1.2.3.2. Карст

В помірних широтах карстовий ландшафт характеризується нерівною поверхнею з замкнутими улоговинами, відсутністю значних поверхневих водотоків, глибоким заляганням грунтових вод, наявністю підземних порожнин, зникаючих річок, потужних джерел, своєрідними червоноколірними грунтами та специфічною рослинністю. Дренуюча роль карсту поліпшує властивості ландшафту в надмірно зволожених місцевостях і посилює нестачу вологи в посушливих.

Для карстонебезпечних районів характерна можлива деформація земної поверхні при будівництві, експлуатації гідротехнічних цивільних і промислових споруд. Підземні карстові форми рельєфу використовують як об`єкти спелеотуризму.

В межах України розвинуті всі типи карсту (в тому числі і особливо небезпечний відкритий карст). За карстовим районуванням розробленим в 1971 році Б..М.. Івановим і уточненим в 1980 році В..М.. Дублянським і О.О. Ломаєвим (1980) на території України виділено 14 карстових областей і 55 районів. Поверхневі карстові форми рельєфу поширені практично у всіх областях України, підземні — відомі лише в 10 карстових областях і 34 карстових районах.

За різними даними карстові процеси розвиваються на площі від 30 до 60 % території України. Висока ступінь враженості карстовими процесами виявлена в межах Волинської (100%), Тернопільської (100%), Хмельницької (78 %), Миколаївської (78%), Рівненської (73 %), Львівської (64%) областей України, а також в Криму (62%). Найбільша щільність карстових поверхневих форм (лійок, карстових ровів ) спостерігається у південно-східній частині Подільської височини, в пониззі р. Золота Липа (Тернопільська область), та в південно-східній частині Передкарпаття.

Карстопрояв, як відомо, локалізується площами розповсюдження порід, що карстуються і залягають або безпосередньо з поверхні, або на глибині, в зоні дренування підземних вод.

Території Волинського Полісся, Подільської височини, Деснянсько-Сейсмського межиріччя, північної і південної частини Донбасу, пониззя Дніпра, Тарханкутської височини, передгір`я та яйли Кримських гір характеризуються поширенням карбонатного карсту; Розточчя та південно-східна частина Закарпаття, центральна частина Передкарпаття та Донбасу - соляного карсту.

В межах Подільської височини широко розповсюджені форми поверхневого і підземного карсту. Порожні печероподібні гроти, ніші, аномально розширені тріщини в вапняках, колодязі, які поглинають воду, характерні для Толтрового кряжа. Лантухоподібні та лейкоподібні западини діаметром від декількох до 200 м. і глибиною до 5 м, розповсюджені на межиріччя Стріпи і Серета. В межиріччі рік Серет і Нічлава, в районі с. Більче, і низині Збруча вони досягають 100 м. в діаметрі.

В районі с. Кривче можно спостерігати гіпсові печери. Карстові лійки (за місцевою назвою вертеби) розвинуті по долинам річок Гнилий Потік, Горожанка, біля с. Журавно та в інших місціх. Між толтровими грядами і Опіллям на схилах і межиріччях лівих притоків Дністра (р. Стріпи, Серета, Нічлави і частково Збруча) відомі унікальні печери гіпсового карсту — Кристальна, Озерна, Вертеба, Мокра, Оптимістична та ін. Карстові форми, як правило, розміщені в межах підземних блоків, де крейдяні і гіпсові відклади залягають порівняно високо.

На Донецький височині наземні форми карсту представляють карри, стародавні і сучасні воронки.

Карри розвинуті на поверхні нижньокам`яновугільних вапняків в басейні р. Волновахи. Вони не досить чітко виражені. Звичайно це дивовижні за формою гребінці на з`їденій кавернами вапняковій поверхні.

Воронки стародавні відомі на південному заході і північному заході Донецької височини. На південному заході височини воронки досягають значних розмірів, деякі з них — до 30 - 40 м. в діаметрі і 25 - 30 м. в глибину. Воронки виконані переважно каолінистою речовиною, вапняковим елювієм, палеогеновими глауконітовими пісками, крейдовими породами. Деякі воронки менших розмірів виконані пліоценовими червоноколірними породами. Стародавні воронки у більшості випадків відкриті кар`єрними розробками. Це дає змогу припустити, що багато з них ще невідомі через те, що поховані і в рельєфі не виявляються. Вік стародавніх воронок південно-західної і північно-західної частини височини палеогеновий.

Воронки сучасні зустрічаються в долинах річок Волновахи, Бахмутки. За способом утворення воронки провальні, воронки просідання і воронки поверхневого формування, тобто вилуговання. Воронки провальні утворюються в місцях наявності підземних пустот — печер. Вони розповсюджені на південному заході височини. Воронки просідання спостерігаються біля м. Слав`янська. Тут вони виникають в зонах підземного вилуговання хемогенних порід або на ділянках забору розсолів. Утворення мінеральних озер в Слав`янську пов`язано із зоною розвантаження підземних вод. Часто вони антропогенові.

В Карпатах карст розвинутий в північній частині на межиріччі Великої і Малої Угольки, де поширені вапняки і вапнякові брекчіїї юрського віку. На схилах вапнякових скель південної зони експозиції місцями спостерігаються карри у вигляді жолобів, багато підземних лабірінтів, відкрито більш 20 печер. Найбільш відомі з них такі печери: Загадка , Дружба, Чур, Кам`яний міст система печер Білі Стіни.

Карст Закарпатського прогину пов`язаний із виходами на поверхню соленосних утворень середнього міоцену. Найбільш повно соляний карст вивчений в межах Солотвинської котловини, де описані форми поверхневого і підземного карсту. На ділянках, де пласти солі виведені на поверхню, поширений відкритий карст. Він представлений соляними пірамідами, соляними столами, соляними грибами (висота від 1-2 до 4-6 м). В основі цих форм утворюються воронки, які сполучаються між собою і утворюють вузькі карстові жолоби. Над відпрацьованими камерами соляних шахт на поверхні виникають воронки глибиною 10-12 м. і діаметром 20-30 м.

У степовому Криму карст спостерігається в карбонатних неогенових породах, у результаті чого утворилися порожнини, каверни, провалля. Яйлинські масиви Кримських гір — край класичного голого (середземноморського) карсту. Це одна з найбільш відомих карстових територій нашої країни. На поверхні верхньоюрських вапняків, які легко карстуються, сформувались найрізноманітніші форми карстової морфоскульптури: карри, понори, колодязі, шахти, печери, карстові долини, та ін. Нараховується декілька тисяч великих карстових воронок. В надрах яйлинських масивів відомо більше 500 карстових порожнин, в тому числі Червона, довжиною 13,7 км, карстові шахти “Каскадна” на Ай-Петрі (глибина 400м) і “Молодіжна” на Карабі-яйлі (глибина 261 м). З плолщами розвитку верхньоюрських вапняків, що карстуються, пов`язано інтенсивне поглинання поверхневих вод, повсюдний розвиток суходолів. На схилах та у підніжжя яйл, де товщі вапняків підстилаються водонепроникними породами (піщаниками, конгломератами і сланцями середньої і нижньої юри), атмосферні води, які проникають в глибину масивів, виходять у вигляді потужних джерел, іноді цілих підземних річок (річка Салгір, що бере початок з карстового джерела Аян, р. Чорна та ін.). Майже всі річки Кримських гір живляться глибинними карстовими водами. Карстові джерела відмічені і під рівнем моря в районі мису Айя. Таким чином, яйлинські масиви є потужними природними конденсаторами вологи.

Широкий розвиток карстових процесів на яйлинських масивах почався після виходу верхньоюрських вапняків з під рівня моря — в кінці палеоген-неогену. Більші за розміром ерозійно-карстові котловині розміщені на верхньому стародавнішому плато яйл, яке раніше вступило в період континентального розвитку; на нижньому плато широко розповсюджені більш дрібні карстові форми: карри, воронки, колодязі, тощо.

Тріщиноватість вапняків, їх велика потужність поверхневих зон дробіння і розривів в вапняках сприяли розвитку карсту в глибину і формування глибинних систем карстових шахт, печер, тунелей, по яким циркулюють підземні води. Великі форми підземного карсту — печери — найбільш повно виражені на Чотирдагу, Карабі-Яйлі, Ай-Петрінський і Долгоруківський яйлах.

В Причорномор`ї широко розвинуті мікрозападини. Виділяють поди, подоподібні зниження і степові блюдця. Поди розповсюджені переважно в східній частині Причорномор`я, де займають до 20 % території. Це плоскодонні замкнені зниження круглої або овальної форми, довжиною до 10 км і більше, глибиною до 5-8 м. Навесні і в час дощів вони перетворюються в озера, які потім пересихають. Поди мають чітко виділені схили різної стрімкості, розгалуджену ерозійно-роздолову мережу. Подоподібні зниження можуть не мати чітких границь, вони неглибокі (1,5-2м), часто не є базисами ерозії для балок і ярів їх площа більше 1 км².

Степові блюдця геоморфологічно виражені менш чітко у порівнянні з попередньо розглянутими западинами, мають невеликі розміри (менше 1 км²), діаметр — сотні метрів, глибина 3-4 м, пологі схили, не пов`язані із стоком в них вод балок і ярів.

Поди пов`язуються з товщею важких суглинків і глин переважно середньо-верхньоантропогенових, які відрізняються низькою водопроникністю, а блюдця — з типово-лесовими добре проникними легкими і середніми суглинками і супісками верхнього антропогену.

Походження мікрозападин Причорномор`я пов`язано з цілим рядом факторів: впливом морфології території (субгоризонтальні поверхні, наявність безстічних знижень, слабке ерозійне розчленування); наявність реліктових западин різної генези, перекритих лесами (балки, яри, мікроформи долин річок, лимани, затоки моря, карстові форми, мерзлотні полігони); наявність просадкових лесоподібних суглинків, які сприяють карстово-суфозійному просіданню .