3. Основні проблеми соціології особистості.

До них передусім належить проблема вирізнення основних характер­них рис особистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо.

Внутрішня духовна структура особистості

Американський соціолог А. Маслоу відомий у соціології як творець ієрархічної теорії потреб.

Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розміщуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

• фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

• екзистенційні - це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспіль­ства, гарантованості праці тощо;

• соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спіл­куванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

• престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

• духовні (в самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб А. Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і становить собою усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і суспільних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей утворює систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, "вбудовують" її в суспільство.

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони є одним із наріжних понять у соціології загалом і соціології особистості зокрема й характеризують людину насамперед як суб'єкта. Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості.

Соці­альний тип особистості — це продукт складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукуп­ність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Із цього погляду можна виокремити такі типи особистості:

• ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи того суспільства);

• нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку певного суспільства);

• реально існуючий, або, за висловом В. Ядова, модальний (тобто пере­важаючий тип особистості на тому чи тому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше іде­ального типу).

Так, якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип "людини радянської", Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів, його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше, при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для "людини радянської" звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), патерналізм як сподівання на розв'язання всіх життєвих проблем людини державою чи добрим правителем, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. Російські соціологи слушно зазначають, що особистість пост­радянського суспільства ще надовго залишиться радянською, відчуваючи ностальгію за часами існування СРСР.

У сучасній вітчизняній соціологічній літературі з'явилися описи нового типу особистості, притаманного пострадянським країнам на етапі їх якісних соціальних трансформацій, а саме "людини пострадянської". Українські соціологи Є. Головаха і Н. Паніна вважають, що однією з його фундаментальних характеристик є мозаїчно-амбівалентна свідомість. На нашу думку, проявами такої мозаїчності та амбівалентності можна вважати ностальгію за радянськими часами і дальше ототожнення себе з ра­дянською людиною і водночас гостре небажання повернення старого суспільного ладу;

• патерналістські (тобто опікунські) настрої та очікування соціальних пільг, допомог, привілеїв від держави разом із дедалі міцнішими па­ростками підприємницької ініціативності, приватновласницькими орієнтаціями і зростаючими сподіваннями лише на самого себе;

• масову недовіру до всіх офіційних соціальних інституцій (від Прези­дента до місцевої влади і від Міністерства внутрішніх справ до рядового міліціонера тощо) на тлі браку масових акцій протесту проти владних і офіційних структур;

• досить велике зацікавлення політикою та масову участь у виборах у поєднанні з індивідуальною політичною апатією та недовірою прак­тично до всіх політичних партій і рухів;

• намагання працювати не на повну силу, а заробляти якомога більше;

• прагнення мати все і якнайкращого ґатунку — і не поворухнути для цього пальцем або обрати кримінальний шлях досягнення бажаного;

• зростаючу приватизацію життя пересічних громадян, сподівання на допомогу родичів і близьких на тлі недовіри до всього соціального оточення і ворожості до тих, хто має хоча б трохи кращий, заможніший спосіб життя включно з найближчими людьми;

• великий розрив між висловленими поглядами, орієнтаціями й установ­ками та між практичною діяльністю й поведінкою, які за мірками соціології перебувають на межі пасивності тощо.

Як бачимо, багато рис мають вочевидь виражений генетичний зв'язок із типом особистості радянських часів. Тому питання виходу нашого суспільства з кризи багато в чому залежить від того, як скоро ми подолаємо ці риси "радянськості" у своєму житті, мисленні та стилі поведінки.

Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, а й ті обставини, завдяки яким відбувається формування і розвиток цих типів загалом й окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації — чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у переході людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких чинників со­ціального середовища, як:

• сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;

• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й наслідуються молодшими поколіннями від старших;

• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх передаванню і засвоєнню;

• загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко за­програмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на інди­віда, перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні періоди їхнього розвитку;

• глобалізаційні процеси, які дедалі сильніше впливають на зміну цін­ностей і норм локальних етнічних чи національних культур, а також на перебіг соціалізації та ресоціалізації, набуття та модифікацію чи цілковиту зміну ідентифікаційних наборів особистості.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі й учителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації тощо. Важливо на­голосити, що соціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства через зрілість і аж до старості. Це відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі та відповідних змін статусу (інколи докорінних, як-от перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи).

У суспільствах перехідного типу доволі часто трапля­ється явище ресоціалізацїі. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змі­нених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болю­чий для людини процес, прикладами якого можуть слугувати цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйну­вання основ старого світогляду й усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив із традиційними культурними цінностя­ми і прагнення бути "сучасним", граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль тощо.

Найважливіша риса антропосоціогенезу – комплексний характер. Цей діалектичний взаємозв‘язок виявляється в єдності екологічних, антропологічних, соціологічних процесів. Найточніші зміни в русі Землі навколо Сонця сприяли революціям в живому Всесвіті. Так наприкінці третинного періоду ліси змусили відступити і поступитися місцем просторам саван. Зникнення дерев сприяє розвитку пильності, хитрості.

Нова екосистема – савана – викликала до життя діалектику “нога – рука - мозок”.

Полювання ускладнює діалектику “нога – рука – мозок - знаряддя”. У цьому складається цивілізаційна роль полювання.

Організація екологічних взаємовідносин призвела до народження економіки. У першу чергу це стосується першого поділу праці: полювання і збирання. Колективне полювання, розподіл їжі, передача різноманітних предметів – усе це сприяє створенню більш складної громадської організації, яка можлива лише за умови більш гнучкої комунікації. Отже, не позбавлене змісту твердження, що не людина створила мову, а мова створила людину; проте, варто додати, що мова створена гоминидами.

Багатюща складність людської спільноти повинна передаватися, викладатися і засвоюватися, тобто відтворюватися в кожному індивіді, що знову з‘явився, протягом періоду його навчання, щоб мати можливість самовідтворюватися і відтворювати високий ступінь складності суспільства. Таким способом і відбувається зародження культури. Палеокультура вже сама по собі багата. Вона містить цілу гаму навичок, енциклопедію знань про довкілля, про засоби готування їжі, про специфічний підхід, необхідний новонародженим, звичаї і заборони, що відповідають правилам організації суспільства.

Значний чинник антропосоціогенезу – морально-соціальні заборони. Прийнято виділяти три найпростіші морально-соціальні вимоги:

1. – заборона на кровозмішення;

2. – заборона на вбивство одноплемінників;

3. – прогодування одноплемінників.

Сказане не означає, що культура витискує генетичний код. Навпаки, генетичний код породжує мозок і його усе більшу пристосованість до культури, тобто до високого рівня соціальної складності, організаційних можливостей. Культура творить у суспільстві якийсь над-генетический центр.

З цього часу будь-який якісний стрибок культури попереду розвитку мозку взаємно сприяє одне одному і соціокультурна еволюція відіграє вирішальну роль в еволюції біологічній, що веде до появи sapiens’a. Людина використовує біологічні якості не тільки для забезпечення виживання, але і як основу духовного спілкування і духовної самореалізації. У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звісно ж, беззупинна єдність біологічних і соціальних якостей показує, що людина – істота біологічна і соціальна.

В основі антропологічного виникнення людини і суспільства лежать прямоходіння, розвиток руки і мозку.

У ході антропосоціогенезу відбувалася одна із самих радикальних революцій: розходження між стадом і родом.

Проблема людини включає питання про співвідношення біологічного і соціального, або питання про природу людини, його походження.

Кожна філософська концепція в історії людської думки ставилася по-різному до цієї проблеми:

Антична філософія:

• людина – частина космосу;

• людина – міра всіх речей;

• людина – “моральна істота” (Сократ “Пізнай самого себе”);

• людина – “політична тварина” (Аристотель).

Відродження:

• самодостатність людини;

• обожнювання людини.

Новий час:

• біологічна істота, чуттєво-тілесна.

Кінець ХІХ-ХХ вв.:

• індивід, індивідуальність, особистість.

Біологізаторський підхід бере свій початок ще від філософії Платона: “Хотя все члены государства – братья… но Бог, вылепивший вас, в тех, из вас, кто способен править, примешал при рождении золота, и, поэтому они наиболее ценны; в помощников их – серебра; железа же и меди – в землевладельцев и разных ремесленников, … каждое сословие будет выполнять то, что ему свойственно… Лучшие мужчины должны соединяться с лучшими женщинами, а худшие, напротив. Потомство лучших следует воспитывать, а худших – нет”.

До біологізаторських напрямків відносять також соціал-дарвінізм (природний добір), мальтузіанство, фрейдизм.

Але є і протилежна, соціологізаторська концепція: духовне різко противопоставляється тілесному (незмінному): це християнство, марксизм.

Визначення соціальної сутності людини (чим він відрізняється від тварини) зовсім не нівелює особливості окремих індивідів. Людський організм народжується, розвивається і умирає відповідно до соціальновизначених законів біології. Тіло індивідуалізує “Я” людини. Завдяки тілу “Я” не є абстрактною людиною, а є жінкою або чоловіком, певним віком, зовнішнім виглядом, хворобами... І завдяки свідомості це тіло щось планує, фантазує і т. д. «Я» виступає і носієм визначених духовних цінностей: моральних, релігійних, правових, художніх...

Завдяки соціальності тіло можна вивчити як частину соціальної групи (етнос, клас, професія). Останнім часом у відношенні «соціальність - тіло» виникнули нові проблеми, пов'язані з трансплантаційною медициною: евтаназією (безболісною смертю). Ряд вчених виступають проти евтаназії: по-перше, людське життя недоторкане, і тому її не можна застосовувати ні за яких обставин; по-друге, евтаназія припускає можливість зловживання його лікарями, членами сім‘ї, або іншими зацікавленими особами; по-третє, евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія». Тому суть проблеми зводиться до питання: «Ким виступає людина щодо свого тіла – господарем або орендарем?» Якщо господарем - має право на торгівлю своїми органами і евтаназію. Якщо немає - не він дав життя тілу - не йому і рятувати собі життя.

У сучасному світі евтаназія законодавче дозволена в Нідерландах. У Західній Європі, США існують «хоспіси» - лікарні для безнадійно хворих, де можна померти в «щасливому стані».

Відношення «тіло-культура» виявляється через релігію, мистецтво, мораль, техніку.

Виміри сфери буття людини існують у нерозривному взаємозв'язку. Тільки у сні або психічному захворюванні вона перетворюється в суто біологічний організм.

Сучасною біомедициною установлено, що при відмиранні організму спочатку гине кора головного мозку, із діяльністю якого пов'язана свідомість людини, а довше всього може зберігатися робота серця. Засобами реанімації можна відновити роботу серця, а значить повернути до життя індивіда, але невідомо жодного випадку відновлення діяльності мозку після встановлення діагнозу його смерті, особистість ніколи не відновляється, хоча людина повертається до життя.

Багато років в історичній науці, антропології, філософії панувала точка зору, відповідно до якої праця зробила людину людиною. Людина піднялася над тваринним світом тільки тоді, коли стала виготовляти знаряддя праці, і це виробництво – його головна відмінність від тварини (трудова теорія походження людини).

Проте сокири і дрюки проіснували майже мільйони років, не зазнаючи істотних змін. Технічні ж навички тварин розвиваються дуже успішно (складні будиночки, гнізда, термітники, мурашники). Тут людину можна вважати невдахою.

На думку деяких мислителів, перевага людини полягає не в тому, що на якомусь етапі вона стала використовувати знаряддя, а в тому, що вона має всеціле знаряддя – розум. Завдяки постійно активному мозку людина має більшу розумову енергію. І вона давала, вихід такої енергії не тільки при добуванні їжі і розмноженні, але й у виробництві дуже дивних і непотрібних речей: малюнків, культових речей. Людина виявилася не стільки тваринною, виготовляючою знаряддя праці, скільки твариною, виробляючою символи.

Існує і третя точка зору: Біблійна концепція. Лев Шестов порівнював дві гіпотези походження людини: біблійну і дарвінівську. Він притримувався точки зору біблійної; якби людина походила від мавпи, вона була б по-мавп'ячи винахідливою у добуванні собі їжі і вміла б задовольнятися таким життям.

Існує і така точка зору: і Дарвін і Біблія праві. Однією своєю частиною людина походила від Адама (почуває гріх, мучиться), а іншою – від мавпи, чия совість спокійна.

Існує і точка зору космічного походження людини: з погляду еволюції людина поступово розвивалася з якої-небудь амеби, але машина не може з'явитися з гайки.

Що ж позначає теза про людину як космопланетарний феномен?

Говорять, що людина відрізняється від свині лише тим, що іноді піднімає голову і дивиться на зірки. Недарма І. Кант заявив, що є дві речі, що викликають у нього щиросердечний зліт: зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас.

К. Ціолковський сказав: «Земля - колиска людства, але не можна вічно жити в колисці». Людина приходить у світ, як у свій власний дім, але не як господар, а як бажане дитя. І тому вона народжується щасливою. Природа-мати подбала, щоб людина себе почуває затишно. Але людина буде весь час залишатися в колисці, якщо буде і далі йти шляхом переважно перетворення і зміни навколишнього середовища, а не шляхом перетворення й удосконалювання себе самого («Пізнай самого себе»).

Істинний наш дім – Космос. Космічний статус буття може повернути до життя всіх живших раніш (М. Федоров).

Філософська антропологія являє собою філософську концепцію, що охоплює реальне людське існування у всій його повноті, визначає місце і відношення людини до навколишнього світу. Першим поняттям, із якого варто починати вивчення проблеми особистості, є «індивід». Дослівно воно означає неподільну далі частку якогось цілого, тобто це окрема людина як представник роду людського і як член якої-небудь соціальної групи.

Набагато змістовний інший термін «індивідуальність», що позначає унікальність неповторність людини. Індивідуальність – характеристика його неповторності і своєрідності.

Давним-давно, у VIII в. до н.е., жив у Давній Греції філософ Ксанф. І був у нього раб по імені Езоп. Треба сказати, що Езоп був не просто рабом, він був байкарем, людиною дотепною і мудрою. Його хазяїн же розумом не відрізнявся, хоча і вважався філософом. Він і в історії залишився тільки тому, що володів Езопом...

Якось Ксанф відправив Езопа подивитися, чи багато народу в лазні. Повернувшись Езоп сказав Ксанфу, що в лазні тільки одна людина. Але коли Ксанф прийшов у лазню, то побачив, що там повно народу.

- Що ж ти морочив мені голову? - накинувся він на Езопа.

- Глянь на цей камінь, - сказав Езоп. - він лежав біля порога, і всі спотикалися об нього і лаялися, проте ніхто не прибрав його. Знайшовся лише один, що, спіткнувшись, відкинув його подалі. От я і вирішив, що він – єдина людина в цій лазні.

Ця давня історія може служити найкращим визначенням поняття «особистість». Ще в давнину філософи намагалися визначити, хто з людей може називатися особистістю, і завжди погоджували це поняття з поняттями не тільки діяльності, але і добра, справедливості, блага.

Якось Діогена запитали, чому він не любить людей - ні поганих, ні гарних. Філософ відповів: «Поганих - за те, що творять зло, добрих - за те, що дозволяють їм це робити».

Одним із найцікавіших досліджень особистості є гуманістична теорія. Найвизначнішим прихильником цієї теорії був А. Маслоу. Він вважав основною потребою людини самоактуалізацію, тобто прагнення до самовдосконалення і самовираження. Люди, що самоактуалізіруються, віддані своїй справі, вони прагнуть до реалізації вищих цінностей (добра, істини, порядності, краси, справедливості). Ці цінності стають для них життєвоважливими потребами.

«Особистість» - термін, що позначає цілісність людини в єдності його індивідуальних здібностей і виконуваних нею соціальних функцій. Це людина зі своїми соціально-обумовленими, індивідуально вираженими якостями: інтелектуальними, вольовими, емоційними. «Особистість» - це те в нас, що не наше. «Сутність» - це характер людини, реакція на інших людей, те, що укладається із самого дитинства, і потім майже не змінюється.

У більшості людей сутність розвивається до 12-15 років, поки формується характер, і потім зупиняється у своєму розвитку. А особистість може розвиватися скільки завгодно. Особистістю не народжуються, особистістю стають. Головними тимчасовими точками формування особистості є: усвідомлення і осмислення свого «Я».

Особистість формує такі відношення, котрих немає, і ніколи не було, і в принципі не може існувати в природі, а саме – суспільні. Вона розширюється через сукупність суспільних відносин, динамічний ансамбль людей, пов‘язаних взаємними зв‘язками. Тому особистість не тільки існує, але і народжується, саме, як «вузлик» в мережі взаємовідношень.

Усвідомлюючи себе як особистість, визначивши своє місце в суспільстві і життєвий шлях (долю), людина стає індивідуальністю, знаходить гідність і свободу, що дозволяють відрізнити її від будь-якої іншої особистості, виділити її серед інших.

Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних орієнтацій даного суспільства.

Цінності - характеристики об'єктів і процесів світу, що мають позитивне або негативне значення для життя людини. Цінності – це соціально-значущі орієнтири діяльності суб'єкта. Вони складаються з ціннісних уяв і виражаються в оцінці.

Існують такі рівні цінностей:

- загальнолюдські;

• загально соціальні;

• соціально-групові;

- індивідуально-особисті.

Ціннісні орієнтації: системно пов'язані і соціально значимі уявлення, що реально детермінують вчинки і дії, знаходять вираження в способі життя, поведінці.

Оцінка того чи іншого об‘єкта, процесу і т.д. у кожної людини різна. Тому варто відрізняти поняття ціннісні орієнтації (як внутрішній компонент самосвідомості) і орієнтації на цінності (як поверхневе відношення до цінностей). Проблема ціннісних орієнтацій тісно пов‘язана з сенсом життя.

В історії людської культури проблема сенсу життя вирішувалася по-різному. Так, наприклад, Епікур бачив сенс життя в гедонізмі «життя заради життя». Інший шлях – «жити заради інших людей». Це дві крайності. Саме цінність індивідуального «Я» потрібно розглядати в єдності через універсально-людське і неповторно-індивідуальне. Релігійне тлумачення сенсу життя складається в житті з Христом і в Христі.

У проблематиці сенсу життя питання про цінність займає центральне місце, тому що життя - це єдина умова і критерій для існування будь-якої іншої цінності. Поза життям людини немає цінностей.

У плині ж життя людина може з тієї або іншої причини втратити особистісні риси (хвороба, наркоманія, алкоголізм).

Соціологи при вивченні вільного часу молоді і їх «внутрішнього світу» змінюють ієрархію цінностей у сучасному суспільстві, висуваючи в розряд пріоритетних естетичні, екологічні, сексуальні і спортивні цінності. Так, наприклад, наркоманія й алкоголізм сьогодні розглядаються як проблема, обумовлена низьким рівнем культури проводження вільного часу.

Характерними для молоді є також: низька громадська активність, соціальна апатія, низький рівень ділової активності і самореалізації, відчуженість від влади. Молодь знаходиться в процесі становлення особистості і виявляє нерішучість у тому, яким нормам і цінностям віддати перевагу.

Тому, для суспільства стає дуже важливим знати не тільки те, що людина робить, але і те про що вона думає, тобто які її ціннісні орієнтації та життєві приоритети.

У людини ніби є два життя: одне, у якому ми подібні заведеним автоматам, пристосовуємося до навколишнього світу і суспільства; і друге у якому ми входимо в ті рідкісні хвилини, коли творимо, любимо, робимо добро. З погляду філософії – це і є істинне життя.

Погані вчинки людина робить автоматично, так само як автоматично в голову приходять тільки дурощі. А щоб прийшла розумна думка, треба дуже сильно постаратися.

В. Ніцше вважає, що людина взагалі ще не виникнула, а залишається супершимпанзе. Саме «супер», тому що в порівнянні з мавпою вона більш розумна, хитра, спритна. Єдиними представниками дійсної людяності є філософи, художники, святі. Більшість людей – це занадто заземлені, занурені .у свої дріб'язкові справи і турботи, у той час, як вони повинні намагатися наблизитися до надлюдського. Треба, щоб людина дивилася на себе як на невдалий твір природи і говорила собі, що буде працювати над вихованням у собі філософа, художника, святого.

Призначення людини, відповідно до філософії, полягає в тому, щоб лишити свій слід, щоб його справи і думки ввійшли необхідною частиною до складової цього світу. А це можливо тільки в тому випадку, якщо я живу своїм життям. Жити своїм життям значить: я повинний усе зрозуміти сам, начебто до мене цього ніхто не розумів.

Одними з. основних категорій людського буття, його сенсу життя є категорії любові і щастя.

З погляду філософії те, що я кого-небудь люблю пояснюється не предметом любові, а моєю спроможністю любити. У своїй основі любов є релігійне сприйняття людини, бачення в ньому божественного початку.

Кохання - це стан єдності, що долає стан самотності. За Платоном кохання - це прагнення втраченої єдності. Якщо одна половина знаходить свою втрачену половину людина і пізнає кохання.

В. Соловйов вважав, що любов для людини – те, що розум для тварини, іншими словами, поки тільки нез'ясована можливість . Істинне ж кохання завжди особисте і призводить до повноти досконалої індивідуальності.

Кохання є найвищим сенсом життя, завершена повнота буття. Досконалим коханням можна назвати кохання-цілісність як гармонійне поєднання кохаючих, в яких однаково звеличуються і пристрасть, і дружба. Реалізувати її можливо тільки як співтворчість. Тільки в співтворчості яскравість кохання може бути довготривалою, більш того -вічною.

Кохання досягає свого вищого прояву у коханні – самостворенні, яке дорівнює натхненню самостворення.

У такому натхненні пізнання і творення себе є пізнанням і творенням своєї коханої протилежності.

Через кохання – само створення чоловіку і жінці стають доступні інші форми любові – любов до себе, любов до Бога, любов до світу.

Кохання – це турбота, тривога, турботливі дії. Воно не завжди співпадає зі щастям.

Якщо від вашого бажання, від вашого життя і дій світ стає кращим, люди більш здоровими і щасливими – ви любите світ. А якщо від вашого життя, любові чиєсь життя переповнюється стражданнями, а світ залишається без ваших турботливих долонь – ви світ не любите.

Кохання до іншого – це реалізація своєї здібності любити.

Проблема егоїста не в тому, що він досить себе любить, а у відсутності кохання. Однак слід зазначити, що відсутність егоїзму, як такого, також нічого доброго не несе. Така людина не може зрозуміти, чому через свою не егоїстичність вона така нещасна і взаємовідносини з близькими заради котрих тільки і живе, складаються так важко.

І. Екхарт вважав, що “... якщо ти себе любиш, ти любиш кожну людину на рівні з собою. Якщо ти любиш іншу людину менше, аніж себе, то насправді ти не досяг в житті нічого, але якщо ти любиш всіх однаково, включаючи себе, ти будеш любити їх як одну особистість, і особистість ця є і Бог і людина. Отже, великою і чесною особистістю є той, хто люблячи себе, любить і інших однаково”.

В теорії пізнання кохання – це початок пізнання. В свій час Августин говорив: “Мы познаем в той мере, в какой любим”.

І остання категорія: щастя.

Ніхто не знає точно, що таке щастя, і різні люди розуміють його по-різному: задоволення, відсутність бажань, ідеал.

Щастя – суб‘єктивно-переживаємий стан єдності сутності і існування особистості, сприймаємий в індивідуальній системі відліку як аксіологічно-емоційний позитивний максимум.

Хто не знає, що таке щастя, подивиться на щасливих дітей: вони стрибають, готові стрибати до неба, готові кричати від радощів. Діти говорять: щастя – це тоді, коли тебе всі люблять.

Дорослих ця відповідь не влаштовує, бо вони забули як це “жити просто”, їм постійно потрібно все ускладнювати.

Більшість ототожнюють щастя з повним задоволенням своїх потреб. Але не відомо, що з людиною буде завтра. Греки вважали, що лише смерть придає життю закінчений вигляд. Після смерті можна сказати чи була по справжньому людина щаслива. А поки життя продовжується, сказати цього неможливо.

Один можливий вид щастя – це життя у згоді з самим собою, без страху, в спокійному й ясному баченні проблем і незгод, у внутрішньому задоволенні.