23. Засади розмежування видатків між окремими бюджетами.

Розмежування видів видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього Кодексу, між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання гарантованих послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

1) перша група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання гарантованих послуг і які розташовані найближче до споживачів;

2) друга група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують надання основних гарантованих послуг для всіх громадян України;

3) третя група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують гарантовані послуги для окремих категорій громадян, або реалізацію програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.

2. Видатки першої групи здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст.

3. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів.

4. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

5. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

23. Роль видатків бюджету у фінансовому забезпеченні потреб соціально-економічного розвитку.

Видатки на соціальний розвиток повинні забезпечувати вирішення питань економічного розвитку в майбутньому. Наприклад, реалізація довгострокових програм зайнятості сприяє боротьбі з безробіттям серед молоді і, як результат, покращується соціальне становище останніх. Також доведено, що інвестиції в людський капітал є високоефективними вкладеннями в розвиток соціуму й економіки в цілому. Проте нині в Україні видатки соціального напряму спрямовані виключно на фінансування споживацьких потреб, зокрема, на збільшення розмірів соціальних виплат і поетапне збільшення розміру мінімальної заробітної плати. У процесі формування видаткової частини бюджетів на наступний рік основні зусилля держави спрямовуються переважно на вирішення поточних проблем без достатньої оцінки впливу таких рішень на майбутній економічний розвиток. Про відсутність стратегічної політики соціально-економічного розвитку свідчить постійна зміна структури й обсягів видатків бюджетів.

Бюджетне фінансування на охорону освіти у період з 2007-2011 рр. залишається у розмірі приблизно 8000 млн. грн., або 4% від загальних витрат Державного бюджету України. Цього не вистачає для надання мінімального набору послуг українському населенню, рівень смертності продовжує зростати, а якість послуг, що надаються населенню не зростає.

Видатки на освіту є більш значними, вони майже втричі перевищуються видатки на охорону здоров’я, тобто становлять 12% від загального обсягу видатків Державного бюджету. Але рівень освітянських послуг теж залишається низьким та залежить від фінансових можливостей батьків сплачувати за додаткові заняття своїх дітей [7, C.171-179].

Ще в більш критичному стані знаходяться заклади культури та спорту, витрати на які не досягають навіть 2 % з Державного бюджету, адже фінансування здійснюється за залишковим принципом. Ігнорування державою необхідності підтримки культурної сфери призводить до деморалізації суспільства та зростання злочинності. На сьогодні в Україні фінансування фізичної культури та спорту з Державного бюджету України на одну особу припадає 21,37 грн. Ця сума є мізернею, особливо якщо зважати на те, що основні фонди палаців спорту майже повністю амортизовані й підлягають капітальному ремонту, а державних стадіонів майже не залишилось.

Слід зазначити, що особлива увага звертається саме на фінансування видатків на соціальну сферу, адже вони забезпечують формування та зростання людського капіталу. Економічний розвиток будь-якої країни не можливий без даного фактора, а тому першочерговим завданням держави є фінансове забезпечення соціальної сфери с метою формування високоінтелектуального та здорового суспільства. На жаль, сучасна політична доктрина в Україні зводиться до підтримання мінімального рівня життя, яке слід називати «виживанням»