1. Традиціоналізм;

2. Світоглядний та політичний скептицизм;

3. Органіцизм.

Якщо лібералізм і соціалізм по суті є інтернаціоналістськими ідеологіями, то консерватизм проголошує націоналізм.

Нація кваліфікується як головний об’єкт політичної прихильності, тому державна влада повинна піклуватися передусім про національні інтереси.

Консерватори виступають проти будь-яких варіантів глобалізації економічних відносин- «європеїзації», «атлантизації» і т.ін.

Головним документом неоконсерватизму є «Консервативний маніфест 1979» І.Гілмора, М.Шумана, Р.Срутона, Г.Кальтенбруннера.

В число головних цінностей неоконсерватори включають:

• Непорушність приватної власності;

• Традиціоналізм;

• Органічне суспільство;

• Ієрархічний соціальний порядок;

• Демократичні інститути;

• Сильна держава.

Марксизм.

Існує три визначальних властивості марксистської доктрини:

• Бачення історії, в якій головну роль грають ідеї класової боротьби і примата економіки;

• Це теорія суспільства і політичний проект соціалізму;

• Переконання в тому, що марксистська теорія і політичний проект мають науковий зміст, на відміну від конкуруючих модифікацій соціалізму.

В «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енгельс стверджували, що вся попередня історія - це історія класової боротьби, яка є головним джерелом всіх соціальних змін.

Ортодоксальні марксисти стверджують, що розвиток економіки неминуче приведе до комунізму. Комунізм - це суспільство асоційованих виробників.

Крім того, в комунізмі не існує класових розходжень. Звідси випливає постулат про відмирання держави.

Сьогодні існують три модифікації марксизму:

• Критична теорія суспільства;

• Марксистський структуралізм;

• Аналітичний марксизм.

Найбільш відомими представниками критичної теорії є Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермас, К.Оффе, Е.Велмер.

Вони вважають, що розвиток культурної індустрії і масове поширення її товарів привели до того, що маніпуляція стала елементом соціального життя, тобто держава за допомогою масової культури втручається у вільний час людей.

Засновником структуралізму є Л.Альтюсер («Про Маркса» і «Ідеологія і ідеологічні інститути держави»).

Суть інтенції Л.Альтюсера - обґрунтування добровільного підпорядкування ідеології всіх людських індивідів. Саме ідеологія робить з індивідів суб`єктів, які самі себе вважають вільними.

Автори аналітичного марксизму («Аналітичний марксизм» Д.Ремер, Г.Коен, А.Пшеворські – 1986 р.) стверджують, що перехідний період на шляху до соціалізму вимагає зниження рівня життя. Про це свідчить досвід всіх країн, що намагаються побудувати соціалізм. Сьогодні ймовірні компроміси робітничого класу з пануючим. При цьому робітники відмовляються від боротьби за свої права в обмін на високий рівень капіталістичних інвестицій. Така ситуація була характерна для країн Заходу в ХХ ст.

Для неомарксизму є характерним:

• Він трактується ідеологами з ліворадикальних позицій;

• Політика повинна ґрунтуватися на принципі радикальної зміни суспільства і політичних структур радикальними засобами і методами;

• Проявляє нігілізм у культурі: заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм;

• Характеризується фаталізмом відносно капіталістичної цивілізації, в якій, на їхню думку, все розподілено і не існує вільного вибору.

Соціалізм.

Соціалізм розвивався в боротьбі з капіталізмом подібно тому, як лібералізм виникав у боротьбі з феодалізмом.

Історія соціалізму нараховує біля двохсот років. Відношення ранніх соціалістів до розвитку промислового капіталізму був двоїстим: страх перед убогістю змішувався з надією на досягнення загального добробуту на основі суспільної власності на засоби виробництва і розподілу. (Сен-Симон, Оуен, Фур'є).

Конкретними інститутами соціалізму були 1 і 2-й Інтернаціонали - міжнародні організації робітників.

Для вираження інтересів створювалися соціалістичні і соціал-демократичні партії. Найбільш впливові з них існували в Німеччині і Франції. Було створено Соціалістичний Інтернаціонал (Соцінтерн).

Поряд з рівністю соціалісти відстоюють пріоритет співробітництва над суперництвом. Держава повинна боротися з будь-якою економічною владою і збільшувати сферу можливостей індивідів. Усувати безробіття, створювати нові робочі місця.

Братерство - ще одна цінність соціалізму, під яким розуміється добровільно взяте на себе зобов'язання взаємної турботи.

Комунітаризм.

У політичній філософії 1990-х рр. склалалася ціла школа соціальної і політичної думки під назвою комунітаризм. Її головними представниками є М.Сандел, М.Уолцер, А.Макінтайр, Ч.Тейлор.

Суть комунітаризму - в обговоренні різних аспектів братерства як стану суспільства і соціального ідеалу.

Серцевиною комунітаристської концепції є акцент на дослідженні маніпулятивних відносин у суспільстві, яке використовує демократичні інститути.

Націоналізм.

Це ідеологія і політична практика підпорядкування одних націй іншим, проповідь національної винятковості і переваги, розпалення ворожнечі, недовіри і конфліктів.

Ряд українських політологів (Г.Щокін, О.Бабкіна, В.Бебик, М.Головатий і ін.), продовжуючи традицію вчених національно-державницького напрямку, визначають націоналізм як «патріотизм, активна життєва позиція кожного громадянина України».

Спочатку націоналізм був спрямований на консолідацію націй, національне звільнення.

М.Бердяєв поділяв націоналізм на:

• Агресивний;

• Руйнівний;

• Зоологічний;

• Творчий;

Центральне поняття націоналізму - «нація». Окремі дослідники (В.Макаренко, Росія) визначають її як «уявну (вигадану) спільність людей, яка представляється їм як неминуче обмежена і суверенна».

Дослідники (В.Макаренко) виділяють три основних протиріччя націоналізму:

• Між об’єктивно недавнім (за історичним даними) формуванням націй і їх суб’єктивною давниною (як думають націоналісти);

• Між формальною універсальністю націй як соціокультурного поняття і неминучої партикулярністю її конкретних проявів;

• Між політичною силою і теоретичною безплідністю націоналізму.

Установки націоналізму серйозно впливають на національні почуття людей і груп зі слабкою національною самосвідомістю, низьким рівнем політичної культури і національної толерантності.

Погіршення соціально-економічного стану і умов, ріст соціальної напруженості в суспільстві є соціальними детермінантами росту націоналізму.

Політичний спектр.

Розподіл на «лівих» і «правих» політиків датується Французькою революцією 1789 – 1794 р., коли депутати Генеральних штатів поділилися на прихильників короля (праворуч в залі засідань) і його супротивників (ліворуч). При цьому ще раніше малася на увазі символіка правоти, права і лівости, близькості до диявольських сил.

Лівацтво (Лівий радикалізм) – крайній прояв лівих сил в політиці, часто екстремістське, деструктивне і хуліганське за характером, який охоплює нестабільні соціальні верстви – студентство, люмпенізовані, маргінальні шари ( у т.ч. безробітну молодь, частину інтелігенції).

Сьогодні цією «хворобою» заражені крайні крила фемінізму, антивоєнних рухів, антиглобалісти, «надзелені» і т.ін.

Учасники Всесвітнього економічного форуму в Давосі (2001 р.) визнали справедливими деякі доводи антиглобалістів, зокрема, про більшу орієнтацію країн, що розвиваються, на розвиток внутрішнього ринку і справедливий розподіл.

Політична культура.

Незважаючи на це, сам термін “політична культура” вперше був введений у науковий обіг філософом І. Гердером (ХУ111 в.), а одержав поширення тільки в 50-х рр. ХХ ст., завдяки працям американського політолога Габріеля Алмонда.

Політична культура – це соціально – психологічна похідна, яка детермінує найбільш стабільні і типові зразки і правила політичної поведінки індивідуума, групи або суспільства в цілому.

Таким чином, політична культура являє собою сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки.

Політична культура проявляється у вигляді історично виробленої здатності до творчості, а також легітимних цінностей, норм, інститутів.

Структура політичної культури містить у собі такі основні елементи: культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки, політичні інститути і політичні відносини.

Культура політичної свідомості містить у собі:

• Політичні уявлення;

• Політичні цінності;

• Політичні традиції;

• Політичні установки;

• Політичні орієнтації.

Усі ці складові оформлюються в політичній мові як сукупності певних знаків і символів, наприклад, мова жестів.

Близької до мови жестів значною мірою перебуває політична символіка, однієї з основних форм якої є національно-державна символіка.

Символіка може позначатися :

1.графічно;

2. у вигляді людських фігур;

3. у вигляді герба, державного Прапора та інш.

Традиції в політичній культурі становлять її історичну і соціокультурну детермінанту (першооснову). Змістовну сторону політичної культури становлять політичні ідеї, концепції, переконання.

Ядром політичної культури є цінностно-нормативна система, в якій головними цінностями можуть виступати такі як, наприклад: соборність, незалежність, самостійність, рівність, справедливість, плюралізм, приватна власність і т.п.

Типологія.

У кожній політичній системі існує і функціонує власна базисна модель політичної культури, яка поєднує універсальні, загальнолюдські і специфічні, національні риси.

Для більшого розуміння необхідно усвідомлювати наявність ієрархічної взаємодії домінуючої культури, яка підтримується більшістю громадян суспільства, субкультури, яка частково пов'язана з домінуючою і контркультури, яка протистоїть домінуючій культурі.

Польський політолог Єжи Вятр пропонує свою типологію, пов'язану з історичними формаціями.

Найпоширенішою є цивілізаційний підхід, який протиставляє цінності Заходу і Сходу.

Пізніше американський політолог Г. Алмонд називає чотири типи:

1) англо-саксонська секулярна гомогенна;

2) континентальна європейська фрагментарна;

3) змішана;

4) тоталітарна.

Особливості політичної культури українського суспільства обумовлені специфікою її історичного минулого і сучасним станом перехідного періоду.

Політична культура України перебуває на етапі формування, хоча окремі пріоритети вже позначилися (національна ідея, самостійність, незалежність, европеізм, демократія і т.ін).

У цілому ж політична культура сучасної України представлена різними типами, вона містить в собі фрагменти різнорідних структур, тому її можна визначити як фрагментарну.

Функції політичної культури.

• відбиття і реалізація корінних інтересів суб'єктів політичному життя;

• нормативно-регулююча функція, яка забезпечує стабільне, злагоджене функціонування політичної системи;

• виховна функція та ряд ін.