1.7 Природні територіальні комплекси, ландшафти та їх морфологічні одиниці

Природа земної поверхні являє собою систему взаємопов’язаних і взаємообумовлених природних компонентів – гірських порід, повітря, вод, грунтів, рослинності і тваринного світу, а також їх територіальних поєднань, які створюють природні територіальні комплекси.

Природні територіальні комплекси (ПТК) – це закономірно побудовані системи взаємопов’язаних компонентів природи, які утворюють на поверхні Землі певні територіальні одиниці, єдності, окремості з більш або менш чітко вираженими межами.

Залежно від походження, властивостей, а також розмірів розрізняють ПТК регіонального рівня, якими є фізико-географічні або ландшафтні країни, області, райони і ландшафти, та локального рівня, до яких відносяться структурні складові ландшафтів – місцевості, урочища, фації.

В ієрархічній системі ПТК ключове положення займає ландшафт.

Ландшафт – реально існуюча генетично однорідна ділянка земної поверхні; він обрамлений природними межами, має індивідуальні риси, які дають змогу відрізнити його від інших ландшафтів; є не механічною, а закономірною і внутрішньою взаємопов’язаною сукупністю компонентів (складових частин) і структурних особливостей; у просторі і часі неповторний; характеризується територіальною цілісністю, тобто не може складатися із частин, відокремлених територією іншого ландшафту; всередині морфологічно різнорідний, бо складається з різних територіальних комплексів нижчого рангу; водночас він однорідний, тому що загальний стиль сполучення різнорідних компонентів і структурних особливостей зберігається в межах ландшафту незмінним [Калесник, 1959].

Морфологічні частини ландшафту та й самі ландшафти можна розглядати індивідуально і типологічно [Міллер, Петлін, Мельник, 2002].

Для позначення найменшої природної територіальної одиниці використовують термін фація. Фація – це такий природний територіальний комплекс, у якому зберігається одноманітність місцеположення, однакова літологія поверхневих порід, однаковий режим зволоження, один мікроклімат, одна грунтова відміна й один біоценоз. Це ділянка території, в межах якої всі взаємопов’язані географічні компоненти представлені своїми найдрібнішими територіальними підрозділами. Тобто кліматично фацію характеризує мікроклімат, геоботанічно – окремий фітоценоз тощо. У межах фації головні властивості природних компонентів однакові. Всередині одної фації не може бути двох елементів рельєфу, двох біоценозів або грунтових відмін.

Рисунок 1.1 – Схема ієрархії природних територіальних комплексів [Міллер, Петлін, Мельник, 2002]

Фації займають незначні площі – сотні і тисячі квадратних метрів. Це в деякому сенсі клітини, з яких побудована вся земна поверхня. Окрема фація розміщена на одному з елементів мезоформи рельєфу, хоч не завжди займає його цілком. Наприклад, дуже часто на схилі є не одна, а декілька або багато фацій. Це характерно для великих елементів мезорельєфу – видовжених схилів, великих вододільних плато, великих річкових терас, заплав тощо.

Прикладами фацій можуть бути: а) пригребенева спадиста (9-12°) слабовипукла ділянка схилу з вологою маренковою субучиною на бурому гірсько-лісовому легкосуглинковому грунті; б) піднята, добре дренована частина надзаплавної тераси з дібровою на темно-сірому лісовому важкосуглинковому грунті; в) підніжжя делювіального схилу південної експозиції моренного горба з бучиною на підзолисто-глейовому середньосуглинковому грунті.

Різні фації, послідовно змінюючи одна одну по профілю рельєфу, утворюють закономірні ряди фацій. Наприклад, по схилах моренних гряд сухі й добре дреновані фації вершин поступово переходять у більш зволожені фації верхніх і середніх частин схилів та підніжжя, а далі – у заболочені фації западин.

Внаслідок господарської діяльності людини вигляд і природні властивості фацій можуть помітно змінюватись. У цьому випадку корінним змінам найчастіше підлягають найслабші компоненти – рослинний покрив і тваринний світ. Наприклад, лісові фації можна перетворити на різні угіддя – зруб, пасовище, ріллю, сад тощо, тобто надати їм нових властивостей. При цьому зміниться і мікроклімат, і режим зволоження, процеси грунтотворення, інтенсивність ерозії тощо. Тому є підстави розрізняти корінні і похідні (змінені, вторинні) фації. Похідна фація переважно є близькою до корінної, оскільки її геолого-геоморфологічна основа практично не змінюється. І якщо людина перестане втручатись у природний розвиток похідної фації, то ця фація з часом відновить порушені компоненти, і вони узгоджуватимуться з наявною літогенною основою.

Підурочище – це природний територіальний комплекс, складений групою генетично і динамічно пов’язаних фацій, що займають спільне положення на одному з елементів форми мезорельєфу.

Прикладами підурочищ можуть бути системи фацій, які розміщені на схилах чи днищах балки, на вершині горба, на плакорній поверхні межиріччя, на поверхні заплави одного рівня тощо. Такі фації мають яскраво виражену топологічну єдність, тобто єдність місцеположення, внаслідок чого в них багато спільного у природних властивостях і процесах.

Вивчення закономірностей розподілу фацій і їхніх територіальних об’єднань приводить до потреби розрізняти складніші географічні комплекси, які називаються урочищами.

Урочище – природний територіальний комплекс, складений із закономірно об’єднаних фацій та підурочищ і пов’язаний з мезоформою рельєфу, що зумовлює генетичну єдність і динамічний взаємозв’язок його морфологічних частин.

Формування таких природних територіальних комплексів, якими є урочища, пов’язано з різкою зміною літогенної основи ландшафту (тобто геологічних умов, форм рельєфу земної поверхні, літології гірських порід). У рівнинних умовах, де на значних просторах геологічна будова мало змінюється, на перший план виходить геоморфологічний чинник. Форми рельєфу перерозподіляють тепло і вологу, що відчутно позначається на біогенних компонентах. Як наслідок, кожна форма рельєфу завжди є основою для відособлення природного територіального комплексу. На ній виникає більш або менш складне сполучення фацій. Чим більша форма рельєфу, тим різноманітніший і багатший набір фацій, сформованих у її межах. Ось чому на рівнинах кожен яр, балка, схил, долина струмка, улоговина, плоске межиріччя, річкова тераса, заплава, моренний горб, або інша форма рельєфу завжди є не тільки геоморфологічним утворенням, а й окремим природним територіальним комплексом.

Розрізняють прості й складні урочища. До простих урочищ належать ті, у яких кожний елемент мезоформи рельєфу зайнятий тільки однією фацією. Прості урочища часто виникають на базі контрастних мікроформ рельєфу, які інтенсивно розвиваються, наприклад, глибока ерозійна промоїна, конус виносу, карстова лійка.

До складних урочищ належать ті, у яких наявні системи фацій – підурочища.

У більшості ландшафтів можна розрізнити головні й другорядні урочища. Головними урочищами називають ті, що найбільш поширені в ландшафті й утворюють основу його морфологічної структури. Наприклад, на ерозійних рівнинах це урочища, що сформувались на міжбалкових просторах, у балках і ярах, Другорядними урочищами є ті, які зрідка трапляються в межах ландшафту і не займають у сукупності великої площі. Однак, вивчення їх не менш важливе, оскільки вони надають всьому ландшафту специфічних рис, допомагають розкрити особливості історії і сучасної динаміки.

Серед головних урочищ, які домінують у ландшафті за площею і за кількістю, відповідно, розрізняють: а) фонові урочища, які займають велику площу й утворюють у ландшафті фон, на тлі якого розміщені всі інші урочища; б) урочища-співдомінанти, які часто трапляються в ландшафті і тому теж належать до головних.

Рисунок 1.2 – Схема морфологічної будови простого урочища