1.6.3. Відносини адвокатури України з державними органами

Питання відносин між адвокатурою і державою є склад­ними та спірними. Дискусії з цього приводу тривають і сьо­годні.

В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що державне керівництво адвокатурою не потрібне.

Й.Д. Перлов, навпаки, вважає, що за допомогою Міні­стерства юстиції потрібно посилювати роль державного керівництва адвокатурою, оскільки остання виконує фун­кцію, що має державне значення¹⁰⁰.

Деякі інші вчені також вважають, що адвокатура здійс­нює державні функції, і тому ототожнюють її з державни­ми органами. Так, М.О. Чельцов стверджує, що адвокат здійснює функцію державного представництва прав і закон­них інтересів окремих громадян, що виступають як підсуд­ні, позивачі та відповідачі у кримінальному та цивільному процесах¹⁰¹. С.В. Натрускін також вказує на державний характер адвокатури і відзначає публічно-правові особли­вості її діяльності¹⁰².

О.Д. Святоцький підкреслює, що діяльність адвокату­ри, безумовно, має державний характер, адже адвокатура як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги — захищає права і законні інтереси грома­дян. Більше того, в адвокатури і державних органів багато спільних завдань (у тому числі побудова демократичної правової держави); вони розвиваються в напрямі всебічно­го розгортання демократії; разом виконують важливі со­ціальні функції. Крім того, державні органи надають допо­могу адвокатурі. У свою чергу, вона активно допомагає їм у розв'язанні завдань, які стоять перед суспільством (на­приклад, зміцнення законності і правопорядку).

Водночас О.Д. Святоцький та В.В. Медведчук стверджу­ють, що тісна взаємодія адвокатури і державних органів, державний чи публічно-правовий характер її діяльності не можуть у цілому характеризувати правову природу адво­катури. За своєю сутністю, як уже зазначалося, вона є

вільною професією, а отже, — має громадський характер. Українське законодавство про адвокатуру вперше зробило крок у напрямі визнання її громадською організацією, ви­значивши поняття адвокатури як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод, представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надава­ти їм різноманітну юридичну допомогу (ст. 1 Закону Украї­ни "Про адвокатуру").

Яка ж думка з цього приводу переважає в основних су­часних світових системах адвокатури?

В Англії і США поняття та суть адвокатури норматив­ними актами не розкриваються. В Англії у деклараціях ад­вокатських організацій та публічних виступах адвокатів висловлюється думка про те, що адвокатура служить справі "правильного регулювання суспільних процесів владними рішеннями", зміцненню режиму "панування права", захисту прав людини тощо. У СІЛА адвокатура визначається такою, що приватно практикується, комер­ційною діяльністю. Законодавство Франції розглядає ад­вокатуру як ліберальну незалежну професію. Федераль­не положення про адвокатуру Німеччини визначає адвока­туру як незалежну організацію в системі правосуддя, а ад­вокатів як вільних підприємців.

З приводу відносин адвокатури з державними органами не можна не погодитися з думкою ІО.І. Стецовського, який зазначає, що відносини між громадськими організаціями та державними органами залежать від завдань і характеру діяльності тих чи інших громадських організацій, від їх місця та ролі в житті суспільства. Ці відносини можуть ґрунтуватися на принципах координації та узгодження в загальних рамках правового режиму, установленого де­ржавою. Однак вони можуть ґрунтуватися і на принципах загального або безпосереднього керівництва. Стосовно ад­вокатської діяльності Ю.І. Стецовський зазначає, що її можна розглядати як вільну професію лише з певними об­меженнями. Вона є такою, оскільки доступ до неї відкри­тий будь-кому, хто бажає і достатньо до неї підготовлений, і тому, виконуючи професійні обов'язки, адвокат повинен користуватися якомога більшою незалежністю. Адже го­ловне завдання адвоката —- захищати приватних осіб у правовому спорі з державою. Необхідність для громадяни­на мати в спорі з державою помічника - автономного, про­фесіонального юриста вимагає формування адвокатури як добровільного, еамокерованого та незалежного об'єднання. Представляючи обвинуваченого або іншу осо­бу, адвокат здійснює публічно-правові функції. Тому суть проблеми полягає не в тому, чи слід відмовитися від де­ржавного керівництва адвокатурою, а в тому, якими є межі і форми цього керівництва'.

Між адвокатурою і держаною в основних сучасніих сві­тових системах адвокатури складаються різні відносини.

Наприклад, у США і Франції жодного контролю з боку держави за діяльністю адвокатів немає"".

В Англії загальне керівництво адвокатурою здійснює лорд-канцлер (член Верховного суду).

У Німеччині державні органи зберігають низку елементів нагляду за діяльністю адвокатури. Так, контроль за діяльні­стю Федеральної палати адвокатів здійснює міністр юстиції. Міністерство юстиції має право встановлювати межі тарифів оплати юридичної допомоги. Управління юстиції земель роз­глядають заяви громадян, лісі висловили бажання займатися адвокатською діяльністю, вивчають щорічні звіти палат ад­вокатів про зміст їх діяльності та ін.

В Україні порядок відносин адвокатури з державою ви­значений Законом "Про адвокатуру". Закон гарантує неза­лежність і самостійність адвокатури. На Міністерство юс­тиції покладено обов'язки щодо забезпечення оплати праці адвокатів у випадках участі останніх у кримінальних спра­вах за призначенням та у разі звільнення громадян від опла­ти наданих їм юридичних послуг, а також узагальнення статистичної звітності про адвокатську діяльність, сприян­ня підвищенню професійного рівня адвокатів. Місцеві ор­гани державного управління в межах своєї компетенції сприяють адвокатам і адвокатським об'єднанням у вирі­шенні соціальних питань, забезпечують їх службовими приміщеннями.

Повертаючись до "Основних положень про роль адво­катів" та "Стандартів незалежності юридичної професії", слід зазначити, що завдання державних органів полягає в тому, щоб забезпечити належну роль адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами у процесі розроблен­ня націоналі.ного законодавства та його застосування. Уря­ди мають надати адвокатам можливість виконувати про­фесійні обов'язки без залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися та консультувати клієн­та як у своїй країні, так і за кордоном.

Уряди повинні виключити загрозу застосування ад­міністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних обов'язків, стандартів й етичних норм. У х>азі загрози без­пеці адвокатів у зв'язку з виконанням професійного обо­в'язку вони мають бути адекватно захищені властями. Ад­вокати не можуть ідентифікуватися з їх клієнтами та спра­вами клієнтів у зв'язку з виконанням першими професій­них обов'язків. Суд чи адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього адвоката не було дискваліфіковано відповідно до національного за­конодавства і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов'язані забезпечити адвокату можливість своєчасно отримувати інформацію, документи та матеріали справи, зокрема у кримінальному процесі — не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визна­вати та додержувати конфіденційності комунікацій і кон­сультацій за виконанням своїх професійних обов'язків (Пре­амбула та п. 16—19, 21, 22 "Основних положень"). Має бу­ти забезпечений захист звичайної та електронної систем адвокатського діловодства (досьє), а також захист від втру­чання в електронні засоби зв'язку й інформаційні системи, що використовуються адвокатами (п. 13 "а" "Стандартів").