2. Суспільно-політичне життя

На вершині адміністративно-командної системи перебував Сталін, влада якого була диктаторською й фактично одноосібною. Навколо нього сформувалася група найближчих соратників, до якої належали Молотов, Берія, Каганович, Жданов, Ворошилов. За роки війни до неї ввійшло молоде покоління партійних працівників: Хрущов, Вознесенський, Малєнков, Кузнєцов. Особливе місце у цій системі посідали репресивні органи, які контролювали Сталін та Берія (останній очолював служби внутрішніх справ та безпеки країни). Після війни, побоюючись послаблення своєї влади, Сталін скерував зусилля на обмеження впливу військових на суспільно-політичне життя країни: Рокосовського було відправлено на посаду міністра оборони до Польщі, заарештовано маршала авіації Новикова, готувався процес проти Жукова, але невдовзі сам Сталін припинив його підготовку, призначивши Жукова командуючим до одного з військових округів.

1946 р. було здійснено перестановку сил у найвищому ешелоні політичної влади: Оргбюро ЦК ВКП(б) поповнилося молодими керівниками — Сусловим, Андріановим, Мехлісом, Кузнєцовим. Та через деякий час Сталін санкціонував так звану "ленінградську справу". Головними звинуваченими по ній проходили Кузнєцов, Вознесенський, Родіонов, Попков. Усіх їх було засуджено до страти. Проти них було висунуто звинувачення в тому, що вони провели в Ленінграді Всесоюзний оптовий ярмарок, який нібито призвів до розбазарювання державних товарних фондів та невиправданих витрат державних засобів на організацію ярмарку. У 1950-1952 рр. по "ленінградській справі" було репресовано ще біля двох тисяч комуністів і членів їхніх родин. Організаторами і виконавцями цих екзекуцій були керівні працівники Міністерства держбезпеки СРСР, за якими проглядалися лиховісні постаті Берії й Малєнкова. У боротьбі за владу і вплив у центрі перемогу одержало московське угруповання сталінського керівництва. Проте, уже 30 квітня 1954 р. Верховний суд СРСР реабілітував осіб які проходили по "ленінградській справі", більшість із них посмертно.

13 січня 1953 року в центральній пресі повідомлялося про викриття "терористичної групи" лікарів, які обслуговували кремлівське керівництво. Більшість обвинувачуваних були єврейської національності, що викликало сплеск розгнузданого антисемітизму в країні. Було заарештовано дружин "ворогів народу", їхніх дітей звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу. А через якихось два місяці з невеликим газети опублікували повідомлення, в якому говорилося: "Перевірка показала, що обвинувачення є помилковими, а документальні дані, на які спиралися працівники слідства, неспроможними".

У ці ж роки провадилася кампанія по "боротьбі з безрідним космополітизмом". Жертвами цієї "боротьби" стали актор і режисер С. Міхоелс, поет П. Маркиш. Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західною музикою, літературою, живописом. Досягнення світової культури були відгороджені від радянських людей нездоланною стіною. Цілеспрямовано знищувалися і фізично, і морально відомі діячі культури. Ця кампанія була пов'язана з ім'ям одного з найближчих соратників Сталіна — секретарем ЦК ВКП(б) А. Ждановим. Вістря партійної критики було спрямовано проти О. Фадєєва та першого варіанта його роману "Молода гвардія", проти кінорежисера С.Ейзенштейна та його фільму "Іван Грозний". "Безідейними й ідеологічно шкідливими" було визнано твори М. Зощенка й вірші А. Ахматової. Їх обвинувачували в "непристойності й аполітичності, песимізмі й занепадництві". В червні 1947 р. було засуджено "Історію західної філософії" Г. Олександрова.

В Україні сталінський сатрап Л. Каганович розгорнув кампанію цькування видатного майстра слова М. Рильського, якого було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Ці ж "гріхи" було пред'явлено В. Сосюрі за його вірш "Любіть Україну".

Тривали нападки на "формалістів" у музиці, серед яких головними було названо С. С. Прокоф'єва і Д. Д. Шостаковича. Репресовано найвідомішу співачку Лідію Русланову. Президент ВАСХНІЛ Т. Д. Лисенко, користуючись з підтримки Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття "вейсманістів-морганістів" і критики генетиків. Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології та ін.

Сталінське керівництво, оголосивши цілі народи зрадниками, протягом другої Половини 40-х років здійснило масштабні депортації цих народів з їхніх історичних етнічних територій в райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. Так, було звинувачено у зраді та депортовано німців Поволжя (400 тис. чол.), кримських татар (200 тис. чол.), чеченців (400 тис. чол.), інгушів (100 тис. чол.), калмиків (140 тис. чол.), карачаївців (80 тис. чол.), балкарців (40 тис. чол.). Протягом десяти років представники цих національностей від малолітніх до людей похилого віку були поза законом (позбавлені будь-яких прав).

Репресії 1945-1953 рр. були чітко продуманими акціями й мали на меті зміцнення тоталітарного режиму та його ідеологічної одноманітності. З іншого боку, вони свідчили про агонію сталінізму, який звичними методами вже не міг утримувати владу в країні.