2.3. Сільське господарство розвинутих країн і країн, що розвиваються

На основі такої взаємодії різних галузей виникає агропромисловий комплекс (АПК). АПК — це функціональна багатогалузева підсистема, що виражає взаємозв’язок, взаємодію сільського господарства та поєдна­них із ним галузей економіки з виробництва сільськогосподарської техніки, сільськогосподарської продукції, її зберігання, транспортування, перероб­лення та реалізації.

Практично всі галузі національної економіки тієї чи іншої країни прямо чи опосередковано беруть участь у функціонуванні АПК, струк­тура якого охоплює три сфери:

1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства;

2) власне сільське господарство;

3) перероблення, зберігання і реалізація готової продукції.

Більше того, в останні десятиліття у країнах Заходу виник міжна­родний агробізнес, ядро якого утворюють великі ТНК, що контролюють виробництво і збут продуктів харчування. Серед ста найпотужніших із них — більше 40 американських і понад 30 західноєвропейських.

Важливою складовою АПК є продовольчий комплекс (ПК), до якого входять і галузі переробки сільськогосподарської продукції нехарчового призначення. Поняття «продовольчий комплекс» особливо стосується економіки країн Заходу, де по суті відсутнє виробництво власне технічної сировини: бавовни, льону та ін. У США на частку продоволь­чого комплексу припадає 9/10 усієї продукції, що виробляється АПК.

Чим більше розвинута міжгалузева кооперація, тим менша частка сільського господарства у вартості кінцевого продукту АПК. У США, скажімо, у структурі ВНП питома вага агробізнесу становить 15,8 %, у тому числі: фермерство — 1,4 %, матеріальне забезпечення фермерсь­ких господарств — 5,2 %, переробка — 2,7 %, транспорт — 0,6 %, оп­това і роздрібна торгівля продуктами харчування — 5,9 %.

Основою сільського господарства як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, є фермерські господарства.

Ферми у країнах Західної Європи та Північної Америки, дуже варіюючи за розмірами, є в основному сімейними. Середній розмір ферми залежить від місцевих історичних, соціальних, природних умов і спеціалізації. В Австралії, наприклад, він досягає 1,8 тис. га, у США і Канаді — близько 200 га, тоді як у Західній Європі він складає 17, а в Японії — 2 га.

Усі форми підтримки аграрного сектора економіки в країнах ОЕСР оцінювалися на початку 1990-х років у середньому в 11 — 14 тис. дол. на рік на одного повністю зайнятого фермера. Цей показник коливався від 2—3 тис. дол. у Швейцарії до 33 тис. у Норвегії. У країнах ЄС допомо­га в середньому становила 8—10 тис. дол., у США — 20—27 тис.

Під еквівалентом виробничих субвенцій (ЕВС) розуміється відношення суми виділених державних дотацій до вартості агропродукції. Однак, незважаючи на прагнення обмежити державні субвенції аграрному секто­ру, в абсолютному вираженні вони зростають. Так, в останні роки країни-члени ОЕСР витрачають на підтримку свого сільського госпо­дарства щорічно близько 300 млрд дол. (промислово розвинуті країни в цілому — 350 млрд) при ринковому обсязі виробництва сільськогос­подарської продукції у 850—900 млрд дол.

Зовсім іншу картину являє собою сільське господарство країн, що розвиваються. Передусім воно внутрішньо дуже неоднорідне і охоплює два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.

До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора нале­жить переважна більшість сільського населення країн, що розвивають­ся, тобто мінімум 100 млн осіб у Латинській Америці, 380 млн в Аф­риці і 800 млн в Азії.

Значний вплив на сільське господарство країн, що розвиваються, мала «зелена революція», яка містила три головні компоненти. Пер­ший з них — виведення нових сортів сільськогосподарських культур.

Другий компонент «зеленої революції» — це іригація (штучне зро­шення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення.

Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучасної техніки, добрив, засобів захисту рослин. І хоча загальний рівень ме­ханізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвивають­ся, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення.

У більшості країн СНД сільське господарство є однією з головних галузей національної економіки. В середньому по Співдружності на його частку припадає 12 % загального обсягу валового продукту, в то­му числі у Грузії — більше половини, у Молдові, Киргизстані, Узбе­кистані та Вірменії — близько третини, в Азербайджані — 27 %, Ук­раїні — близько 20 %, Білорусі та Казахстані — близько 12 % і в Росії — близько 7 %.

Так, зношення і скорочення парку сільгосптехніки у країнах СНД (за ви­нятком Білорусі) оцінюється у 80—90 %. В Росії та Україні щорічне оновлення парку сільськогосподарської техніки реально складає мен­ше 1 % при необхідному рівні 10—12 %.