3. Специфіка соціокультурної ситуації в Україні

Яким же чином проаналізовані концепції і теорії можна застосувати до соціокультурних реалій України?

Передусім, необхідно зауважити, що, на відміну від світових тенденцій, в Україні куль­тура не перетворилася на провідний чинник розвитку суспільства.

Вона й далі на маргінальному місці узбіччя державної політики. Не надавши алгоритму суспільним перетворенням в усіх сферах, суспільство було введене у стан хаотичності й аритмії, надаючи сфері економіки роль суспільної панацеї (тобто універсального засобу проти всіх недуг і на всі випадки). Зовсім не було взято до уваги виняткового чинника стабілізації та гармонізації суспільства — національну свідомість і культуру.

Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв "залишковий принцип" (тобто на розвиток культури державою надавалося стільки, скільки залишилося в бюджеті грошей після видатків на економіку, мілітарну сферу, утримання бюрокра­тичного апарату тощо. Позбавлена державних дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватися в кількісних показниках і втрачати якісні позиції. Згідно з даними Держкомстату, зменшується кількість дошкільних закладів; загаль­ноосвітніх закладів та учнів у них; бібліотек; кількість закладів клубного типу, кінотеатрів скоротилася протягом зазначеного часу у дев'ять разів. Звичайно, за цими кількісними показниками стоїть багато причин, у тому числі й такі, які на перший погляд ніби не залежать від політики держави (так, зменшення кількості учнів можна пояснити демографічною ситуацією; але зменшення народжуваності також великою мірою залежить від соціальної політики). Фактом залишається недофінансування сфери культури протягом усіх років існування незалежної України.

Стан освіти є чи не найбільш промовистим показни­ком культури тієї чи іншої країни. За показниками кількості студентів на душу населення Україна займає провідні позиції в Європі

За даними Держкомстату України, у 2007/2008 навч. р. в країні налі­чувалося 904 вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації (ВНЗ) зі загальною кількістю 2 млн 814 тис. студентів. Значно скоротилася кіль­кість освітніх закладів І—II рівнів акредитації, частково через отримання частиною них вищого рівня акредитації. Завдяки цьому, а також відкриттю приватних ВНЗ зросла кількість закладів вищого ступеню акредитації. Тільки за останній рік кількість студентів зросла на півмільйона осіб.

Тенденції та проблеми розвитку вищої освіти в Україні.

Найпомітніши­ми нині тенденціями у розвитку вітчизняної вищої школи є:

• зростання престижу вищої освіти та попиту на спеціалістів з дипломами про закінчення ВНЗ ;

• зменшення конкурсу при вступі доВНЗ;

• уповільнення темпів приросту студентського контингенту зменшення кількості учнів професійно-технічних закладів;

• збільшення кількості безробітних з дипломами про вищу освіту;

• перехід від вступних іспитів у ВНЗ до зарахування на підставі серти­фікатів про зовнішнє незалежне тестування починаючи з 2008 р.

Водночас і паралельно до цих явищ і процесів продовжує існувати прак­тика надлишкового випуску фахівців з популярних спеціальностей і неврахування потреб ринку працевлаштування. Нині найбільша частка потреб цього ринку припадає на робітничі та інженерні професії, у той час як ВНЗ готує втричі більше фахівців, ніж потрібно, за спеціальностями економістів, правників, менеджерів, спеціалістів з іноземних мов тощо.

За даними опитування "Молодь України: червень 2007 р." у виборі професії сучасна молодь орієнтується переважно на зарплатню (97%) і престиж професії, а не на мотиви самореалізації. Найменше приваблює молодь професії, пов'язані із сільським господарством; лише 14 % опитаних вважають привабливою професію вчителя. 30 % опи­таних молодих людей не задоволені своєю освітою, а 60 % респондентів хотіли б підвищити свій рівень освіти, оскільки для більшості з них вона виглядає як "соціальний ліфт", здатний перенести особу на вищі щаблі соціальної будови: тому основними мотивами у цьому бажанні були "більше заробляти" й "отримати престижну роботу", в той час як мотив потреби у постійному розвитку особистості знайшов тільки 20 % прихильників. Най­важливішим у роботі молодь вважає хорошу оплату праці, її гарантованість і лише згодом — її відповідність здібностям людини. Власне тому деякі науковці називають сучасну молодь "поколінням прагматиків".

Згідно з даними другої хвилі міжнародного порівняльного соціологічного дослідження 24 європей­ських держав у 2005 p., мешканці України оцінили загальний стан освіти в країні на 4,1 бала з 10 можливих і за цим показником опинилися на другій позиції знизу (нижчою була оцінка освіти лише в Португалії, тоді як оцінки освіти населенням Данії, Фінляндії та інших розвинутих країн Європи були в інтервалі від 7,3 до 6 і більше балів). Українці порівняно з іншими європейцями менше за часом вчаться (цей показник для України становив 11,3 роки) та менше орієнтовані на підвищення своєї кваліфі­кації.

Що ж до розвитку вітчизняної науки, то її стан сьогодні можна визначити як незадовільний у силу таких причин:

• панування принципу залишкового фінансування наукової галузі;

• втрата за часи незалежності цілих наукових напрямів фундаментальної і прикладної науки;

• мізерна частка наукових доробків українських науковців у світовій науковій скарбниці;

• катастрофічне зменшення числа науковців за рахунок виїзду за кордон (з тих, хто виїхав, більшість належали до групи найактивніших і творчих особистостей);

• загальне постаріння наукових кадрів (науковці пенсійного віку ста­новлять ²/₃, а молоді вчені до 40 років — 2,3 % усієї кількості нау­кових кадрів; середній вік науковців-спеціалістів становить 61 рік, а середній вік кандидатів наук — 50 років);

• значні тендерні диспропорції в середовищі науковців (серед спеціалістів з науковими ступенями налічується 62 % чоловіків і тільки 38 % жінок) тощо.

Натомість у нашій країні соціологи дедалі частіше фіксують поширення у дитячій та підлітковій аудиторії нехімічних залежностей (явище адикції) — ігроманії, тобто залежності від комп'ютерних ігор, ігрових автоматів, а також залежності від телебачення, мобільного телефону тощо.

На фоні тривожного стану речей в та­ких галузях культури, як освіта і наука, єдиним, мабуть, позитивним відоб­раженням зростаючих кількісних показників є висхідний розвиток числа релігійних організацій в Україні та зростання кількості віруючих. Станом на 01.01.2008 р. найбільше релігійних громад налічувалося в Українській православній церкві Московського патріархату (11,2 тис.) та УПЦ Київського патріархату (4,0 тис. відповідно); загальна кількість релігійних громад греко-католиків і римо-католиків становила в Україні цього року 4,6 тис.

Виразними прикметними особливостями соціокультурних характеристик особистості посттоталітарних суспільств на всьому пострадянському просторі є зростання важливості й значення релігії і віри в Бога.

З року в рік збільшується кількість віруючих і належних до певного віросповідання. Якщо ж поглянути на поведінкову актив­ність тих, які вважають себе віруючими, побачимо, що відвідують церкву бодай раз протягом тижня і беруть участь у релігійних обрядах лише п'ята частина опитаних. І в цьому випадку соціологи стало фіксують розрив між ціннісними орієнтаціями та реальною поведінкою населення.

Згідно з даними європейського дослідження, 74 % населення України є віруючими; за цим показником наша країна посідає 5 місце в Європі; її випереджають лише такі країни, як Польща (92,0 %), Греція (90,8), Ірландія (87,7) і Португалія (86,9 %).

У сучасному українському суспільстві виокрем­люються принаймні два принципово різні типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) — масова та воцерковлена. Перший тип означається низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостат­ньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повіль­ним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, конформізмом тощо. Другий тип вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимог­ливістю до виконання релігійних практик, зал ученістю до релігійних орга­нізацій, участю у соціальній, просвітницькій, благодійній та іншій діяль­ності релігійних громад. Н. Дудар належить встановлення кореляційного зв'язку (тобто узгодженості) між вірувальною ідентифікацією і ступенем сімейного релігійного виховання: міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрували релігійні цінності й норми на етапі первинної соціалізації, у сім'ї. Ця тенденція має глибше коріння на Заході; дещо слабша вона на Півночі та в Центрі країни. Механізм набуття релігійності на Сході і Півдні, зазвичай, діє у процесі вторинної соціалізації і має радше ритуальний характер.

І, нарешті, варто звернутися до аналізу дозвілля в нашій країні, оскільки у формах і способах його про­ведення відбиваються суттєві риси культури населення .

• протягом останніх років структура вільного часу практично не зміни­лася; на перших рангових місцях види дозвілля, пов'язані зі спо­живанням продукції засобів масової інформації та розваг;

• активність у споживанні продукції ЗМІ щороку зростає;

• серед видів діяльності на дозвіллі переважають пасивні за характером;

• серед видів дозвілля високим є проведення вільного часу відвідуючи друзів та прийняттям їх у себе вдома;

• у структурі вільного часу практично не представлені види його творчо-продуктивного проведення, скеровані на всебічний розвиток і вдос­коналення особистості.

Що ж до якісних ха­рактеристик сучасного стану культури в Україні, то їх можна згрупувати в такий спосіб:

• співіснування в одному культурному просторі двох культур із неод­наковими можливостями: домінуючої російської чи російськомовної та маргінальної української, коли виразно проявляються тенденції до подальшої русифікації в багатьох сферах суспільного життя, зокре­ма, інформаційно-комунікативній. Це стосується, зокрема, сталого зменшення накладів видань книжок і часописів українською мовою до 56 та 17 % відповідно, повільного зростання питомої ваги видань газет українською мовою, яка нині становить лише третину від їх загальної кількості;

• співіснування явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. В Україні часто проявляється російський культурний етноцентризм із поцінуванням української культури як меншовартісної, шароварної та загумінкової. Водночас є чимало носіїв українського культурного етноцентризму, які вва­жають, що російська культура, особливо в її масовидних проявах, загрожує самому існуванню української культури на рідній землі, сприяє руйнації її цінностей і норм, національної самосвідомості. В Україні проблема подолання радянської спадщини в галузі культури останнім часом стала заручницею політики, коли різні політичні сили провокують протистояння культур та зростання міжкультурної напруги. У дру­гому випадку маються на увазі впливи глобалізації, особливо в її західному варіанті, на культуру сучасного українського соціуму, на нівеляцію старих ідентифікацій і розповсюдження космополітичної ідентичності "громадянина світу";

• творення сурогатної культури в усіх її проявах, яка позбавлена найсуттєвішого — етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності;

• проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її подальшої комерціалізації та створює стан, коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу;

• зростання кількості молодіжних субкультур, в яких йде пошук сенсів комунікації, дії, взаємодії і дедалі більше розмиваються цінності домінуючої в суспільстві суперкультури.

Можна назвати де­кілька причин кризового стану сфери культури в Україні. Це, насамперед, зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як гео­графічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечли­вістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське та росій­ськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід — Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні "двох Україн. Східняки й західняки, не ли­ше розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інші партії, хо­дять до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. Відтак маємо ніби дві України та пов'я­зані з ними міфи та пророцтва.

Нова соціокультурна ситуація в Україні знаходить прояву у:

• зміні соціальної орієнтації та ідеалів, у новому соціальному виборі;

• переоцінці вартостей і формуванні їх нової ієрархії;

• акцентуванні цінностей особистості на всьому полі соціуму й куль­тури,

• зростанні ступенів свободи, різноманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвит­ку культури;

• знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури та зро­станні самостійності її розвитку в регіонах країни;

• формуванні нової інфраструктури культури та нових принципів управ­ління нею;

• формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя;

• складанні нових взаємин між учасниками культурного життя (у ху­дожньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

• зміні статусу, а відповідно й ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, роз­витку його державності;

• зміні соціального статусу релігії, релігієзації багатьох верств населен­ня і клерикалізації деяких з них, зростанні й впливу на мораль су­спільства.

Це дає підстави сподіватися, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власній незалежній державі та зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур.

Висновки

Вивчаючи явища культури, соціологія акцентує на їх соціальній природі, їх взаємозв'язку з суспільними процесами. Культура є соціальним продуктом, творцями якого виступають люди, об'єднані в соціальні спільності і водночас вона формує людей та соціальне середовище, визначаючи форми їх життєдіяльності, життєві орієнтири.

Як і саме суспільство, культура є складним, багаторівневим, суперечливим, а водночас внутрішньо гармонійним феноменом. Всі елементи культурного комплексу взаємно зумовлюють один одного, органічно пов'язані між собою, а тому будь-які зміни в ньому вимагають перерегуляцій внутрішніх зв'язків всього комплексу.

Культурні зміни є наслідком та виявом взаємодії різних культурних комплексів, пластів культури. Такі впливи можуть відбутися лише при певній "відкритості" культур, їх готовності до взаємодії. Але ослаблення механізму самозахисту культури - втрата її здатності відбирати та адаптувати запозичення з інших культурних комплексів може викликати не лише порушення функціонування, чи крах системи культури певного соціального суб'єкта, але й неминуче приведе до розладу і розпаду самого цього соціального утворення.