Габріель Алмонд (сша) дає класифікацію ступеню свідомості участі в політиці:

1. повністю несвідома, стихійна участь у політиці;

2. напівсвідома участь;

3. цілком свідома участь, затвердження своїх інтересів і цінностей.

Рекомендована тематика доповідей:

1.Сучасні теорії політичного лідерства.

2.Феномен наднаціонального лідерства.

3.Сучасні типології політичного лідерства в західній політології.

4.Теорії політичних еліт в сучасній політології.

5.Типологія сучасних політичних лідерів України.

6. Особистість в політиці.

Тема 7.Політика і етнонаціональні відносини.

План

1.Поняття «народ», «етнос», «нація» в політології. Етнонаціональна політика.

2. Моделі етнонаціональної політики.

3. Етнополітичні конфлікти: причини, стадії, методи боротьби.

4.Етнонаціональна політика України: основні напрямки.

Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ.

На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання наро­ду в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до пев­ного народу, проживає на території чи в складі іншого наро­ду! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особ­ливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку ба­гато які етноси втрачають спільність території (наприклад, ук­раїнці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.

Існують два поняття нації.

Перше — це нація-дер­жава, яка з етносом не має нічого спільного.

Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю.

У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість).

У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поля­ки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства Укра­їни).

Нація — політичне, державко організований народ.

Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державність не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утво­рити свою державу, зміцнити її

Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації.

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук­раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо­нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли­ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку­вався як «буржуазний», а отже, реакційний.

Сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на­ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває пробле­ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да­ному разі націоналізм є основоположним політичним принци­пом державного устрою більшості країн світу.

Американський політолог Дж. Ротшильд виділив три основні моделі етнополітики: вертикально-ієрархічну, “паралельну етнічну сегментацію” і “перехрещену сітку”.

Американський політолог Дж. Ротшильд виділив три основні моделі етнополітики:

1.вертикально-ієрархічну;

2.“паралельну етнічну сегментацію”;

3.“перехрещену сітку”.

Те­пер для України в соціально-національному сенсі надзвичай­но важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів для стимулювання політич­ної активності українського народу, сприяння духовному онов­ленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвер­дження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій сус­пільства, ядром якої має стати власне державна національна ідея.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти.

Етнонаціональні відносини.

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з пер­ших місць серед пекучих проблем сучасності. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спіль­ностей свідчить про наявність особливого типу соціальних від­носин, що характеризуються як відносини національні (між­національні).

Етнонаціональні відносини — це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, на­ціональними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів:

1.рівноправні;

2.відносини панування й підлеглості;

3.прагнення до знищення інших суб'єк­тів.

В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукуп­ність соціальних відносин.

Етнонаціональні відно­сини — це міцний сплав національного й політичного.

Головни­ми в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправ­ність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті

Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз­няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.

Етнонаціональна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, ро­зв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Етнонаціональний конфлікт - це соціально-кризова ситуація, зумовлена незбіжністю інтересів і цілей етнічних груп у рамках спільного етносоціального простору.

Основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, пов'язаних із на­ціональними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республі­ками (землями, штатами, кантонами і т. д.).

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами).

3. Відносини всередині союзних республік.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національ­но-державних утворень.

5. Проблеми розділених народів.

Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, за­гострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики.

Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає:

1. забез­печення вільного волевиявлення націй;

2. реалізацію їхніх за­конних прав на життя;

3. відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності.

Стадії етнополітичних конфліктів:

1.Передконфліктна (латентна) стадія;

2. Конфліктна стадія;

3. Стадія врегулювання.

За своєю класифікацією етнополітичні конфлікти поділяються на насильницькі та ненасильницькі.

Концептуальні засади державної етнополітики України відображені в таких політико-правових документах:

• Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей (серпень 1991 р.);

• Декларація прав національностей України (листопад 1991 р.);

• Закон України “Про національні меншини в Україні” (червень 1992 р.);

• Конституція України (червень 1996 р.) та інші.

В Україні запроваджено застосування в національному законодавстві міжнародних стандартів захисту прав меншин:

• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 р.; ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 р.);

• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 р.) та інші.

Чинне законодавство України постійно удосконалюється під впливом міжнародного фактора, процесів євроінтеграції.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох фор­мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права:

1.відокремлення;

2.воз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизна­чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ­ного утворення під впливом волевиявлення народу.

Воз'єднання — форма реалізації права на самовизначен­ня, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднати­ся з іншим народом (нацією).

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих на­родів.

Рекомендована тематика доповідей:

1.Категорія нації в сучасній політології.

2.Проблеми етнонаціональних відносин в сучасній Європі.

3.Проблеми етнонаціональних відносин в Україні.

4.Українська національна ідея в сучасній українській політичній думці.

5.Основні напрямки української національної політики та її законодавче

забезпечення.

Тема 8. Політична ідеологія і політична культура.

План

1.Поняття ідеології. Місце і роль в суспільстві.Функції політичної ідеології.

2.Ідеології лібералізму, консерватизму, марксизму та соціалізму.

3. Комунітаризм. Націоналізм. Лівацтво

4. Поняття політичного спектру.

5. Політична культура суспільства.

Ідеологія (грецьк. - ідея, вчення) - система уявлень, цінностей, знань, методів, яка відбиває модель сучасного і (або) майбутнього суспільства.

Ідеологія регулює, інтегрує і направляє діяльність індивідів у всіх сферах життя.

Ф.Енгельс визначав ідеологію як «уявну реальність, що видається за дійсність».

Політична ідеологія – доктрина, яка виправдує домагання тієї або іншої групи осіб на владу (або її здійснення) і домагається у відповідності із цими цілями підпорядкування суспільної думки власним ідеям.

Це різновид корпоративної (групової) свідомості, яка відбиває суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку.

Основні функції політичної ідеології:

• Оволодіння суспільною свідомістю;

• Впровадження в суспільну свідомість власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього;

• Створення позитивного іміджу в очах суспільної думки пропонованих цілей і завдань політичного розвитку.

Лібералізм.

Засновники: Д.Локк, А.Сміт, Ш.Монтеск'є, Т.Джефферсон, Д.С.Міль, Т.Д’юї, Видатні політичні філософи ХХ ст. І.Берлін, Д.Роулс, Ф.Хайєк.

Класичний лібералізм пропонував:

• діяльність уряду повинна базуватися на певних законах;

• уряд повинен поважати приватну власність і свободу договорів між індивідами;

• індивіди повинні відповідати за вибір власного життєвого шляху.

Інституціоналізація неолібералізму відбулася в 1947 р., коли був створений Ліберальний Інтернаціонал, який затвердив «Маніфест лібералів».

Рух від класичного лібералізму до сучасного супроводжується ростом ідеологічних і утопічних тенденцій. В результаті розчарування лібералізмом стало загальним.

Ріст популярності консерватизму в 1980-і рр. частково пояснюється цими процесами.

Своєрідною реакцією на них є лібертінізм (лібертаризм). Його прихильники вважають власну версію «автентичним лібералізмом» і претендують на роль класичних лібералів.

Свобода - головна цінність лібералізму.

Абсолютна влада, теократія і капіталізм - головні політичні і ідеологічні вороги лібералізму.

Неолібералізм тісно співробітничає з лейбористами у Великій Британії, соціал-демократичними партіями в Європі і т.ін.

Консерватизм.

Моментом зрілості консерватизму можна вважати реакцію Е.Берка на події, пов'язані з французькою революцією.

У його праці («Міркування про революцію у Франції») можна вичленити три головних поняття, які істотно вплинули на розвиток консерватизму: