Фактори впливу на процеси консервування зелених кормів

Строки збирання рослин. Для консервування зелену масу треба збирати у фазі вегетації, коли вона містить максимальну кількість поживних речовин з розрахунку на одиницю площі і є технологічно високоякісною. Як раннє, так і пізнє збирання пов’язане з недобором поживних речовин, різким погіршенням якості зеленої маси і зниженням її поживної цінності. Максимальний вихід поживних речовин і високоякісний силос одержують з кукурудзи і сорго, зібраних у фазі молочно-воскової стиглості зерна; вико- і горохо-вівсяних сумішей — у фазі воскової стиглості зерна у двох-трьох нижніх ярусах бобів; з люпину — у фазі блискучих бобиків; сої — при побурінні нижніх бобів. Вологість цих культур у міру дозрівання знижується до 70 – 60 %, а вихід поживних речовин сягає максимуму. Соняшник на корм треба збирати у фазі цвітіння; суданську траву — у фазі викидання волотей; багаторічні злакові трави — у фазі виходу в трубку, але не пізніше початку колосіння; бобові — у фазі бутонізації.

Вологість і ступінь подрібнення зеленої маси мають важливе значення для приготування доброякісного консервованого корму, особливо силосу. При силосуванні занадто вологої зеленої маси (вологість понад 75 %) внаслідок витікання соку спостерігаються великі втрати цукру, органічних кислот, азотовмісних речовин, мінеральних солей, каротину й хлорофілу, а при хімічному консервуванні — збільшуються витрати консервантів. Оптимальною вологістю силосної маси потрібно вважати 65 –75 %. Силосування рослин (насамперед кукурудзи) високої вологості (80 % і більше) у чистому вигляді недопустиме. Простим і надійним способом зниження вологості силосної маси є додавання до неї соломи (10 – 15 %). При цьому довжина частинок січки рослин має бути 5 – 8 см. Оскільки, особливе значення має вологість вихідної сировини при заготівлі сінажу, то для отримання якісного сінажу бобові трави повинні бути пров’ялені до 45 – 55, а злакові — 40 – 55 % вологості.

Ізоляція сировини від доступу повітря — обов’язкова умова успішного збереження консервованого корму, оскільки без доступу повітря припиняється життєдіяльність і рослин, і аеробної мікрофлори. Свіжоскошена зелена маса, завантажена в герметично закриту місткість, спочатку продовжує дихати, поглинаючи кисень, що залишився, і виділяючи вуглекислий газ. Потім настає період анаеробного дихання, коли використовується кисень органічних сполук і виділяється вуглекислий газ. З газоутворенням пов’язана і мікробіологічна діяльність. Протягом 5 – 6 год. після закладання зеленої маси у сховище практично весь кисень витрачається, а через 10 –21 год. не залишається навіть його слідів. Основними компонентами газу, що заповнює простір (шпарини) між частинками зеленої маси, закладеної на консервування, стають вуглекислий газ і азот, що залишаються після використання кисню. Заповнюючи весь простір, новостворений газ заважає проникненню у сховище свіжих порцій повітря. Однак тиск газів всередині і навколо сховища змінюється залежно від температури. Таким чином, у сховищі створюється то надмірний, то знижений тиск порівняно з тиском навколишнього повітря. Якщо тиск у сховищі вирівнювати за рахунок атмосферного повітря, то концентрація вуглекислого газу знизиться, а кисень, що потрапить у масу

корму, стимулюватиме відновлення у ній мікробіологічних аеробних процесів. Температура в кормі для цього цілком сприятлива, якщо, звичайно, він не промерз.

Ущільнення зеленої маси при консервуванні — один із заходів регулювання температурного і газового режиму в кормі. При вологості 70 – 75 % ступінь ущільнення мало позначається на стані силосованої маси. При більшій вологості виділяється вільна вода, яка заповнює шпарини, перешкоджаючи проникненню в них вуглекислого газу, який має антимікробні властивості. Крім того, разом із соком втрачаються поживні речовини, утворюється надлишок молочної і оцтової кислот, накопичуються продукти глибокого розпаду білків і масляна кислота.

Значення температури. Мікроорганізми, що розвиваються під час силосування, належать до групи мезофілів, оптимальний розвиток яких спостерігається при температурі 25 – 36 °С. Однак молочнокислі бактерії більш витривалі щодо підвищеної температури, ніж інші факультативні та аблігатні анаероби. Недопустимість зігрівання силосованої маси до температури вище 37 –

39 °С — одна із найважливіших умов отримання високоякісного корму. Внаслідок надмірного самозігрівання навіть найкраща, своєчасно зібрана зелена маса рослин з перетравністю органічних речовин 80 – 85 % стає поганим кормом з низькою перетравністю, особливо білка, і повністю втрачає каротин.

Якість консервованих кормів залежить від типу сховищ. Доведено, наприклад, що втрати сухої речовини при силосуванні в герметичних баштах не перевищують 10 %, у звичайних (негерметичних) 15 – 17, у капітальних бетонованих траншеях 20 – 22, а в необлицьованих наземних спорудах — 30 % і більше. Траншеї

доцільно використовувати при заготівлі великих кількостей кормів і у стислі строки.

Траншеї можуть бути наземними, напівзаглибленими й заглибленими. Для зменшення втрат і механізації робіт влаштовують траншеї з облицьованими стінами і твердою основою. Бокові стіни роблять з нахилом зовні для силосу 10 – 14., для сінажу 8 – 12., що сприяє гарному трамбуванню, самоущільненню маси і полегшує застосування засобів механізації. Дно траншеї повинно мати нахил до 2,0° до одного з торців у бік вивантаження корму. Це запобігає підтіканню води під корм при його вибиранні. Дно траншеї має бути вище рівня ґрунтових вод не менше як на 0,5 – 0,7 м. Для підвищення вітронепроникності зовнішні боки стін покривають розчином бітуму у бензині (бітум марки БН-Ш 25 %, бензин 70 – 75 %) або двічі промащують гарячим бітумом (при 160 – 180 °С). У багатьох зонах нашої країни найбільш придатні за зручністю експлуатації наземні траншеї (рис. 18.3). У них зберігається висока якість корму, не потрібна спеціальна дренажна система для відведення дощових і талих вод, є можливість механізувати завантаження і вибирання корму.

Рисунок 18.3 - Схема наземної силосної траншеї

Щоб корм не промерзав, наземні траншеї обваловують землею.

Башти — більш дорогі споруди, ніж траншеї. Їх використовують при заготівлі менших обсягів корму і закладанні найбільш цінних, наприклад, бобових культур. У світовій практиці будують башти різних розмірів і конструкцій, з різних матеріалів — дерев’яні, цегляні, залізобетонні, металеві, герметичні та негерметичні. У нашій країні поширені сінажні (силосні) башти БС-9,15 (рис. 18.4), що монтуються з бетонних блоків, стягнутих металевими стяжками. Висота башти з куполом становить 29 м, місткість — 1600 м3.

Р исунок 18.4 - Схема будови сінажної башти БС-9,15:

1 — конвеєр; 2 — кабель; 3 — вивантажувальна шахта; 4 — розвантажувач; 5 — вивантажувальне вікно; 6 — розподілювач; 7 —тринога; 8 — купол; 9 — дефлектор; 10 — блок бетонний; 11 — завантажувальна труба; 12 — стержень башти; 13 — пульт керування; 14 — рубильник; 15 — заземлюючий контур; 16 — лебідка

У стовбурі башти 31 люк для розвантаження корму. До комплекту башти входять: пневматичний конвеєр-завантажувач ТЗБ-30, розподільник-розвантажувач корму РРС-Ф-50-6 або розподільник маси РМБ-9,15 і розвантажувач корму РБВ-6, конвеєр кормів ступінчастий ТКС-6. Для забезпечення герметичності башти стики між блоками з внутрішнього боку затирають цементним розчином, а потім штукатурять по всій поверхні шаром розчину 5 мм. Внутрішню поверхню башти для захисту від корозії, зумовленої рослинним соком, покривають епоксидно-терпеновим компаундом. Ізоляція корму від доступу повітря — найважливіша умова забезпечення його високої якості з найменшими втратами. Як уже зазначалося, у погано вкритій масі відбувається процес аерації, за якого повітря проникає в корм на глибину до 2 м, що призводить до розвитку термогенезу, який супроводжується різким підвищенням температури у консервованій масі (до 60 °С і більше). При цьому легкоперетравні азотовмісні речовини взаємодіють з вуглеводами (гексоз та пентоз), внаслідок чого утворюються складні неперетравні сполуки — меланоїдини, які надають корму темно-коричневого або бурого забарвлення, а фурфурол, оксиметилфурфурол та ізовалеріановий альдегід — ароматичного запаху свіжого житнього хліба. Такий корм добре поїдають тварини, але він не має значної кормової

цінності, бо містить дуже мало перетравного білка і каротину. Це один із прикладів явної невідповідності поживної цінності консервованого корму його органолептичним властивостям. Перетравність протеїну в такому кормі знижується в 5 – 6 разів, причому повністю окислюється каротин. Проникле в консервовану масу повітря зумовлює розвиток у ній плісені і гниття.

У сховищах траншейного типу законсервовану зелену масу краще вкривати полімерними плівками, а якщо їх немає, — зволоженою солом’яною січкою або землею. Суху неподрібнену солому не слід використовувати як накриття, бо вона пропускає повітря і корм під нею псується. Її доцільно застосовувати як утеплювальний матеріал, укладаючи поверх плівки шаром 50 – 60 см. Кращими є поліетиленові плівки завтовшки 0,15 – 0,2 мм. Плівку склеюють в одне полотнище, ширина якого на 1,5 – 2 м більша за перекидку і на 4 – 6 м довша за довжину сховища. На 1 т закладеної у сховище маси потрібно близько 100 г плівки. Починають накривати з торця траншеї. Плівку розмотують, ретельно розрівнюють, легенько натягують, а зверху притискають шаром землі 5 – 6 см. У баштах законсервовану масу також краще накривати полімерними плівками, а при їх відсутності — папером, просмоленим бітумом, у крайньому разі — зволоженою солом’яною січкою шаром 10 – 20 см.