состоящих у шлюбі, направлена на врегулювання їх майнових відносин. Шлюбний договір може бути створений особами, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Сімейний кодекс містить ряд вимог до змісту і форми шлюбного договору. Зміст шлюбного договору включає тільки майнові права і обов’язки подружжя по відношенню один до одного і до їх дітей (правовий режим власності подружжя, користування житлом, право на зміст, можливий розділ майна і т.д.) – Особисті відносини подружжя, а також особисті відносини батьків і дітей не можуть включатися в зміст шлюбного договору. Не допускається обмеження прав дитини, а також постановка одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне положення. Шлюбний договір полягає у письмовій формі і упевняється нотаріально.

Якщо шлюбний договір поміщений до реєстрації браку, він вступає в силу в день реєстрації браку. Якщо шлюбний договір поміщений подружжям; він вступає в силу в день його нотаріального посвідчення. Подружжя має право зрадити умови шлюбного договору або взагалі відмовитися від договору. Ці рішення подружжя повинні бути нотаріально засвідчені. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений, розірваний або визнаний недійсним в судовому порядку.

36.Шлюб припиняється унаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя подружжя припинення Шлюбу можливе тільки шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або сумісною заявою. Розлучення здійснюється офіційним шляхом — в органах РАГС або судом. Органи РАГС розривають Шлюб в наступних випадках: .Розірвання шлюбу у судовому порядку. Суд розриває Шлюб в наступних випадках: 1) за заявою подружжя, що має дітей. До заяви повинен бути прикладений письмовий договір про те, з ким житимуть діти, і як в їх змісті і вихованні братиме участь батько, що живе окремо; 2) за позовом одного з подружжя. Не може бути пред’явлений позов про розірвань Шлюбу протягом вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини (крім випадків, коли один з подружжя зробив протиправне посягання, що має ознаки злочину, проти іншого чоловіка або дитини або коли батьківство майбутньої дитини визнане іншою особою).

При розгляді справи про розірвання Шлюбу суд повинен встановити дійсні мотиви розлучення, з’ясувати фактичні взаємостосунки подружжя і зобов’язаний вжити заходи до їх примирення.. Шлюб розривається лише в тому випадку, якщо суд дійде висновку про неможливість подальшого сумісного життя подружжя. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах РАГС. При цьому видається Свідоцтво про розірвання Шлюбу.

Жінка і чоловік, Шлюб між якими був розірваний, мають право подати до суду заяву про відновленняїх Шлюбу, якщо ніхто з них не полягав після цього в повторному Шлюбу.

40. Прийом на роботу є результат укладення трудового договору. Як правило, трудовий договір полягає у письмовій формі, що служить додатковою гарантією захисту прав працівника і працедавця у разі виникнення трудової суперечки. Прийом на роботу оформляється наказом по підприємству, установі, організації згідно поданої особистої заяви із зазначенням посади, на яку він претендує + оклад згідно штатного розкладу. При укладенні трудового договору працівник зобов’язаний представити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу) і трудову книжку. Трудова книжка — основний документ про трудову діяльність працівника, в який вносяться відомості про виконувану їм роботу, прийомі на роботу і звільненні, про заохочення за успіхи в праці. Без трудової книжки приймаються на роботу тільки ті особи, які працевлаштуються вперше. Трудова книжка на такі обличчя заповнюється не пізніше за тижневий термін з дня ухвалення на роботу. Якщо виконувана працівником трудова функція вимагає особливих знань, припускає особливі вимоги до стану здоров’я, то працівник зобов’язаний представити ряд інших документів (про освіту, спеціальність, кваліфікацію, про стан здоров’я). Перелік таких документів визначається законодавством і не може бути довільне, на свій розсуд розширений працедавцем. При прийомі на роботу може бути встановлено випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі терміном, що доручається, не більш три місяці (за узгодженням з профспілковим органом — шести місяців). Якщо термін випробувань закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається тим, що витримав випробування. Якщо ж впродовж випробувального терміну встановлено невідповідність працівника роботі, працедавець має право розірвати з ним трудовий договір. До початку роботи працедавець зобов’язаний проінструктувати працівника про умови праці і техніку безпеки, ознайомити працівника з правилами внутрішнього розпорядку і колективним договором (при його наявності), визначити працівнику робоче місце і забезпечити його засобами праці (матеріали, інструменти).