47. Суспільно-політичні передумови розвитку української культури наприкінці хуііі – початку хх ст.

В кінці XVІІІ ст. Україна опинилась в межах двох багатонаціональних імперій – Російської та Австрійської. Цей поділ залишався до початку першої світової війни.

Духовна культура українського народу розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Україна фактично перетворилась у безправну колонію Росії. Таке ж становище було і на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії. У 1801 році на Російський престол вступив ліберал Олександр І та прихильний до українців генерал-губернатор князь Куракін. За цих обставин українські культурні діячі заснували в 1805 році у Харкові університет.

Після Наполеонівської війни посилився абсолютистський режим у всій Європі. На Україні були створені «військові поселення», які перетворювали селян на військових (аракчеївщина), що спричинило численні бунти і заворушення. З’являються масонські ложі. У Києві – «Товариство об’єднаних слов’ян» та інші.

1825 року на престол вступив цар Микола. Запанувала ідеологія російської деспотії у формулі міністра освіти Уварова: «самодержавство-православ’я-народність». А після ліквідації польських шкіл російська мова стає офіційною в усіх установах. Київський університет, заснований у 1834 році, перетворився у центр обрусіння.

1848 рік – революція в Європі. «Весна народів» відгукнулась створенням революційних гуртків в Росії і на Україні (зокрема у Харкові серед студентської молоді).

Згідно концепції української історіографії процес культурно-національного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Всю добу культурно-національного відродження ділять на три основні періоди: 1) шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.); 2) народницький (1840-1880); 3) модерністський (1890-1914).

Перший період мав вузьку соціальну базу серед дворянської інтелігенції. В другому періоді виступає вже демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить завдання «служіння народові». У цей час виробляється концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. На третьому етапі український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас.

48. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці хуііі – початку хх ст.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові.

Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття "національне відродження", обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого — "завоювання національної незалежності та проголошення національної держави".

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до національного руху.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XІX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.

Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців XІX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.