2.2 Стилістична функція діалектизмів у творчості в. Стефаника

Літературна мова виникає на основі якогось одного діалекту чи групи споріднених діалектів, але вона вже на початку свого становлення виходить за межі основного говору, починає залучати й елементи (особливо лексичні) з інших говорів. Згодом такі залучення перетворюються на норму. Але за межами літературної кодифікованої мови залишаються елементи, які є характерними лише для певної соціальної групи і які фіксуються переважно розмовним мовленням. У академічному підручнику за редакцією І. Білодіда «Сучасної української літературної мови «Лексика і фразеологія» зазначається: «Борючись з діалектизмами в літературній мові, ми, проте, не повинні забувати, що літературна мова і сучасні говори перебувають у тісному взаємозв’язку при виразному процесі, який все більше посилюється, входження літературної мови в говори. У тих випадках, коли лексичний діалектизм, зайшовши в літературну мову, відповідає потребам виразу думки, потребам спілкування, – він перестає бути діалектизмом, здобуває собі місце в словнику літературної мови і збагачує його»¹ [2, с. 180]. . [[ [ [[[[[][[[[

М.  Рильський, який усе своє творче і наукове життя присвятив вивченню, збагаченню скарбниці рідної мови, в одній зі своїх статей зазначає, що «…збагачення мови йде, безперечно, не тільки шляхом прямого утворення нових слів неологізмів, а й шляхом переосмислення слів давніх, і шляхом умілого і доречного використання влучних і зрозумілих діалектизмів» [28, с. 145 ]. У період формування нової української літературної мови багато письменників використовували діалектизми. Деякі з них закріпилися в лексичному складі нормативної мови, а деякі залишилися за межами переліку загальновживаних слів, визначаючи стильове обличчя автора. Діалектизми в літературному творі – це не випадковість, а скоріше закономірність мовного процесу. Письменники, зростаючи в певному мовному середовищі, несли в своїх творах мовний колорит своєї місцевості. Багато з них прагнули протягом свого творчого життя позбавлятись від вузькодіалектних слів, але були й такі, хто широко і свідомо використовував діалектизми, що іноді утруднювало їх читання і переклад іншою мовою. Одним із найвизначніших, найяскравіших явищ літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття можна вважати творчість В. Стефаника. І. Франко називав молодого письменника справжнім артистом, абсолютним володарем форми, письменником, який може бути і реалістом, і чистим ліриком: «Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, не підфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії». Джерелом духовних цінностей назвав Стефаника В. Винниченко. Значну увагу приділяють дослідники мовній палітрі творів митця з точки зору стилістичної функції лексичного матеріалу. Покутський говір – це рідна стихія В. Стефаника: ним розмовляв у дитячі роки, ним доводилося послугуватися у гімназичні та студентські часи, коли ходив по покутських селах, збираючи народний фольклор, коли розмовляв із селянами. «Діалектна лексика, що існує в новелах у великій кількості, – говорить В. Суханова, – створює враження не діалектних вставок в мовних партіях персонажів, а єдиного мовного потоку». ² [ 30, с. 172 ]. [ В. Стефаник наполегливо опановував літературну мову. Але коли брався малювати образ покутського селянина і розкривав його душу через його ж розмови, за допомогою діалогів і монологів, то вкладав в його уста природну для нього мову – діалектну. Як відзначають дослідники, у малосюжетних новелах письменника велика роль надавалася саморозкриттю персонажів, їхній мовній характеристиці. І письменник мову персонажів цілком будує на основі «експресивно-характеристичних форм сучасної йому живої покутської і навіть вужчерусівської говірки, характерної для Снятинщини, бо він перевтілюється в них, переймається їхніми переживаннями». У багатьох новелах В. Стефаника діалоги й монологи селян значно переважають над авторською мовою, а мова автора нагадує коротенькі ремарки чи й зовсім відсутня, то читачеві зразу впадає в очі велика кількість діалектизмів: « Мой та же це покаяніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка як коня! Але я би єї борзо спамнєтав, так бих спамнєтав, що бих не памнєтала, куда ходить» [ 31, c. 45] . «Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!» [31, с. 40]. «Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім полі» [31, с. 24]. У деяких новелах переважає авторська мова: «У хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти, як ішли на роботу, то лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та й не було що бабі добирати. А сидіти коло слабої у гарячий час, то бог видів не було як. У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб, та й їли ...» [31, с. 64]. З часом мовний дуалізм Стефаника виявляється ще яскравіше. Мова персонажів – селян, в основному говіркова, все більше відрізняється від мови авторської. Лише в окремих випадках, коли мова автора наближалася до невласне – прямої мови, в ній збільшувалася кількість говіркових рис, переважно лексичних діалектизмів, які допомогали Стефаникові передати місцевий колорит та особливості побуту. Ці діалектизми вводяться без пояснення, тому що ця лексика була загальною для більшості південно-західних говорів і тому могла бути зрозумілою багатьом читачам сучасникам В. Стефаника. Письменник добре розумів значення мови у зображенні персонажів, тому ніколи не забував і про особливості їх мови. Герої в нього різняться не тільки своїми прізвищами, становищем, вчинками, але й тим, як вони розмовляють, чи однакова в них кількість діалектизмів: «Один чоловік такий, то не боїтьси нічо, а другий та й боїтьси. А сам, газди все за громадою встаєм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих». «Якос я з осені був у місті. Надибає мене злісний та й каже і ходіт на збір та хоть старость подивіться, як мужики докупи єднаються» [31, с. 86]. «Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них» [31, с. 27]. Мова простих селян і мова героя-інтелігента різко відрізняються одна від одної. Мова інтелігентства є однаковою з мовою автора. В другому ж періоді творчості письменника діалектних елементів у мові персонажів значно менше, а в окремих новелах покутяни говорять уже майже чистою літературною мовою: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свою воскресив кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ.» В літературній творчості письменника присутні також автобіографічні новели і публіцистичні статті: «Батько родини Семен Мартович, був писарем у Торговиці та у сусідніх селах. Чоловік наскрізь розумний і чесний. Оригінальне ціле його життя було. Вродився в жидівській фамілії, прийшла мачуха і відігнала від хати. Служив довгі роки наймитом у господарів, сам навчився між людьми читати й писати, врешті вихрестили його, і так він поволі увійшов між господарів, як рівний» [31, с. 52]. З наведеного прикладу можна сказати , що мова В. Стефаника останнього періоду його творчості, майже не відрізняється навіть від нормативної літературної мови наддніпрянського різновиду. І все ж таки мова автора, персонажів-інтелігентів і героїв-селян дуже різна. Як зазначає М. Рудницький у статті «Наш Стефаник»: «Вигадувати для них окрему мову йому здавалося зовсім неприродним. Проте писати тільки покутським говором теж було б дивним, бо ж читачі не знали того говору і мало що зрозуміли б із розповіді. Тонким чуттям митця він зумів вирішити це, здавалося б складне завдання з дивовижною простотою: в авторській мові були використані лексика й норми літературної мови, але будова речень, тон розповіді, увесь стиль виходили з духу народної мови» [ 29, с. 52]. В. Стефаник вживав діалектизми не тільки для того, щоб найповніше відтворити мову героїв, а й для того, щоб вона була більш природною. Новеліст відтворив народно-поетичний світ, збагатив емоційну підоснову своїх новел, домагався оригінального тону для кожного з своїх творів. Новели Стефаника є психологічними, реалістичними, глибоко соціальними – цим і зумовлена стилістична роль діалектизмів.