1.2. Статус дитини з інтелектуальною недостатністю

З медичної точки зору інтелектуальна недостатність - психіатричний діагноз, з точки зору системи освіти – знижена здатність до навчання, з точки зору соціального захисту - функціональне обмеження та одна з причин інвалідності на все життя. З точки зору цивільного права – одна з підстав визнання особи недієздатною.

Діагноз „розумова відсталість” в України є видом обмежень для визначення форм та обсягу державної допомоги і критерієм належності дітей до певної „категорії”. У віці до 16 років такі діти отримують статус дитини-інваліда. Цей статус дає підстави для соціального забезпечення: отримання дитиною соціальної пенсії, надання пільг, реабілітаційних та інших соціальних послуг за рахунок державних коштів. У зв’язку з наявністю діагнозу дитина направляється або до спеціальної школи-інтернату системи освіти або до будинку-інтернату для дітей-інвалідів системи соціального захисту [13]. По досягненні 16 років медико-соціальна експертна комісія визначає групу інвалідності.

В Україні встановлення інвалідності є ключовим моментом для початку отримання державної і, в багатьох випадках, допомоги недержавних організацій. Іноді дитина, яка має і знижений інтелект і знижену адаптативну здатність, не отримує статусу інваліда, а значить і не отримує необхідної соціальної допомоги, підтримки та особливого захисту, якщо батьки або опікуни не зверталися з вимогою щодо його отримання.

І хоча діти з інтелектуальною недостатністю визнаються інвалідами, вони, передусім, є громадянами України і мають гарантії прав та свобод згідно з Конституцією України.

В Україні для дітей з інтелектуальною недостатністю немає окремих законів, які були б присвячені їх специфічним проблемам. У міжнародному праві особливості захисту цих дітей викладені у загальних документах шодо прав дитини та інвалідів.

1.3. Особливості задоволення потреб дитини з інтелектуальною недостатністю

Діти з інтелектуальною недостатністю, крім звичайних потреб, мають специфічні, які спричинені діагнозом „розумова відсталість”. Специфічність потреб пов’язана з особливостями діагнозу. Дитина зі зниженим інтелектом не може адекватно та у достатній мірі усвідомлювати різні аспекти потреб, наприклад, дотримання здорового способу життя, здорового та нешкідливого харчування, особистої гігієни, розуміння симптомів нездоров’я, власних сексуальних потреб, тощо. Тому дитина з інтелектуальною недостатністю постійно потребує:

• сторонньої допомоги для прийняття рішень з особистих та майнових питань, опіки та піклування, усвідомлення та реалізації своїх конституційних прав та основних свобод,

• щоденного супроводу соціального працівника для вирішення соціальних, медичних, матеріальних проблем та втручання у разі їх незадоволення,

• спеціальної допомоги у навчанні та застосуванні знань у повсякденній практиці;

• особливого захисту від зловживань та задля безпеки,

• постійного догляду і допомоги у задоволенні щоденних фізіологічних потреб,

• допомоги у набутті та підтриманні навичок самообслуговування, ведення домашнього господарства, спілкування, соціальних взаємин, подолання стресів тощо,

• визнання з боку оточуючих як особистості, а не носія певного діагнозу, спілкування та уваги,

• допомоги при самовизначенні, здійсненні вибору та реалізації особистісного потенціалу [14].

Гідний рівень існування може бути досягнутий лише за умови відповідної державної політики щодо соціального захисту дітей з інтелектуальною недостатністю. Матеріальне забезпечення фізіологічних потреб дитини залежить від розміру пенсії або державної соціальної допомоги. При цьому, один з батьків, як правило, не може працювати через необхідність постійно перебувати поруч з дитиною і допомагати їй у забезпеченні фізіологічних потреб. Низька продуктивність праці не дозволяє заробляти і самостійно забезпечувати себе матеріально, коли дитина повзрослішає.

Стан дітей з інтелектуальною недостатністю також впливає на спосіб задоволення їхніх потреб. Через те, що дитина з інтелектуальною недостатністю важко набуває, але швидко втрачає навички самообслуговування, приготування їжі, планування та ведення домашнього господарства, планування та розподіл бюджету, здійснення найпростіших обрахунків, тощо, їй постійно потрібні заняття для відновлення і підтримки зазначених умінь. Їй потрібна постійна допомога для усвідомлення власних прав та обов’язків, значення певних юридичних дій та їх наслідків. Без допомоги фахівця дитина не зможе орієнтується у системі організацій та закладів, створених для надання їй допомоги. У разі смерті батьків існує велика вірогідність майнових, фінансових, емоційних, фізичних, сексуальних зловживань по відношенню до дитини з інтелектуальною недостатністю.

Потреби належності та любові, які так важливі для кожної дитини, вимагають особливого піклування, тому що дитині важко самостійно налагодити стабільні соціальні контакти в родині, у закладі, серед знайомих та друзів. У дитячому колективі, як правило, „здорові” діти негативно сприймають таку дитину або стороняться її. У закладі інтернатного типу дитина відчуває значний психологічний дискомфорт через розрив з біологічними батьками, вона втрачає індивідуальність, стає „клієнтом” закладу, „підопічним”.

Особливості задоволення потреб самоповаги та компетентності пов’язані з браком толерантного ставлення у суспільстві до „розумово відсталих”. Громада не має достатньої інформації про позитивні риси таких дітей, про їх особливості та проблеми, а сама дитина з інтелектуальною недостатністю не вміє самостійно набути навичок позитивної поведінки та позитивного сприйняття себе і оточуючих.

Дитина має можливість реалізувати свій потенціал у разі, якщо її благополуччя є одним із головних пріоритетів для родини та фахівців і вони створюють відповідні умови для виявлення та задоволення її уподобань. Таке можливе у тих небагатьох випадках, коли дитина живе у матеріально забезпеченій неконфліктній родині або автономно у громаді і отримує усі необхідні для неї послуги.

Висновки

Людину з інтелектуальною недостатністю не можна розглядати виключно як користувача медичної допомоги. Безперечно, вони в певній мірі, потребують психіатричної та іншої медичної допомоги.

Подолання стигматизації є одним із основних заходів, спямованих на прийняття з боку суспільства „інакших” громадян, в даному випадку – людей з інтелектуальною недостатністю і формування толерантного ставлення до них. У значній мірі цьому сприятиме ставлення фахівців до дитини. Розуміння термінології та її коректне використання допоможе подолати перепони, які не дозволяють людям із інтелектуальною недостатністю реалізувати рівні права та брати участь у суспільному житті. Соціальна модель визначень та термінології орієнтує на те, що змінювати треба не саму дитину, а ставлення до неї.

Розуміння індивідуальних та специфічних потреб дитини з інтелектуальною недостатністю дає можливість організувати адекватну допомогу для її найкращого розвитку та благополуччя. Якщо в державі правильно та в достатній мірі організувати систему навчання, захисту та підтримки дітей з інтелектуальною недостатністю, їх можливості можуть бути значно підвищені, а ступінь дезадаптації зведений до мінімуму.