27. Виникнення вітчизняної кримінології і історія її розвитку. Видатні українські вчені в цій галузі науки.

У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет, С. Познишев, М. Ісаєв, О. Жижиленко).

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.),Саратові (1922 р.) та Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: “Моральна статистика” (М. Гернет, 1922 р.),”Преступность и самоубийство во время войны и после нее” (М. Гернет, 1927 р.),”Юные правонарушители” (В. Куфаєв, 1924 р.),”Криминальная психология. Преступные типы” (С. Познишев, 1926 р.).

Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. видавав збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталінському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”. Її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з’їзду КПРС. У пресі почали з’являтися статті, у яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її детермінації.

Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юридичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних республік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. – Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології.

У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова “Преступность и ее причини в дореволюционной России” (1960 р.); О. Сахарова “О личности преступника и причинах преступности в СССР” (1961 р.); О. Герцензона “Предмет и метод советской криминологии” (1962 р.); П. Михайленко, И.Гельфанд “Предупреждение преступлений – основа борьбы за искоренение преступности” (1964 р.); А. Герцензон “Введение в советскую криминологию” (1965 р.); П. Михайленко “Причини рецидива и борьба с ним в УССР” (1965 р.), “Борьба с преступностью в Украинской ССР” (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), “Предупреждение преступности несовершеннолетних в УССР” (1967р.),”Профилактическая деятельность районных (городских) органов милиции и следственных аппаратов при них” (1968 р.); В. Кудрявцев “Причинность в криминологии” (1968 р.); И. Карпец “Проблема преступности” (1969р.); Н.Кузнецова “Преступление и преступность” (1970р.); П. Михайленко, И. Гельфанд “Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел” (1970 р.); Г. Аванесов “Теория и методология криминологического прогнозирования” (1972 р.) тощо.

У 1966 рр. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинност