2.1 Особливості покутсько-буковинського діалекту на фонетичній морфологічній та стилістичній основі

Значне місце в мові В. Стефаника посідають фонетико-морфологічні діалектизми. Фонетичні і морфологічні діалектні риси в новелах письменника надають мові місцевого колориту, емоційного звучання. Фонетичними особливостями покутсько-буковинського діалекту є: [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] – у ненаголошеній і наголошеній позиціях, наприклад: [ душ’é ], [ ш’éпка ] і [ ш’и́пка ], [ пор’и́док ], [ спідни́ц’і ], [ чéл’ід’ ], [ вéремйе ], [ взєв ], [ всяка ], [ вігода ], [ напюси ]. «А він мені каже: мой грунт присіє-єс! Печетку прибиває та й картас» [31, с. 17]. «Перевертайтеси в гробі, небожета, бо-м лайдак» [31, с. 41]. «Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі боюси, мой, таже це не стодола» [31, с. 31]. Депалаталізація [с], [ц] у кінці слів [ дес ], [ хтос ], [ хлóпец ], [ отéц ] «Кров свою п’ємо, хтос жидам бенькарти годує» [31, с. 21], перед флексійними -а, -у, наприклад: [ тéрница ], [ на вýлицу ], [ копи́цу ]. « Як пролежався, то пішов в долину на вулицу» [31, с. 22]. «…Але п’ємо свою працу, свою кервавицу» [31, с. 24], «Лица я із-за такого газди не мала, та й не буду мати!» [31, с. 25]. У деяких дієсловах теперішнього часу третьої особи однини [л] випадає: [ робю ], [ благословю ], [ див юси ], наприклад: «Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси» [31, с. 31]. Іноді -н змінюється на -л: (нумер – лумер), -е на -ц: (присягала – прицєгала), -ч на -ц (чи – ци), -л на -в, наприклад: «Процю, брате… видиш, п’ємо горівку, ти мене чєстуєш» [31, с. 24]. «Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві» [31, с. 48].

На морфологічному рівні виявлені значні особливості як у словотворі, так і в словозміні. Ці особливості характерні для всіх частин мови, а особливо для іменника, прикметника, займенника та дієслова.

Іменники першої відміни в орудному відмінку мають закінчення:

-ов, -ев, -ом, -ем. Це поширюється також і на всі узгоджені з іменником форми, зокрема прикметники та деякі розряди займенників, а саме – зворотний, вказівні, присвійні: сльозов, дорогов, головов, руков, ногов, громадов, землев, роботов, другов, наприклад: «Я тебе Андрійку файно вімію, вічешу, а завтра підеш зо мнов до церкви» [ 31, с. 42]; «Ой дитино, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов» [31, с. 44]; «Бігла зо мнов полем, первавими сльозами просила» [31, с. 21]; «Синку, озми мене з собов» [31, с. 20]; «Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала» [31, с. 18]; «Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на граблу» [31, с. 23]; «Якби мене не було, та й би ніхто не гавкнув за тобов» [31, с. 38]. Також характерне активне функціонування префіксу ві- (вíпити, віган’éли). «Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та вівернути, та збитиси» [31, с. 36]; «Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десять років, та й село геть перебудую» [31, с. 30]. Форми особових займенників (ми, ти, си, му, ті, ї, го), наприклад: «Та й до браства буду ходити, та й що ми зробити!» [31, с. 47]; «Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішній» [31, с. 52]; «Семенку, а дивиси, а би ті не покусали» [31, с. 55]. Наявність рухомої зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонетичних варіантах (с’а, са, си), наприклад: «Та ще снив ми си недавно» [31, с. 21]; «Камінь-аби камінь, та й розпук би си із жєлю» [31, с. 17].

У знахідному відмінку займенника першої особи виступають одночасно обидві форми – як повна, так і енклітик ні. Часто дані форми зустрічаються в одному і тому ж реченні і виконують стилістико-варіюючу функцію. Паралельно ж вжиті повні форми займенників становлять кількісно незначну групу і припадають в основному на авторську мову і мову інтелігентів, а також на мову простих селян новел останнього періоду. Такі паралелі властиві також особовому займеннику в давальному відмінку – тобі та зворотньому займеннику собі, наприклад: «Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка» [31, с. 56]. Іншою особливістю займенникової системи покутсько-буковинського діалекту, що також широко відбита в Стефаникових творах, є вживання редуплікованих займенників відповідно до та, то, те, цей.

Займенник той, та, те виступають у формах тот, тота, тото, а цей у формі цес, наприклад: «Та якби вас тоті черці знали, що ви за челядинка, та вони би вас за буком з церкви». [31, с. 32]. Присвійні займенники мій, твій, свій мають дві форми: стягнену й повну, причому стягнена форма інколи представлена варіантно, наприклад: «То я тебе вікорінував на старість із твої хати» [31, с. 80]; «.. а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси» [31, с. 62].

Основні діалектні особливості Стефаникової мови в галузі морфології, характерні для дієслівної системи.

У буковинській групі говірок поширені дієслівні форми типу [ хóд’у ], [ нóс’у ] , [ вóз’у ] наприклад: «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю!» [31, с. 106]; «Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали» [31, с. 56]. У 3-й особі однини і множини дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим -т (він хóде, бáче, вони хóд’е, рóбл’е, йід’и́) наприклад: «А я, бігме, не знаю, що з него має бути?!» [31, с. 104]; вживання паралельних форм майбутнього часу дієслів (будемо роби́ти — мéмо роби́ти, бýдеш банувáти — меш банувáти) наприклад: «Аді, внеси столець та й сокиру та й мемо рахуватися…» [31, с. 25].

Дослідники південно-західних говорів однією з основних особливостей в системі дієслова минулого часу цілком закономірно вважають наявність залишків старих дієслівних форм, зокрема перфекта і аориста.

У новелах В. Стефаника дуже помітні залишки перфектних і аористичних форм, особливо у вираженні присудків. Ці залишки є стягненою формою допоміжного дієслова бути, які фактично виступають закінченнями.

У минулому часі залишки перфекта являють собою енклітичні форми –ім, -єм, -м, для дієслів першої особи однини чоловічого роду, наприклад: «Най знають, як із села-м віходив» [31,с. 32]; «А що-м уздрів, та й сказав-єм»; «Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував» [31, с. 59]. Дієслова минулого часу усіх родів мають скорочену форму допоміжного дієслова бути-м, наприклад: «То було ні не брати, як мала-м дитину!» [31, с. 55]; «А так і гроші загубив, і нічо не поможе… Тото-м гидко зробив» [31, с. 24]; «Був-єм майстер, був-єм газда ціле село прикаже» [31, с. 30].

Друга особа однини чоловічого роду має енклітичні форми допоміжного дієслова –єс, -ис, -с, наприклад: «Був–єс плохий, куда–м ті потрутила, туда подавав–єс си, але все я із-за твої голови була газдиня» [31,с. 61]; «А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс» [31, с. 47].

Множина дієслів минулого часу має залишки перфекта, які виражаються енклітичними формами –єсмо, - сми, -єсте, - сте, наприклад: «То–сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка – так рівно!» [31, с. 79]; «Йду я з хати, та й поцілував-сми поріг, та й іду» [31, с. 7]; «Ого, вже біжить з бахурами, бодай же-сте голови поломили» [31, с. 21].

Дуже часто енклітики приєднуються до інших членів речення – підмета, додатків, обставин. Причому після голосного попереднього слова енклітична форма втрачає початковий голосний звук, наприклад: «Коби-м знав, де тобі лік, то би–м шукав, а так що я знаю?» [31, с. 59].

Дуже часто у мові новел В. Стефаника представлені форми аориста. Як і перфектні форми, аорист зустрічається лише в мові героїв Стефаникових оповідань і покликаний відбити особливості їх мови.

Синтаксичні особливості Стефаникової мови також ґрунтуються значною мірою на південно-західній, зокрема, буковинсько-покутській основі. Більшість зафіксованих синтаксичних структур, вжиті новелістом, поширені по всій південно-західній Україні.

Діалектні відмінності Стефаникового синтаксису виявляються як у структурі словосполучень, зокрема прийменникового та безприйменникового керування, наприклад: «Десь я побіг за рискалем» [31, с. 65]; «Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів» [31, с. 96]; «Незабаром прибігла поліція, тверезила голодняків» [31, с. 85], так і в структурі простого речення, зокрема характеру вираження предикативної пари, а також в побудові складних синтаксичних структур – підрядних і сурядних речень, особливо засобів зв’язку – сполучників та сполучних слів: «Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови» [31, с. 45]; «Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти» [31, с. 104]; «А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть» [31, с. 75]; «Оце-то старе доробало гадає, що го цілувати буду» [31, с. 85].

Велика кількість безсуб’єктних речень пояснюється тим, що колишній перфект у південно-західних говорах залишив значні сліди, тому вживання безсуб’єктивної фрази не веде до семантичної неповноти речення, оскільки вказівка на особу здійснюється енклітиком допоміжного дієслова колишнього перфекта, наприклад: «Ото-м собі домо напитала» [31, с. 55]; «Біжім синку, за ними, аби-м їх здогнала, най мені, дурній мужичці, простять» [31, с. 62].

Також зустрічаємо в новелах письменника конструкцію, яка складається з прийменника «за» з іменником – об’єктом у знахідному відмінку: «Люди, люди, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за то забув та й за бесіду» [31, с. 43].

У меншій мірі зустрічається така конструкція: прийменник «О» з іменником – об’єктом у місцевому відмінку, наприклад: «А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває» [31, с. 35].

Обставини місця, що виражені іменником у непрямих відмінках, передаються В. Стефаником такими конструкціями:

– прийменник до з родовим відмінком іменника: «До хати увійшов Василь із школярами» [31, с. 47]; «Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: вернися, Антоне до хати» [31, с. 51].

– прийменник до, д з давальним відмінком іменника: «.. та я стала не знала, та й коло стола мені їда не йде до трунку» [31, с. 78].

Досить поширеними є конструкції з прийменником по та іменником у місцевому відмінку на різні означення часу, наприклад: «А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому» [31, с. 58].

Сполучник та й, у творчості В. Стефаника виконує єднальну функцію: «А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здоганю» [31, с. 48]; «Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці» [31, с. 32]; «Виходжу я надвір – та й ні таки обмарило» [31, с. 28].

Сполучник а вживається із значенням не протиставним, а єднальним: «Пив, а пив, а пив; пропив букату, пропив город, а тепер хату продав» [31, с. 12].

Розглядаючи діалектні особливості синтаксису складного речення, можна впевнено сказати, що вони в основному зводяться до вживання окремих сполучників, невластивих літературній мові. Це стосується деяких підрядних структур, зокрема умовно-часових та мети. Найхарактернішим є сполучник аби, також що би, та сполучник най, наприклад: «Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила» [31, с. 33]; «Дай мені грейцір, най ноги вбую» [31, с. 39]; «Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує» [31, с. 41); «Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступ’ють» [31, с. 18]; «Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали» [31, с. 46].

Покутський говір у творах письменника трансформований у досконалий засіб художнього виразу. Він належить до надбань української літературної мови.