1.2 Національна економіка, як складова частина світового господарства

Сьогодні на земній кулі нараховується понад 220 країн, які досить помітно відрізняються одна від одної як за площею території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю й, отже, місцем у світовій економіці.

Національна економіка кожної країни є елементом гло­бальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті краї­ни роблять свій внесок у світовий процес економічного розвит­ку — природними чи людськими ресурсами, виробництвом (нехай і незначним у глобальному вимірі), споживанням ім­портної продукції. Нині немає жодної країни, яка б знаходи­лася за межами світового ринку, не входила в економічні від­носини з іншими державами.

Національна економіка — це народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіаль­ною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами.

В узагальненому вигляді національну економіку можна виразити через економічний потенціал країни — сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти про­дукцію та надавати послуги.

Економічний потенціал країни залежить від:

• кількості трудових ресурсів;

• рівня кваліфікації трудових ресурсів;

• наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов);

• обсягу виробничих потужностей;

• рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо);

• ступеня розвитку науки й техніки.

Продуктивні сили країни складаються:

• з трудових ресурсів;

• природних ресурсів;

• засобів праці.

Потужність економіки країни залежить від обсягу та яко­сті факторів (або чинників) виробництва.

Основними факторами виробництва є:

• праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямо­вана на виробництво товарів чи послуг);

• технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

• природні ресурси, придатні та необхідні для виробничої діяльності;

• капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах.

Країн, що повною мірою забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один із факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнту­ється на ефективне використання цього фактора.

Природний фактор відіграє чималу роль в економіці Ро­сії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтовидобувних країн Перської затоки.

Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що роз­виваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії. В цих країнах дешева і численна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності місцевих товарів на світових ринках.

Національні економіки як складові світового господарства

Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спря­мованість економічного розвитку розвинутих країн, насампе­ред країн Західної Європи і Японії.

Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудо­вий фактор.

США практично забезпечені всіма факторами повною мі­рою, хоча все-таки визначальними є капітал і технологія. На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

В Україні сьогодні провідним фактором є трудовий — на­явність кваліфікованих кадрів робітників, інженерів, науков­ців. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів, але країна відчу­ває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, де­ревини.

Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів. В її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського госпо­дарства. Трудовий фактор малозадіяний з певних причин.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Галузі економіки поділяються на первинні, вторинні й третинні.

До первинного блоку (або сектору) належать сільське й лі­сове господарство, рибальство, видобувна промисловість; до вторинного — обробна промисловість і будівництво; до третин­ного — сфера послуг.

Іноді визначають також четвертинний — інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Галузі первинного сектору домінували в економіці країн світу тривалий час.

Після завершення промислової революції (кінець XVIII — середина XIX ст.) у більшості країн Європи, у СІЛА та деяких інших країнах основу економіки вже становили галузі вто­ринного сектору.

У XX ст. вторинний сектор став панівним в економіці всіх розвинутих країн, соціалістичних країн і значної кількості країн, що розвиваються.

З другої половини минулого століття, як уже зазначалося, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях повторюють краї­ни, що розвиваються, але з певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

В Україні існує Загальний класифікатор "Галузі народного господарства України" (ЗКГНГ), що є складовою єдиної систе­ми класифікації і кодування техніко-економічної та статис­тичної інформації, яка використовується в інформаційних ав­томатизованих системах управління, податкових інспекціях для розрахунку податків, органах державної реєстрації суб'є­ктів підприємницької та непідприємницької діяльності, мініс­терствах і відомствах, підприємствах і організаціях.

Об'єктом класифікації в ЗКГНГ є галузь народного госпо­дарства України, тобто сукупність виробничих одиниць, які виконують один або декілька подібних видів виробничої ді­яльності.

У ЗКГНГ галузі народного господарства поділяються на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.

До сфери матеріального виробництва (табл. 1.1) належать галузі, які визначають види діяльності, що створюють мате­ріальні блага у формі продукції, енергії, у формі переміщення вантажів, зберігання продуктів, сортування, пакування та ін­ших функцій, які є продовженням виробництва у сфері обігу, зокрема — торгівля та загальна комерційна діяльність, спря­мована на забезпечення функціонування ринку.

Решта видів діяльності утворюють у своїй сукупності неви­робничу сферу (табл. 1.2).

Таблиця 1.1- Галузі виробничої сфери діяльності

№ з/п	Код галузі	Найменування галузі
1	10000	Промисловість
2	20000	Сільське господарство
3	30000	Лісове господарство
4	40000	Рибне господарство
5	50000	Транспорт і зв'язок
6	60000	Будівництво
7	70000	Торгівля і громадське харчування
8	80000	Матеріально-технічне постачання і збут
9	81000	Заготівля
10	82000	Інформаційно-обчислювальне обслуговування
11	83000	Операції з нерухомим майном
12	84000	Загальна комерційна діяльність із забезпечення функціонування ринку
13	85000	Геологія і розвідка надр, геодезична і гідрометеорологічна служби
14	86000	Виробничі види побутового обслуговування населення
15	87000	Інші види діяльності сфери матеріального виробництва

Таблиця 1.2 - Галузі невиробничої сфери діяльності

№ з/п	Код галузі	Найменування
1	90000	Житлово-комунальне господарство
2	90300	Невиробничі види побутового обслуговування населення
3	91000	Охорона здоров'я, фізична культура і соціальне забезпечення
4	92000	Освіта
5	93000	Культура та мистецтво
6	95000	Наука і наукове обслуговування
7	96000	Фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення
8	97000	Управління
9	98000	Об'єднання громадян

Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна тех­ніка, енергетика, нафтохімія, біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика. Тільки в незначній кількості найменш розвинутих країн частка зайнятих у сіль­ському господарстві перевищує 50 %. Проте вона досить вели­ка в країнах, що розвиваються. Навіть у таких країнах з дина­мічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд, ця частка становить близько 40 %. У розвинутих країнах Європи вона не перевищує, як правило, 6 % , а в США вона коливаєть­ся близько 3 %.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці розвинутих країн наприкінці XIX — у першій половині XX ст., коли вона сягала понад 50 %. Згодом вона зменшила­ся, але й тепер у цій групі країн вона становить 25—35 %. У Китаї, а також у деяких постсоціалістичних країнах вона ще вища. У країнах, що розвиваються (за винятком нових інду­стріальних країн), зайнятість у цьому блоці галузей зазвичай не перевищує 10—15 %.

З другої половини XX ст. швидкими темпами розвивають­ся галузі, що групуються в блоці послуг. У розвинутих краї­нах зайнятість у сфері послуг перевищує 60 %, а в деяких з них — навіть 70 % (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідер­ланди та ін.).

В Україні в сільському господарстві зайнято 20—22 % пра­цюючих.

Стадії економічного розвитку країн

Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлю­ються такі фази економічного розвитку країни (групи країн):

• аграрна;

• індустріальна;

• постіндустріальна.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш роз­винуті країни, переважно африканські. У сільському господарстві тут зайнято до 70—80 % працездатного населення. Се­ред цих країн — Ангола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Гаїті, Демократична Республіка Конго, Ємен, Камбоджа, Кенія, Лаос, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал, Папуа-Нова Гвінея, Руанда, Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан, Танзанія, Того, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Еритрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, у Болівії це видобуток сурми, олова, цинку; в Перу — цинку, міді; у Гвінеї — бокситів; у Замбії — міді, кобальту; у Намібії — алмазів; у Науру — фосфатів; у Мавританії — залізної руди.

Особливу групу становлять нафтовидобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком базується на доходах за рахунок експорту нафти. У Саудівській Аравії на­фта дає 85 % експортної виручки. Аналогічна ситуація в Ку­вейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. У Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70 % доходів бюджету, тоді як сільське гос­подарство — лише 1 % . У Катарі доходи від нафти становлять 80 % загальних надходжень у державну скарбницю. Оман від продажу нафти одержує 90 % надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70 % національного доходу.

На відміну від аграрних країн нафтовидобувні країни до­сить багаті, мають високі показники національного доходу на одну особу. Але це досягнуто за рахунок тривалої і дуже спри­ятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій поло­вині XX ст., а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ще наприкінці 40-х років країни цього регі­ону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найроз­виненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина та ін.) уже з середини XIX ст.; у наступному столітті він те­риторіально поширився й охопив практично всю Європу, Япо­нію, значну кількість країн, що розвиваються.

У 70—80-х роках у деяких країнах, що розвиваються, про­цес індустріалізації розгорнувся надзвичайно високими тем­пами. Протягом короткого часу з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворились на «нові індустріальні країни» з розвиненою структурою промисловості. До цієї групи на­лежать, зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сін­гапур, Таїланд, Філіппіни та їв.

Постіндустріальний тип економіки базується на еко­номному використанні ресурсів, задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше по­ловини ВВП розвинутих країн припадало на продукцію інфор­маційних галузей: телекомунікації, комп'ютерні центри, про­грамне забезпечення, фармацевтику. До цього типу країн на­лежать США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Японія та ін.

Економічна політика

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладом і системою управління народним господарством. Економічна політика, яку проводить держа­ва, формується під впливом економічних, політичних та ідео­логічних чинників, проте в різних економічних системах він неоднаковий.

Сьогодні більшості країн світу притаманна ринкова еко­номіка, в якій переважне значення мають ринкові фактори. Функції уряду полягають в регулюванні економічного меха­нізму метою запобігання небажаним тенденціям в економіці країни і підсилення позитивних тенденцій. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широ­кий спектр свободи дії. Але у виняткові, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було за часів "Великої депресії в США (1929 -1933), у післявоєн­ній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти, щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, які перебувають у важкому становищі, тощо. Після то­го, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до "лі­бералізації" політики з мінімальним втручанням у процес ви­робництва. Така політика властива найрозвиненішим країнам.

У соціалістичних країнах роль держави занадто велика, вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Сьогодні найновішим зразком цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народної Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічні рефор­ми, за яких поєднуються сильна державна влада і ринкові від­носини. Державний сектор економіки лібералізується, поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні під­приємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

У розвинених країнах економіка регулюється опосередко­вано, непрямими методами втручання держави. Зокрема шля­хом:

• регулювання дисконтних ставок центральним банком;

• встановлення певного розміру податків;

• нормування бюджетних витрат на соціальні потреби;

• формуванні спеціальних фондів для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання еко­логічної ситуації;

• державних замовлень уряду, переважно окремим вели­ким фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні.

Економічна політика — це система довгострокових і по­точних цілей економічного розвитку країни та комплексу від­повідних державних рішень і заходів, спрямованих на їх до­сягнення, з використанням державної влади у сфері економіки.

Цілі економічної політики держави змінюються залежно від фактичного стану економіки, але можна сформулювати основні цілі економічної політики в ринковій економіці.

1. Економічне зростання — це загальна кінцева мета для кожної національної економіки та національної економічної політики в ринковій економіці. Вона конкретизується в обся­гах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує спрямованість на активізацію найважливіших факторів економічного зрос­тання, серед яких інвестиції капіталу, реструктуризація еко­номіки, ефективна зайнятість і зростання продуктивності пра­ці, достатній платоспроможний попит населення тощо.

2. Ефективна зайнятість, як правило, поєднується з еко­номічним зростанням і передбачає активну економічну полі­тику держави.

3. Зростання економічної ефективності — найвища мета ринкової економіки, досягти якої можна за допомогою заходів економічної політики, що мають довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачують розви­ток науково-технічного прогресу, освіти, науки, використан­ня своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці.

4. Стабільний рівень цін у розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бю­джетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий період ця ціль вступає в су­перечність з ціллю найбільшого рівня зайнятості та стимулю­вання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення цієї мети має належа­ти загальній економічній політиці, спрямованій на підтримку національного товаровиробника.

5. Захист і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи забезпечують заходами антимонопольної політики, контролю за використанням еко­номічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Ця ціль вступає в певну суперечність з принципами активної державної політики економічного регулювання.

6. Соціальна безпека і стабільність досягаються засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки сприяння малому бізнесу, а також прогресивного оподатку­вання особистих доходів, оподаткування нерухомого майна тощо.

7. Рівновага зовнішньоторговельних операцій і платіжного балансу, ефективний курс національної валюти досягають­ся заходами зовнішньоекономічної політики, політики цен­трального (національного) банку щодо курсу національної ва­люти тощо.

Слід зазначити, що одночасно досягти всіх основних цілей економічної політики неможливо, тому завжди перед урядом країни постає питання вибору пріоритетів економічної політи­ки держави.

Економічна політика розвинутих країн здійснюється у двох основних модифікаціях: "неокейнсіанство" і "монетаризм". Загалом відмінність між ними полягає у ступені втру­чання уряду в економічне життя країни.

Прихильники неокейнсіанства вважають, що країна повин­на мати достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить у разі необхідності здійснювати інвестиційні "вливання" в окремі галузі або регіони з тим, щоб надати роз­витку економіки необхідний напрям. Така економічна політи­ка була популярною в перші десятиріччя по закінченні Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. (У сучасних розвинених країнах державний сектор становить до 20 %.)

Практика "монетаризму" гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сек­тору. Ця політика набула найяскравішого втілення у США за часів президента Р. Рейгана та Великій Британії за прем'єр-міністра М. Тетчер.

У соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування. Кожне під­приємство з центру отримує план випуску продукції, його ви­конання ретельно контролюється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяний тут зовсім мало, що зумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

У зовнішньоекономічній політиці є два режими: відкритість і автаркія.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотри­муються відкритості до світового ринку, максимального ви­користання ефекту від міжнародного поділу праці.

Особливий наголос робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової організації торгівлі (СОТ) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3 %, тоді як на­прикінці 40-х років вони сягали 25—ЗО %. Лібералізація по­ширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема на інвестиції.

Граничною протилежністю ліберальній зовнішньоеконо­мічній політиці є політика автаркії, яка полягає в спиранні тільки на внутрішні фактори розвитку національної економі­ки, без включення в міжнародні економічні зв'язки; зовнішня торгівля настільки обмежена, що не відіграє суттєвої ролі у валовому національному продукті.

Політика, близька до автаркії, була притаманна СРСР у 30-ті — 40-ві роки і Китаю в 60-ті роки минулого століття. Сьогодні уряд і науковці жодної країни не приймають теоре­тичних положень автаркії. Проте деякі держави обмежують економічні відносини з іншими країнами, часто вибірково, з політичних міркувань. Зокрема, до таких країн належать КНДР і Лівія (до 2011 року). Так, колишній лівійський уряд М. Каддафі націоналізував нафтову промисловість, яка є основою економіки країни, іноземні банки і компанії. Здійснювалась політика виштовху­вання приватного капіталу з роздрібної та оптової торгівлі, ліквідації приватного володіння нерухомістю. Частка держав­ного сектору в промисловості становила 90 %.

Моделі ринку та економічної політики

Виокремлюють декілька моделей ринку:

• ліберальну, або американську;

• неоліберальну, або німецьку;

• європейсько-кейнсіанську, або англійську;

• шведську;

• японську;

• нових індустріальних країн.

Американська, або ліберальна, модель ринку в класично­му вигляді існувала з початку XX от. до кінця 20-х років (еко­номічної кризи 1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в процесі реалізації "нового курсу" Ф.Д. Рузвельта та ши­рокого використання кейнсіанських методів регулювання після Другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного вну­трішнього ринку, провідними позиціями американських мо­нополій на світовому ринку, слабкістю профспілкового руху соціально-демократичного напряму та іншими факторами.

Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі:

• регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному регулюванню па основі вільної кон­куренції;

• соціальна політика має залишковий характер і повинна лише доповнювати те, що не можуть зробити ринок та сім'я для задоволення соціальних потреб громадян.

Для американської моделі ринку характерна значно мен­ша частина державного бюджету у ВВП і менша частина со­ціальних витрат. По-перше, це пов'язано з іншою функцією податкової системи у США. Податки справляються не тільки для перерозподілу доходів, а швидше для впливу на рівень цін для зміни структури пропозиції та попиту. По-друге, це по­в'язано з іншою структурою державних витрат у США: нижчий рівень державних інвестицій (за винятком інвестицій у ВПК, аерокосмічну промисловість та ін.), вищий рівень дер­жавних закупівель і витрат на підтримання стабільності ва­лютної системи.

Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Державне ре­гулювання згідно з цією моделлю спрямоване на усунення пе­решкод для вільної конкуренції, передусім тих, які створю­ються самою вільною конкуренцією. Тут наявний відхід від залишкового принципу регулювання ринку, оскільки визна­ється необхідність свідомої підтримки відтворення умов віль­ної конкуренції та заперечується стихійний характер відтво­рення подібних умов. Під умовами вільної конкуренції, крім приватної власності на фактори виробництва і товари, розумі­ють ситуацію, коли ринок розширюється в результаті зростан­ня кількості господарських одиниць і поглиблення суспільно­го поділу праці на основі структурної перебудови економіки.

Кожний товаровиробник не лише виробляє окремий товар та бореться за місце на ринку, а й сприяє виробництву інших товарів, оскільки стимулює потреби в інших суб'єктів ринку, примушує їх більше виробляти, оскільки здійснює нагрома­дження чи за межами своєї господарської одиниці, чи у фор­мі диверсифікації виробництва в межах свого підприємства. Отже, конкуренція є не тільки боротьбою за місце на ринку, а й взаємодією різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка такого аспекту конку­ренції і є предметом регулювання у межах німецької моделі ринку.

Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки че­рез кредитно-грошову, а не бюджетно-фінансову політику, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового ка­піталу в Німеччині порівняно зі США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податко­ву систему (американська модель), а швидше через підтриман­ня оптимального поєднання між величиною сукупного позич­кового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у проми­словості та торгівлі й пов'язану з цим величину відсотка.

Специфіка німецької моделі виявляється також у бюджет­но-податковій політиці. Розміри податків і державного бюджету узгоджуються зі зростанням економіки. Держава вилу­чає частину доходів, яка не може бути ефективно реалізова­ною на ринку без "перегрівання" кон'юнктури і посилення ін­фляційного тиску. Податкова політика спрямована на стриму­вання надмірного зростання у межах складної неефективної структури економіки і ставить безпосереднім завданням не пе­рерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.

Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів і зайнятості. Ведеться систематична боротьба з надмірною диференціацією у рівнях доходів як фактором обмеження ринку.

Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була найпоширенішою у Великій Британії, Франції, Італії після Другої світової війни. У міру розвитку західноєвропей­ської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст., уніфікації господар­ських механізмів відбувався процес розмивання цієї моделі та посилення рис німецької моделі ринку.

Для англійської моделі характерні:

• наявність значної за масштабами і часткою державної власності;

• здійснення державних закупівель у великих розмірах;

• значні державні інвестиції для підтримки зайнятості;

• вирішення соціальних завдань.

Державний бюджет виконує великою мірою функції кон­центрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на монопольно встановлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного регулювання.

У межах американської і німецької моделей ринку держав­ний бюджет — це фактор впливу на структуру та обсяг пропо­зиції, оскільки податки, дотації, субсидії, податкові кредити, державні кредити збільшують рівень цін на одні товари і зни­жують його на другі, крім того, державний бюджет повинен сприяти заморожуванню інфляційних доходів.

В англійській моделі державний бюджет є фактором впли­ву на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Необхідно зазначити, що вплив на рівень цін шляхом кон­центрації попиту в руках держави — це ринковий метод регу­лювання ринку, не сумісний з методами адміністративного розподілу товарів і пов'язаним із цим адміністративним уста­новленням цін. Проте в економічній політиці Великої Брита­нії, Франції та деяких інших країн останні методи були поши­рені під час Другої світової війни та в повоєнні роки.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських країнах, застосовувалась на окремих етапах реформи в Іспа­нії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважан­ня соціал-демократичного підходу до економічної політики. За шведською моделлю регулювання ринку здійснюється передусім через регулювання трудових відносин на загальнона­ціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних ста­вок) і державну власність на підприємствах, які забезпечують відтворення робочої сили та формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є потужна соціальна політика, то забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів і високий рівень зайнятості, який передба­чає державні витрати на перекваліфікацію робітників і під­тримку кількості робочих місць. Порівняно зі США частка ви­трат на перекваліфікацію робітників у державному бюджеті вища, ніж частка витрат на допомогу по безробіттю. Порівня­но з Великою Британією зайнятість підтримується більшою мірою шляхом перекваліфікації робітників, ніж підтримання кількості робочих місць. Соціальна політика забезпечує висо­кий рівень задоволення соціальних потреб через безкоштовні послуги чи послуги за пільговими цінами.

Для шведської моделі характерні суперечності між підтри­манням зайнятості, реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забезпеченням високих темпів зростання, підвищен­ням ефективності, боротьбою з інфляцією —- з іншого. У Шве­ції розвиток виробничої демократії дав змору організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, пов'язані з ор­ганізацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участю в роботі правління компаній.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є корпорація зі специфічною внутрішньою структурою. Власни­ком корпорації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють дохід у вигляді не підприємниць­кого прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рівнях максимальної та мінімальної заро­бітної плати становить більш як 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді диві­дендів за акціями, причому частка доходів у вигляді дивіден­дів за акціями невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи за­кріплення робочої сили за підприємством: патерналізм на рів­ні корпорації, довгострокові трудові угоди, сприяння корпора­ції у вихованні своїх працівників, здобутті ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного роз­витку і творчості.

Переливання капіталу між корпораціями здійснюється че­рез рух банківського капіталу: частка позичкових засобів зна­чно перевищує частку засобів, які отримують від продажу ак­цій. Звідси більше значення має регулювання через банків­сько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкову.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують про­дукцію цих підприємств.

За японською моделлю ринку використовуються також адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення строків і розмірів оновлення устаткування кон­кретним корпораціям із зазначенням штрафних санкцій за не­виконання, прийняття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах характерні Для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мекси­ка, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Особли­вість цих моделей полягає у зламі традиційних структур і фор­муванні ринково-підприємницьких відносин на основі ство­рення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресурсів, які управляються безпосеред­ньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національ­ним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Нові індустріальні країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок.

Істотна частка державних інвестицій визначає державний контроль за різними сторонами відтворення, включаючи ціпи на деякі товари. Інфляційні тенденції пов'язані з великими державними інвестиціями і державним регулюванням. Проте вони частково зменшуються завдяки зовнішньоекономічній активності, яка ''притягує" в країну стійку іноземну валюту, забезпечує завантаження потужностей, структурні зміни на­ціональних економік і пов'язані з цим високі темпи економіч­ного зростання. Ефективність цих моделей пов'язана також з невеликими територіями таких країн, як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, високою густотою населення.