Типологія цінностей

смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя; приклад — калокагатія у стародавніх греків як єдність добра і краси);

• вітальні (від лат. vitalis — життєвий; це цінності життя, здоров'я, особистої безпеки, добробуту, сім'ї; цінності освіти, кваліфікації, правопорядку таін.);

• цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище, служіння громаді й людям);

• цінності міжособистісного спілкування (чесність, безкорисливість, доброзичливість);

• демократичні цінності (права людини взагалі, свобода совісті, слова, переконань, вірування, свобода політичного вибору, національний суверенітет); ,

• партикулярні цінності (прив'язаність до малої батьківщини, сім'ї, віра в Бога, прагнення до Абсолюту).

Соціальні норми є похідними від цінностей і ґрун­туються на них. Під соціальними нормами розуміють правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють поведінку людей, суспільне життя відповідно до цінностей певної культури і зміцнюють стабільність і єдність суспільства.

Норми поділяють на правові й моральні. Правові норми проявляються у вигляді закону або іншого державного чи адміністративного акту, містять чіткі диспозиції, які визначають умови застосування певної юридичної норми, а також санкції, здійснювані відповід­ними органами. Дотримання моральних норм забезпечується силою громад­ської думки, морального обов'язку людини. Крім того, соціальні норми мо­жуть спиратися не лише на юридичні та моральні акти й уявлення, а й на звичаї і традиції.

Отже, цінності пов'язані з культурною орієнтацією людської діяльності, а норми — з соціальною орієнтацією суспільства. Якщо соціальні цінності визначають загальну, стратегічну регуляцію поведінки людей, то соціальні норми — конкретні установки щодо цієї поведінки, її взірці, або зразки.

Соціокультурні зразки поведінки закріплені в обрядах, звичаях і традиціях. Обряди — це сукупність символіч­них стереотипних колективних дій, що втілюють у собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, норми й цінності та викликають певні колективні почуття.

Звичаї становлять собою форми регуляції діяльності й стосунків людей, які відтворюються у певному суспільстві, соціальній спільноті й групі і є звичними для їхніх членів.

Тра­диції функціонують в усіх соціальних системах, будучи необхідною умовою їх життєдіяльності, і є елементами соціокультурної спадщини, котрі пере­даються з покоління в покоління. М. Вебер вважав, що типовими зразками орієнтації людей у різних сферах соціального життя є етичні вчення голов­них світових релігій.

Соціокультурні уявлення — це регулятиви, що формуються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду; це первинні орієнтації в просторі культури суспільства, соціальної спільноти або групи. Кожне конкретне суспільство має свої специфічні уявлення про те, що є корисним, дозволеним, важливим, а що — шкідливим, забороненим і неважливим; яких традицій і звичаїв дотримуватись, а яких ні; які зразки поведінки варті визнання, а які мають бути відкиненими

Н. Смелзер відводить мові особливе значення в системі культури. Всі елементи культури можуть бути висловлені в мові. Н.Смелзер наголошує, що мова — явище соціальне, її неможливо опанувати поза соціальною взаємодією, без спілкування з іншими людьми. Мова бере участь також у процесі нагромадження та організації досвіду людей, вона виробляє загальноприйняті значення. Спільна мова підтримує згуртованість суспільства і соціальних спільнот, сприяє формуванню почуття групової єд­ності, групової ідентичності. Проте мова здатна і розділяти людей. Мовна ситуація в Україні також є важливим чинником політичного життя і тісно пов'язана з наявними типами субкультури — російськомовною та україномов­ною.

Ми розглянули найважливіші елементи культури в їх горизонтальному розміщенні й змістовому наповненні. Разом з тим можна здійснити вер­тикальний аналіз соціокультурного середовища, звертаючи увагу, насампе­ред, на певні форми культури.

Форми культури

• гальнолюдська культура (у сенсі культури, виробленої людством протягом всізаєї історії його існування, яка спирається на загальнолюдські цінності істини, добра, краси, справедливості тощо);

• суперкультура (у значенні культури, створеної конкретним суспільст­вом, котра передається з покоління в покоління);

• субкультура (в розумінні культури як сукупності переконань, цінно­стей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти;

• контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка проти­стоїть або перебуває у конфронтації до панівної суперкультури та субкультур просуспільних спільнот.

• девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам із соціально відхиленою поведінкою; приклад — стиль життя й анти­соціальна поведінка груп наркоманів, сатаністів тощо);

— особистісна культура (мається на увазі культура конкретного інди­віда, або особисті).

Завданням соціологів є дослідження співвід­ношення всіх цих форм культури, суперечностей між ними й домінуючою в суспільстві культурою, з'ясування їх оцінки різними соціальними група­ми. Для них важливо визначити, чи змішуються ці форми, чи співіснують і терпляче ставляться одна до одної, а чи, можливо, між ними виникають культурні конфлікти.

У процесі порівняння різних культурних форм може утворитися дві тенденції. Перша з них — це судження про інші культури з позицій вищості своєї власної культури; така тенденція дістала назву етноцентризм, що буквально означає розміщення певної етнічної/націо­нальної культури в центрі соціокультурного простору. Друга має назву культурний релятивізм. її суть полягає у переконанні, що культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей. Українські соціологи, уникаючи цих крайнощів, зазначають, що насправді оцінка різновидів культур неможлива без порів­няльного аналізу, без урахування, з одного боку, універсальних елементів культури, а з другого — величезного розмаїття етнонаціональних культур.

Ще один аспект аналізу розмаїття культурних форм дозволяє зауважити у більшості європейських суспільств на початку XX ст. дві домінуючі форми: високу (або елітарну) та народну (або фольклорну) культури. Як зазначає Н. Смелзер, до високої культури увійшли класичні музика, живопис, література, створені фахівцями висо­кого класу для найзаможніших верств суспільства (еліти). Народна куль­тура, до якої входили казки, фольклор, пісні і міфи, належала бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та народною культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не пов'язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами. Культура стає масовою, коли її продукти стандартизують і поширюють серед широкої публіки. І україн­ські, і зарубіжні соціологи наголошують на тому, що масова культура, пов'язана з уніфікацією і стандартизацією духовного начала в особистості, в суспільстві, є поверхневою і меншою мірою збагачує духовно, ніж най­кращі взірці високої культури.

Закінчуючи аналіз головних понять і ка­тегорій соціології культури, наголосимо на соціальних функціях культури. Найбільш дослідженими з них є:

— пізнавальна (дослідження в галузі культури дають змогу адекватно думати про суспільство в цілому, його спільноти, групи й людину-особистість зокрема);

• функція соціальної пам'яті, або передання соціальної спадщини (куль­тура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);

• освітньо-виховна (саме культура робить людину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання, через соціальну трансляцію набутого людством досвіду від старших поколінь до молод­ших; разом з тим набута й засвоєна культура є базою для творчої іноваційної діяльності);

• регулятивна (цінності, ідеали, норми й зразки поведінки певної куль­тури під час соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку);

• комунікативна (від лат. communicatio — шлях сполучення, форма зв'язку, акт спілкування; саме культура є одним з найпоширеніших і ефективних засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати й зрозуміти одне одного);

• інтегративна та дезінтегративна (з одного боку, культура здатна згуртовувати людей, забезпечувати цілісність співтовариства, з друго­го — вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх одне одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних суб­культур).

Стосовно суспільства загалом культура виконує двоєдину місію: з одного боку, вона через систему цін­ностей, норм, звичаїв, традицій, віровчення тощо стабілізує певний соціум, служить увиразненню його специфічних особливостей, надає йому сталості й довершеності. З другого боку, нові культурні програми, які формуються в тому чи іншому суспільстві зусиллями окремих видатних осіб, інтелек­туалів, еліт і/чи народних мас, виступають спонукальними чинниками соціальних змін. Тому суспільство, представники якого не здатні створювати нові культурні програми, приречене на стагнацію і просте відтворення соціального життя без переходу на вищі щаблі свого розвитку.