4.4.1.6. Довідковий документ

Одним із найважливіших видів довідкового документа є довідкове видання.

Довідкове видання містить короткі відомості наукового, агітаційно-пропагандистського або прикладного змісту, викладені, оформлені і розміщені в порядку, зручному для їх швидкого знаходження.

Довідкове видання використовується в усіх сферах людської діяльності. Характеризується високим ступенем узагальнення інформації шляхом стислого викладу відомостей у вигляді готових висновків. Відрізняється від інших видань структурою основного тексту. Складається із статей, які містять короткі відповіді на різноманітні питання. Довідкові статті призначені для вибіркового читання. Матеріали групуються в алфавітному або систематичному порядку, що дає змогу швидко знайти необхідну інформацію.

Мова довідкових видань лаконічна, схематична, застосовуються скорочення, які не властиві іншим виданням. Усі види довідкових видань, за винятком словників, ілюстровані.

У довідкових виданнях детально розроблено довідковий апарат: комплекс покажчиків, система посилань, виділення курсивом слова або посилання див., які скеровують до тематично близьких слів. Застосовуються поліграфічні засоби виділення інформації: шрифтові виділення, виступи, колонтитули тощо. Довідкові видання виходять в різних форматах. За цільовим призначенням і характером інформації довідкові видання поділяються на види: енциклопедичні видання, словники, довідники.

До енциклопедичних видань належать енциклопедії

та енциклопедичні словники.

Енциклопедія містить узагальнені відомості з однієї або кількох галузей знань і практичної діяльності, викладені в коротких статтях, розміщених у алфавітному або систематичному порядку.

Щльове призначення енциклопедій полягає у тлумаченні слів і розкритті конкретних відомостей з певного питання.

Енциклопедія може бути однотомним або багатотомним виданням.

Залежно від кола включених відомостей розрізняють

такі види енциклопедій:

- універсальна енциклопедія ("Британіка", "Українська енциклопедія");

- галузева енциклопедія ("Економічна енциклопедія",

"Енциклопедія кібернетики");

- регіональна (універсальна або галузева) енциклопедія

("Енциклопедія українознавства" за редакцією В.Кубійовича, "Страньї и народьі").

З погляду цільового і читацького призначення більшість енциклопедій орієнтовано як на фахівців, так і

на широкі кола читачів. Поєднують в собі ознаки наукового,

науково-популярного видання.

За обсягом розрізняють енциклопедії універсальні та галузеві. Універсальні енциклопедії поділяють на великі і малі, а галузеві - на повні і короткі енциклопедичні видання. Енциклопедичний словник містить короткі статті, розміщені в алфавітному порядку. Переважно це однотомне видання ("Книговедение. Знциклопедический словарь", "Советский знциклопедический словарь").

Словник містить впорядкований перелік мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), розкритих за допомогою довідкових відомостей. Словники виконують дві важливі функції: інформативну (через слово вони передають знання найкоротшим шляхом) і нормативну (фіксуючи знання і вживання слова, сприяють вдосконаленню, уніфікації мови, утверджують норми слововживання).

Класифікація словників ґрунтується на різних

принципах:

- за повнотою відображення мовної лексики - повні,

короткі; ~ за мовою опису - одномовні, двомовні, багатомовні

(співставлено мовні одиниці трьох і більше мов);

- за характером інформації - термінологічні, лінгвістичні;

• за широтою охоплення відомостей термінологічні словники поділяються на міжгалузеві, галузеві, тематичні;

• за обсягом інформації термінологічні словники поділяються на перекладні, тлумачні, тлуматично-перек ладні;

- за змістом лінгвістичні словники можуть бути тлумачними, орфографічними, орфоепічними, морфемними, топонімічними; словники синонімів, антонімів, паронімів, фразеологічні, мови письменника, імен, скорочень. Українська лексикографія має давню та багату історію. У XIV - XVII ст. роль словників частково виконували

глоси, вписані на берегах сторінок чи між рядками текстів. Тлумачення незрозумілих слів сприяло усталенню семантики слів. У XVI ст. набули поширення глосарії. Для розвитку науки, української мови словники мали велике значення. Більшість словників XVI - XVII ст. уможливлювали для широкого загалу читання і розуміння релігійної літератури, яка майже виключно була написана церковнослов'янською мовою. Тому тогочасні словники мали здебільшого характер перекладних - церковнослов'янсько-українських і навпаки. Уже в перших словниках з українським реєстром, датованих XVI ст., зафіксовано українську наукову

термінологію.

Про розвиток українського словникарства свідчать рукописні джерела. Хронологічно першою лексикографічною працею з українським реєстром є рукописний словник середини XVI ст. "Лексись сь толкованіємь словенскихь мовь просто".

У 1596 році в м. Вільно було видано перший друкований український словник "Лексис" Лавренія Зизанія Тустановського.

"Лексикон славеноросский альбо імен толкованіє" (1627 р.) визначного українського лексикографа Памви Беринди постав як підсумок 30-літньої його праці. П.Беринда працював редактором і коректором в українських друкарнях, зокрема в друкарні Києво-Печерської Лаври, куди він був запрошений зі Львова. Словник охоплює майже 7 тис. церковнослов'янських та інших запозичених слів і подає їх переклад на тогочасну українську літературну мову, а також іноді етимологію та пояснення незрозумілих слів.

За рукописним словником середини XVII ст. "Синоніма славеноросская" невідомого автора можна простежити процес запозичення іншомовних термінів, зокрема із поширенням в Україні нових ремесел, заміни питомих термінів. Уперше зафіксовано у цьому словнику термін друкар, що зумовлено зародженням книгодрукування в Україні. Як свідчать архівні документи, у 1460 році львівський громадянин Степан Дропан подарував друкарню Львівському Василіанському монастирю св. Онуфрія для матеріальної підтримки священників. Іван Федоров, надрукувавши 1574 році у Львові "Апостол", відновив і налагодив систематичне книгодрукування в Україні. Оскільки книгодрукування було винайдено Иоганом Гутенбергом в Німеччині в середині XV ст., саме німецька мова стала продуцентом терміна друкувати (нім. drucken), від якого на українському грунті з'явилася низка похідних, друкарня, друкар, друкарський, друкований. Одне з основних значень "Лексикона славено-латинського" (1649 р.) Єпіфанія Славинецького та Арсенія

Корецького-Сатановського полягає в тому, вперше європейська спільність мала можливість дізнатися про українську книжну народну мову, адже словник містив слова-відповідники латинською мовою (мовою науки) і тогочасною українською мовою. До словника увійшли і терміни з "Лексикона" П. Беринди. "Лексикон" Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, крім загальновживаних слів, подає терміни суспільно-політичні, книгознавчі, медичні, військової справи, технічні, ремісничі.

Давні українські терміни зафіксовано і в поліглотних словниках європейських мов. Так, у словнику А.Калепіна (витримав кілька перевидань упродовж кінця XVI ст. -початку XVII ст.) відображено слова-відповідники латинською, єврейською, грецькою, польською, італійською, голландською та угорською мовами.

На початку XVIII ст. створено "Українсько-румунський глосар рослин", у якому відображено 42 назви трав, близько 50 назв дерев, кущів. Українські відповідники відібрано із врахуванням словників П.Беринди, Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського.

Словникарські традиції, закладені у XIV - XVIII ст., свідчать про те, що українська лексикографія уже на початкових етапах становлення відразу ж вписувалася в європейський мовний контекст.

Довідник має прикладний, практичний характер, побудований за алфавітом назв статей. На відміну від енциклопедій довідники присвячені певній окремій темі і мають практичну спрямованість.

За цільовим призначенням розрізняють: наукові, масово-політичні, виробничо-практичні, навчальні, популярні, побутові довідники.

За широтою охоплення інформації довідники поділяють на комплексні і спеціалізовані.

За структурою основного тексту виділяють алфавітні, систематичні, номерні і хронологічні довідники.