2.6.4 Грунти

Місце закладання розрізу для вивчення грунту повинно відповідати такими вимогам:

1. середньою крутизною поверхні фації;

2. за можливістю центральним положенням у фації;

3. середньою поверхневою щебнистістю (кам’янистістю) грунту;

4. найбільш типовим станом рослинного покриву: типовим складом деревостану і травостою, їх середньою висотою, повнотою і проективним вкриттям, рівномірно складеним чагарниковим ярусом.

На поверхні горизонтальних або дуже пологих фацій розріз закладають таким чином, щоб одна із його стінок знаходилась в умовах кращого і рівномірного освітлення. Розрізи не закладають поряд із стовбурами дерев. Глибину розрізу в гірських умовах визначають потужністю грунтів і глибиною залягання корінних порід. Розріз повинен відкривати грунтоутворюючу породу не менше ніж на 50 см.

Морфологічний опис розрізу. Починають з виявлення, відмежування і вимірювання потужності генетичних горизонтів. Перед описом розрізу у намічених для цього точках із найбільш типового шару кожного горизонту беруть грунтові зразки, починаючи із самих нижніх горизонтів. Маса грунтових зразків не повинна бути меншою ніж 500 г, а потужність шару, з якого беруть зразок, не повинна перевищувати 10 см. З горизонту Н° і тих, потужність яких менша за 10 см, зразки беруть на всю потужність горизонту. Зразки .відбирають у мішечки із щільної тканини або в міцний щільний папір, і кожний із них супроводжується стандартними етикетками. Одну з них вкладають у мішечок (пакет), іншу підкладають під шпагат, яким перев'язують зразок. Відомості про взяті зразки фіксують у польовому щоденнику. Вологі зразки після закінчення денного маршруту доводять на базі до повітряно-сухого стану.

При описі профілю генетичні горизонти позначають такими шифрами:

Н° - лісова підстилка, дернина;

Н (humus) – гумусовий або дерновий горизонт;

Е (eluo) – елювіальний або підзолистий горизонт;

I (illuo) – ілювіальний горизонт;

К – карбонатний горизонт;

GL – глеєвий горизонт;

Т – торфовий горизонт;

Р (petre) – материнська порода.

Поряд із самостійними, добре вираженими в морфологічному відношенні генетичними горизонтами виділяють їх перехідні стани Нр, Рh, Не, Пgl, Рк.

Опис горизонтів супроводжують мазками і він проходить у такому порядку:

Колір. Словесні визначення складаються з двох-трьох слів, оcтаннє з яких вказує основний колір, а перше – відтінки або глибину тонів: жовтувато-бурий, темно-бурий, світло-сірий та ін.

Польову вологість грунту визначають за такими ознаками:

1. сухий грунт – зовнішні ознаки вологи не виявляються, грунт пилить;

2. свіжий грунт – злегка холодить долоню, але після стискання його в руці сирих плям не залишається; суглинки (іноді супіски) злегка мажуться;

3. вологий грунт – стискається рукою в грудочки, при цьому на долоні залишаються сирі плями, але волога не сочиться між пальцями; суглинки (іноді супіски) мастять, забруднюють руки;

4. сирий грунт – при стисканні в руці між пальцями проступає вода, грунт прилипає до долоні;

5. мокрий грунт – вода сочиться із стінок розрізу.

Механічний (гранулометричний) склад:

1. шнур діаметром 2-3 мм із змоченого, розім’ятого до тістоподібної консистенції грунту при скручуванні його в кільце діаметром 3 см не тріскається, в сухому стані грудочки розтираються дуже важко – грунт глинистий;

2. шнур скручується в кільце, але при цьому розтріскується – грунт важкосуглинистий;

3. шнур при розкатуванні утворюється, але при скручуванні в кільце розламується – грунт середньосуглинистий;

4. шнур при розкатуванні утворюється, але вже й без скручування в кільце розпадається на частинки – грунт легкосуглинистий (сухі грудочки суглинистих грунтів розтискаються з деякими труднощами, при цьому на долоні утворяеться трохи шорохуватий на дотик, неоднорідний матеріал);

5. шнур формується нестійко, сухі грудочки розтираються легко, між пальцями відчувається шорохуватість і піщинки – грунт супіщаний;

6. шнур скатати неможливо – грунт піщаний, в сухому стані грунт безструктурний, сипучий.

При розтиранні на долоні, або між пальцями невеликої кількості змоченого грунту глина дає однорідну тістоподібну масу, яка мастить руку, а суглинки залишають дрібні піщинки, які відчуваються при розтиранні.

Склад: відмічають градації щільності і пористості. За щільністю розрізняють чотири ступені складу:

а) досить щільний – грунт не піддається лопаті, при копанні розрізу потрібна кирка або лом;

б) щільний – грунт важко, з трудом піддається лопаті;

в) ущільнений – грунт легко копається лопатою і ножем;

г) пухкий – лопата легко входить у грунт, грунт при викиданні розсипається;

д) розсипчастий – грунт сиплеться.

За характером пористості розрізняють:

а) грунти тонкопористого складу – пори не більше ніж 1 мм у діаметрі;

б) пористого складу – діаметр пор 1-3 мм;

в) губчастого складу – діаметр пор 3-5 мм;

г) ніздрюватого складу – в грунті містяться порожнини діаметром 5-10 мм;

д) комірчастого складу – діаметр переважаючих порожнин більший за 10 мм;

е) трубкового складу – пори або порожнини зв’язані між собою канальчиками.

Відмічають пористість грунтів, яка проявляється в наявності тріщин різної ширини між структурними окремостями:

а) тонкотріщинуватий склад – при ширині тріщин до 3 мм;

б) тріщинуватий – при ширині тріщин 3-10 мм;

в) щілюватий - при ширині щілин, яка перевищує 10 мм.

Структура. Структуру грунту визначають користуючись таблицею 2.4.

Включення. Відмічають наявність і частоту зустрічності щебеню і каміння, їх матеріал, розміри, ступінь вивітрювання; коріння рослин (рясно, мало, зрідка); ходи риючих тварин.

За ступенем насиченості грунтів уламками щільних порід розрізняють такі відміни:

сильноскелетні – уламків , 50-80%;

середньоскелетні – уламків 20-50%;

Таблиця 2.4 – Характеристика структури грунту

Форми структури	Види структури	Поперечник, мм
Грані і ребра структурних окремостей виражені слабо:
Глибова – неправильна форма і нерівна поверхня	крупноглибова	більше за 100
	дрібноглибова	100-50
Грудкувата – неправильна форма, округла і шорохувата поверхня	крупногрудкувата	50-30
	грудкувата	30-10
	дрібногрудкувата	10-0,5
Пилувата	пилувата	менше за 0,5
Грані і ребра структурних окремостей виражені добре:
Горіхувата – більш-менш правильна форма, поверхня граней порівняно рівна, ребра гострі	крупногоріхувата	більше за 10
	горіхувата	10-7
	дрібногоріхувата	7-5
Зерниста – більш- менш правильна форма, інколи округла, з гранями то шорохуватими і матовими, то гладкими і блискучими	крупнозерниста	5-3
	зерниста	3-1
	дрібнозерниста	1-0,5

слабоскелетні – уламків 5-20%.

Залежно від величини уламків, включених у грунти, останні ділять на відміни:

1. Кам’янисті або макроскелетні грунти:

а) глибисті – розмір каміння більший за 1 м у діаметрі;

б) крупнокам’янисті – розмір каміння 40-60 см;

в) середньокам’янисті – розмір каміння 20-40 см;

г) дрібнокам’янисті – розмір каміння 10-20 см.

2. Щебнисті, або скелетнії грунти поділяють на такі:

а) крупнощебнисті – розмір щебеню 7-10 см;

б) середньощебнисті – розмір щебеню 3-7 см;

в) дрібнощебнисті – розмір щебеню 1-3 см.

3. Хрящуваті або мікроскелетні грунти містять уламки розмірами від 1 до 10 мм.

При згадуванні ознак скелетності за величиною уламків у назві грунту можна комбінувати терміни, наприклад: середньощебнистий, дрібнокам’янистий та ін.

Новоутворення. Відмічають сформовані і відмежовані скупчення речовин, які виникли або нагромадились в результаті грунтоутворюючого процесу: вицвіти, кірки, нальоти, потьоки і примазки органічної речовини на поверхні структурних окремостей; рудякові зерна; прожилки і трубочки, які утворилися при заповненні тією або іншою речовиною тріщин, кореневих ходів; прошарків – тонкі шари накопичення будь-яких речовин; кротовини; кореневі ходи і т.д.

Характер переходу. За характером границь горизонтів відмічають рівномірний або нерівномірний перехід. В останньому випадку вказується особливість переходу: натічний, язикуватий, хвилястий, перехід кишенями тощо. Відмічають такі характерні ознаки переходу:

а) різкий – при зміні одного горизонту іншим у межах 2 см;

б) ясний – при зміні одного горизонту іншим в межах 2-5 см;

в) поступовий – при зміні одного горизонту іншим в межах більше ніж 5 см;

Всі грунтові розрізи після відбирання зразків і опису закриваються.

Після опису розрізу дають польову назву грунту, яку записують на першій сторінці бланка. Вона включає:

а) генетичну характеристику грунту;

б) дані про потужність грунтового профілю або гумусового горизонту;

в) дані про механічний оклад, який визначають за гумусовим горизонтом і скелетність;

г) відомості про характер і склад грунтоутворюючої породи.

У назву також включають й інші характерні ознаки грунтів: характер і ступінь оглееності, ступінь опідзоленості, ступінь змитості або намитості, характер скелетності та ін.

Оглеєність. За характером оглеєності грунти поділяють на поверхнево- і грунтовооглеєні. Поверхневе оглеєння спостерігають при надлишковому оглеєнні грунтів за рахунок атмосферних опадів і вод внутрішньогрунтового стоку. З глибиною ознаки оглеєності послаблюються. Грунтове оглеєння відбувається за рахунок грунтових вод. Ознаки оглеєності при цьому посилюються з глибиною. За ступенем оглеєності грунти поділяють на глеюваті і глейові. В глеюватих грунтах оглеєння проявлязться лише у вигляді сивих та іржавих плям. Суцільний глейовий горизонт відсутній за всім грунтовим профілем. У глейових грунтах оглеєння спостерігається завдяки появі суцільних в’язких липких глейових горизонтів. Сильноглейові грунти характеризуються ознаками оглеєності за всім профілем. Верхній горизонт іноді слабо заторфований. Грунтові води залягають зовсім неглибоко.

Ступінь опідзоленості. Слабопідзолисті грунти – підзолистий горизонт виражений загальним слабким посвітлінням забарвлення, білястою смужкою потужністю 1-3 см, або окремими білястими плямами. Середньопідзолисті грунти – підзолистий горизонт ясно виражений, його потужність до 15 см (дерново-середньопідзолисті – потужність підзолистого горизонту не більша за потужність дернового). Сильнопідзолисті грунти – підзолистий горизонт добре виражений, потужність більша за 15 см.

За ступенем змитості грунти поділяють на такі:

а) слабозмиті – змивом захоплений горизонт Н° і частково Н;

б) середньозмиті – змиву зазнав весь горизонт Н, на поверхню виходить горизонт Нр;

в) сильнозмиті – змитий горизонт Нр, на поверхню виходить нижня частина горизонту Р, або грунтоутворююча порода.

За ступенем намитості поділ такий:

а) слабонамиті – потужність відкладеного намитого шару продуктів ерозії до 20 см;

б) середньонамиті – 20-40 см;

в) сильнонамиті – потужність відкладеного шару більша за 40 см.

Об'єктивне, повне та достовірне дослідження грунту має враховувати основний діагностичний показник грунту – будову його профілю (всю сукупність генетичних горизонтів, їхнє детальне вивчення, яке дає змогу перейти до визначення грунту, його діагностики), а також потребує відкрити грунт на всю його глибину, викопавши грунтовий розріз.

Під час грунтових досліджень трапляються природні чи штучні відслонення, які відкривають і грунтовий профіль. Це яри, штучні ями, траншеї під нафто- та газопроводи, дренажна сітка, кар'єри тощо. Огляд таких відслонень корисний і дає загальне уявлення про грунтовий покрив, характер грунтоутворюючих порід. Усі природні й штучні відслонення мають бути пронумеровані та нанесені на карту. Вивчаючи їх, основну увагу слід звернути на літологічну й генетичну стратиграфію відкритої відслоненням породи; її поділ на стратиграфічні та літологічні яруси, шари, горизонти, пов'язуючи отримані дані з геоморфологією території. Описуючи відслонення, встановлюють порядок чергування та потужність відкритих шарів і ярусів, їхню гранулометрію, зовнішні ознаки (забарвлення, структуру, оглеєність, наявність сольових проявів, новоутворень і включень), карбонатність.

Значно рідше природні відслонення можуть використовуватися в разі вивчення власне грунтів. Це пов'язано з тим, що в штучних і природних відслоненнях грунти дуже змінені процесами вивітрювання, ерозії, часто поховані породою, що переміщується в процесі будівельних робіт. У таких відслоненнях недоцільно відбирати грунтові зразки, тому що результати аналізів будуть недостовірними.

Грунти вивчають і діагностують лише за допомогою штучних розрізів (шурфів і ям), які закладають у необхідній кількості на вибраній ділянці певної місцевості. Глибину грунтового розрізу визначає мета досліджень і потужність грунтів. У всіх випадках має бути забезпечений доступ для морфологічного вивчення грунтового профілю і відбору грунтових зразків.

Грунтові розрізи бувають трьох типів: повні (основні) розрізи, пів'ями, або піврозрізи (контрольні), та прикопки (поверхневі).

Повні, або основні, розрізи (рис. 2,3) закладають з таким розрахунком, щоб були відкриті всі генетичні горизонти та грунтоутворююча порода у верхній її частині (не менше 20-25 см). Їх закладають у типових місцях і служать вони для детального вивчення морфо-генетичних ознак та відбору зразків грунту для подальшої аналітичної обробки. Крім того, основні розрізи служать для відбору зразків з непорушеною структурою з метою визначення щільності будови, взяття монолітів, мікромонолітів для мікроморфологічних досліджень, а також фотографування грунтового профілю. Глибина основних грунтових розрізів може змінюватися залежно від потужності грунтів і мети досліджень.

Рисунок 2.3 – Грунтовий розріз

Глибина основних розрізів не перевищує 1,5-2,0 м. У процесі досліджень через необхідність вивчати грунти до рівня грунтових вод глибина основних розрізів збільшується за рахунок додаткового буріння до 5-10 м. У гірських районах потужність грунтових розрізів, як правило, не перевищує одного метра.

Пів’ями, або контрольні розрізи, переважають у кількісному відношенні при детальному грунтовому зніманні. Вони відкривають усі генетичні горизонти до грунтоутворюючої породи, через що їхня глибина є не більшою 1,2-1,5 м. Як і основні, контрольні розрізи детально описують. Якщо необхідно, то в них також відбирають грунтові зразки для лабораторних аналізів. Якщо під час вивчення пів’ями дослідник знаходить морфологічні ознаки грунтів, які раніше не траплялися, то пів'яму необхідно поглибити й описати як повний розріз.

На відміну від повних розрізів, у яких детально вивчають морфолого-генетичні ознаки грунтів, у пів'ямах фіксують потужність генетичних горизонтів, глибину закипання від НС1, глибину залягання солей, відзначають сліди оглеєння, ступінь прояву ЕГП, які мають важливе діагностичне значення (гумусово-акумулятивні, опідзолення, вилуговування, осолонцювання, засолення тощо). У робочому щоденнику відмічають найбільш суттєві морфологічні ознаки за горизонтами (гранулометричний склад, колір, структуру, новоутворення).

Прикопки – неглибокі розрізи, які служать для встановлення та перевірки меж грунтових виділів під час суцільного грунтового знімання. Прикопкою відкриваються лише верхні генетичні горизонти, візуальне спостереження яких дає можливість діагностувати грунт, а заміри потужності верхніх горизонтів – визначити відміну того чи іншого грунту. Глибина прикопок, як правило, не перевищує 50-70 см. У щоденнику вказують назву горизонтів, їхню потужність і визначають назву грунту. Прикопка „прив’язується” до основного розрізу.

Вибір місця закладання грунтового розрізу визначається рельєфом, рослинністю, складом грунтоутворюючих порід, умовами зволоження та формами господарського впливу на грунти. Основні розрізи потрібно закладати на типовому місці, яке характеризує цю форму мезорельєфу при відповідному поєднанні інших факторів грунтоутворення.

Основні розрізи і пів'ями не слід закладати на уступах, перегинах схилів, на межі зміни порід, рослинних асоціацій тощо. Мета закладання основних розрізів і пів'ям полягає в діагностуванні грунтів тих чи інших ділянок. Межі між ними встановлюються за допомогою прикопок, якщо не вдалося це зробити під час дешифрування аерофотознімків або геоморфологічного аналізу топокарт.

Якщо в межах однієї мезоформи рельєфу простежується зміна інших факторів грунтоутворення (рослинності, грунтоутворюючих порід, господарської діяльності людини), то нове поєднання цих факторів також потрібно охарактеризувати повним розрізом або піврозрізом.

У лісі, закладаючи розрізи, необхідно уникати пеньків, пристовбурних підвищень, повалених стовбурів тощо, бо вони значно змінюють морфологічні ознаки верхніх горизонтів грунтів. З'ясування впливу цих елементів парцел на морфологію грунтів складає спеціальне завдання лісового грунтознавства, яке при великомасштабному картографуванні грунтів зазвичай не розглядається.

Вибираючи місце закладання розрізу, треба уникати доріг, насипів, промивин, глибоких борозен, канав, будівель та інших штучних чи природних порушень нормального процесу грунтоутворення. Відстань розрізу від цих об'єктів має бути не менше 50 м.

З метою докладної характеристики умов грунтоутворення й детального генетичного аналізу грунту, описуючи основні розрізи, рекомендується використовувати загальний зошит, де форма записів може бути довільною. Рекомендовані при грунтовому зніманні стандартні форми настільки схематичні, що часто обезцінюють навіть найдетальніші польові спостереження. До того ж такі форми записів привчають грунтознавців-початківців до поверхневих спостережень, не вчать творчо мислити, проводити додатковий генетичний аналіз грунтів і грунтового покриву, що позначається на якості та достовірності польових матеріалів. Але певна форма запису має бути методичним засобом уніфікації описів і гарантії їхньої достатньої повноти. З цією метою пропонується така форма послідовного польового опису умов грунтоутворення (заноситься у польовий щоденник).

Розріз №

Дата

Адміністративне положення (область, район, сільська Рада)

Географічне положення (географічна область, район, зона, ландшафт тощо)

Пункт, прив'язка (координати розрізу відносно певних орієнтирів: місто, село, дорога тощо, або точні координати на карті, прив'язка розрізу)

Характер рельєфу:

геоморфологічний елемент (плато, тераса, заплава тощо)

загальний характер рельєфу (особливості форми поверхні в досліджуваних геоморфологічних умовах)

мікрорельєф (форми, розмір, характер, походження)

положення розрізу (щодо частини схилу, його крутизна, довжина та експозиція щодо мікрорельєфу)

Угіддя (ліс, рілля, болото, пасовище, сад тощо; характеристика стану угідь і їхнє використання)

Рослинність (для природної рослинності дається її детальний опис, вказується тип, густота, продуктивність, кількість видів та інші характеристики; для культурної – тип культури, фаза вегетації, стан, ступінь забур'янення, види бур'янів)

Особливості географічного середовища (ступінь гідроморфності, дренованості, еродованості, опустелювання, окультурення, порушення, впливу різних форм антропогенної діяльності; історія місцевості, її специфічні особливості)

Інші зауваження (відмічають супутні спостереження, які мають відношення до формування особливостей структури грунтового покриву)

Морфологічне вивчення грунту починається із загального аналізу грунтового профілю.

Загальну глибину розрізу і товщину окремих горизонтів вимірюють мірною стрічкою, яку закріплюють з лівого боку передньої стінки розрізу. Для виявлення меж генетичних горизонтів та вивчення їхніх морфологічних ознак, передню стінку препарують ножем з жорстким лезом. Окрему її частину гладко зачищають лопатою. Зачищення та препарування проводять послідовно зверху донизу. Гладка рівна поверхня передньої стінки розрізу в цьому випадку дає дуже чіткий профіль тріщин, коренів рослин, новоутворень, слідів діяльності тварин (кротовин), внутрішніх частин агрегатів, плівок по тріщинах та на поверхні агрегатів, лінії закипання від 10% НС1. Пробу на закипання проводять зразу ж після зачищення передньої стінки, ліпше на вирівненій лопатою частині стінки розрізу. Проби беруть теж послідовно: зверху донизу. Відзначають глибину закипання, його інтенсивність, характер. Інша, відпрепарована ножем, частина стінки розрізу дає уявлення про особливості структури та будову грунтового профілю.

Уважно обстеживши стінки розрізу, виділяють і позначають ножем грунтові горизонти, які змінюються один одним у вертикальному напрямку. Коли будова грунтового профілю мозаїчна – горизонти виділяють відповідно до цієї мозаїки. В цьому випадку необхідно в польовому щоденнику відзначати причину такої мозаїчності та зарисувати межі. Критерієм для виділення генетичних горизонтів грунту служить зміна однієї або декількох із морфологічних ознак: забарвлення, гранулометричний склад, структура, щільність будови, характер новоутворень тощо.

Важливою морфологічною ознакою, яка нерідко має діагностичне і відповідно генетичне значення, є характер і форма переходу між генетичними горизонтами, тому цей перехід має бути описаний під час характеристики грунтових горизонтів, а його форма – зарисована у графі фіксації глибин різних генетичних горизонтів у польовому журналі.

За формою виділяються типи меж між грунтовими горизонтами (рис. 2.4):

Рисунок 2.4 – Основні типи меж між грунтовими горизонтами

1. рівна межа характеризується практично рівною границею між горизонтами;

2. хвиляста межа має відношення амплітуди коливань висоти хвилі до її довжини менше 0,5;

3. кишенькова межа характеризується величиною відношення висоти хвилі (кишеньки) до її ширини від 0,5 до 2;

4. язикувата межа має відношення глибини язиків до їхньої ширини 2-5;

5. затічною межа переходу між горизонтами вважається тоді, коли відношення глибини затьоків до їхньої ширини перевищує 5;

6. розмита межа характеризується звивистістю, яка не дає змоги чітко виділити горизонти, і деякі грунтознавці виділяють перехідний горизонт, якому властиві ознаки двох суміжних, як, наприклад, горизонт ІЕ в підзолистих грунтах;

7. пилкова межа трапляється рідко, перехід між горизонтами має не хвилястий, а гострокутний характер;

8. штахетна межа – досить рідкісний перехід між горизонтами у вигляді заокруглених штахет; характерна для переходу між ілювіальним і солонцевим горизонтом солонців.

Крім форм переходу, за ступенем виразності виділяють такі типи характерів переходу:

різкий перехід – межа переходу між грунтовими горизонтами досить чітка і її можна провести в межах 1 см грунтового профілю;

виразний перехід – межа горизонту виразна і прослідковується в межах 1-3 см;

помітний перехід – границя прослідковується нечітко в межах 3-6 см;

поступовий перехід– границя горизонтів невиразна і встановлюється в межах 6-10 см і більше.

Після виділення меж генетичних горизонтів необхідно морфологічно описати їх. Існує низка ознак, які необхідно виявити й відзначити в польовому щоденнику. Пропонується така послідовність записів у щоденнику:

Характер поверхні.(відзначають тип поверхні)

Грунтоутворююча порода (назва, тип будови)

Характер грунтових вод.(поява та встановлення рівня, напір та інші особливості)

Потужність грунту:

загальна (H+HP+Ph+P)

гумусованої частини (Н+НР)

Наявність щільної породи (глибина, положення, характер, будова), або кори вивітрювання (потужність, якщо у межах профілю)

Тріщинуватість (наявність, характер, глибина і ширина великих позагоризонтних тріщин, характер їхньої поверхні, заповнення матеріалом)

Кореневі системи.(глибина, особливості будови)

Переритість тваринами.(наявність ходів та екскрементів, нір, глибина поширення, характер, чисельність, вплив на перемішування горизонтів)

Розподіл у профілі:

оглеєння (загальний характер, розподіл, глибина, інтенсивність)

карбонатів (характер, глибина закипання, глибина видимих новоутворень, наявність уламків карбонатних порід, кір)

солей (характер, глибина, кількість, розподіл)

конкрецій (розподіл, загальний характер, кількість, зміни по профілю)

Тип складення грунту загалом (пухкий, щільний, злитний, кам'яний)

Загальний характер переходів (межі між горизонтами, наявність перехідних горизонтів)

Тип будови профілю (примітивний, неповнорозвинутий, нормальний, слабодиференційований, еродований, реліктовий, мозаїчний тощо)

Генетичний тип профілю (недиференційований (примітивний), ізогумусовий, метаморфічний, елювіально-ілювіально-диференційований)

Будова грунтового профілю відображає основні процеси, що відбуваються в грунтах і визначають генетичний тип, підтип і вид грунту. Під час польових досліджень будова грунтових профілів, тобто їхня генетична природа та послідовність генетичних горизонтів, фіксується з використанням спеціальних індексів.

Типологія генетичних горизонтів побудована на їхній подібності в різних типах грунтів. Ця подібність пов'язана з однотипністю грунтоутворюючого процесу, під дією якого формуються генетичні горизонти грунтів. Відмінності ж зумовлені, з одного боку, ступенем вираження того чи іншого елементарного грунтоутворюючого процесу і їхнім поєднанням – з іншого. Один і той же тип або підтип генетичного горизонту може траплятись у різних грунтах, а для деяких бути діагностичним. Однак у кожному типі грунту, у кожному його виді один і той же тип генетичного горизонту трансформується своєрідно і неповторно в єдиному комплексі специфічного грунтового профілю.

Найбільш поширеними в грунтах різних типів є певні групи генетичних горизонтів, які позначаються відповідними індексами.

1. Торфовий горизонт (Т) формується на поверхні перезволожених, а в сухому холодному кліматі – і на поверхні автоморфних грунтів, трапляється також у товщі профілю в разі поліциклічного грунтоутворення; характеризується специфічною консервацією органічних речовин рослинного походження без перетворення їх у гумус. Вміст органічних речовин у торфі може перевищувати 70%. За ступенем розкладання органічних речовин виділяють такі види торфового горизонту:

Торфовий нерозкладений (Т₁). Горизонт, у якому рослинні залишки нерозкладені або слабо розкладені і майже повністю зберегли свою початкову форму.

Торфовий середньорозкладений (Т₂). Горизонт, у якому рослинні залишки лише частково зберегли свою початкову форму у вигляді окремих шматочків тканин.

Торфовий розкладений (T₃). Горизонт, складений суцільною органічною масою без видимих органічних залишків, яка сильно мажеться.

В сухому холодному кліматі на поверхні грунту формується сухоторфовий горизонт (TJ), який характеризується накопиченням сухого нерозкладеного торфу з рослинними залишками, що зберегли початкову форму.

У верхній частині торфового горизонту звичайно виділяється повсть (О), в якій половина чи більше половини об'єму – це живі рослини.

2. Підстилка (Но) – малопотужний (до 15 см) поверхневий шар різної стадії розкладання органічних речовин, механічно перемішаних з мінеральними компонентами. У лісах підстилка суцільним килимом покриває грунт і має звичайно шарувату будову. Виділяють такі шари підстилки: L – свіжий чи дуже слабо розкладений шар; F – шар розкладання чи ферментації; НТ – шар гуміфікації.

3. Перегнійний горизонт (ТН) – поверхневий органогенний горизонт чорного кольору з вмістом органічних речовин від ЗО до 70%, який складається з добре розкладених рослинних залишків, гумусу, мінеральних компонентів; безструктурний, мажеться, м'який на дотик; утворює перехідні торфово-, торфово-перегнійні та перегнійно-гумусові горизонти.

4. Дернина (Hd) – мінеральний гумусово-акумулятивний горизонт грунту, що формується під трав'яною рослинністю, особливо лучною, утворює дернину і складається на 50% з живих коренів рослин.

5. Степова повсть (Не) – малопотужний (до 10 см) шар на поверхні грунту різного ступеня розкладання залишків трав'яної рослинності, густо переплетений живим корінням.

6. Гумусовий горизонт (Н) – мінеральний гумусово-акумулятивний горизонт, найбільш темнозабарвлений у профілі, з максимальним вмістом (до 30%) органічних речовин. Звичайно залягає у верхній частині профілю (сучасний), але може траплятися в будь-якій його частині (реліктовий). В останньому випадку трансформований більш пізніми процесами грунтоутворення.

7. Орний горизонт (Hop.) – змінений обробітком протягом тривалого часу поверхневий горизонт орних грунтів, сформований із різних горизонтів (якщо глибина обробітку більша, ніж потужність горизонту Н). Від горизонтів, які лежать нижче, відділений ясною рівною межею. На поверхні звичайно має кірку, особливо після дощів, а у нижній частині може виділятися підплужна підошва потужністю до 1 см.

Елювіальні горизонти

1. Підзолистий горизонт (Е) – освітлений, попелястий горизонт у верхній частині профілю підзолистих грунтів; залягає під підстилкою, торфовим, гумусовим чи орним горизонтом і формується під впливом підзолистого процесу, тобто кислотного розкладання мінеральної частини за участі органічних кислот до аморфних продуктів, які виносяться за межі цього горизонту; одночасно можуть виноситися мулуваті частини без їхнього розкладання.

2. Опідзолений горизонт (Не) – сивий чи попелястий горизонт грудкуватої, грудкувато-горіхуватої, рідше плитчастої структури з кремневою присипкою, різного ступеня вираженості, що свідчить про різний ступінь опідзолення грунтів. Залягає під гумусово-акумулятивним горизонтом сірих лісових грунтів.

Серед елювіальних горизонтів виділяється група генетичних горизонтів, формування яких не пов'язане з кислотним гідролізом, хоча за морфологічними ознаками вони можуть бути подібними до підзолистих горизонтів.

3. Лесивований (Е₂) – освітлений, палевий горизонт у верхній частині профілю, який залягає під гумусовим горизонтом і формується під впливом лесиважу, тобто процесу винесення мулу без його попереднього руйнування (лесиваж, або ілімеризація), і відмивання від окисних плівок кристалів невивітрілих первинних мінералів.

У чистому вигляді виділення при польових дослідженнях лесивованих горизонтів утруднене, тому що в їхньому формуванні, крім лесиважу, може брати участь ряд ЕГП: кислотний гідроліз, елювіально-глейовий процес тощо.

4. Осолоділий горизонт (Е₃) – освітлений, білуватий горизонт у верхній частині профілю солодів або осолоділих грунтів, який залягає з поверхні або під гумусовим горизонтом і формується під впливом процесу осолодіння, тобто лужного розкладання мінеральної частини в результаті вторгнення і подальшого видалення з вбирного комплексу обмінного натрію і винесення вниз мулу та аморфних продуктів розкладання мінералів.

5. Елювіально-глейовий горизонт (EGl) – освітлений, білуватий горизонт у верхній або середній частині профілю, що формується в умовах частково промивного водного режиму і при якому відбувається кислотний відновний гідроліз мінеральної частини з винесенням продуктів руйнування з цього горизонту, помітні сліди оглеєння у вигляді іржавих мазків і плям.

6. Сегрегований горизонт (Е4) – освітлений, білуватий горизонт у верхній частині профілю, який формується в результаті відмивання окисних плівок із зерен первинних мінералів і сегрегації продуктів відмивання в щільні скупчення або шлакоподібні конкреції, випадково розкидані в межах цього ж горизонту з частковим винесенням продуктів відмивання за його межі.

Всі елювіальні горизонти характеризуються подібною морфологією, складом і властивостями. Тому кінцевий висновок про генезу того чи іншого елювіального горизонту можна робити тільки після ретельного аналітичного дослідження.

Ілювіальні горизонти

1. Ілювіально-акумулятивний горизонт (І) – ущільнений горизонт, розміщений під елювіальним, у середній частині профілю, характеризується ілювіальним накопиченням глини й аморфних продуктів грунтоутворення. Виділяється в дерново-підзолистих, сірих лісових грунтах, для яких характерне утворення ілювіального горизонту І під впливом серії ЕГП.

2. Ілювіально-глинистий (І) – ущільнений і важкий горизонт, який розміщений під елювіальним у середній частині профілю, характеризується ілювіальним накопиченням глини (мулу), наприклад, в лесивованих грунтах – буроземах; характерна велика кількість глинистих плівок (кутан) на гранях структурних окремостей.

3. Ілювіально-гумусовий (ІН) горизонт розташований під елювіальним у середній частині профілю; горизонт акумуляції гумусу темно-коричневого чи буро-червоно-коричневого кольору, має на гранях структурних окремостей велику кількість темних натіків гумусових з'єднань.

4. Ілювіально-залізистий (Іг) горизонт розташований під елювіальним у середній частині профілю; горизонт акумуляції заліза яскравого жовтого, червоного чи буро-жовтого кольору, який має форму суцільного горизонту або серії звивистих ущільнених прошарків; характерний, наприклад, для залізистих підзолів, буро-тайгових грунтів, підбурів.

5. Ілювіально-А1-Fе-гумусовий (Ihr) горизонт розташований під елювіальним у середній частині профілю; горизонт акумуляції гумусу й окислів алюмінію та заліза темно-бурого або червоно-бурого кольору. По гранях структурних окремостей має темні глянцеві натіки (кутани). Цей горизонт найчастіше зустрічається в Al-Fe-гумусових підзолах, підбурах, буро-тайгових грунтах.

Всі вищеперелічені ілювіальні горизонти характерні для текстурно-диференційованих грунтів лісової зони. Ілювіальні горизонти трапляються і в деяких грунтах лісостепової зони.

6. Солонцевий горизонт (Sl) – сильно ущільнений, важкий горизонт у середній частині профілю, розміщений під елювіальним або гумусово-елювіальним горизонтом і має найтемніший колір у профілі, стовпчасту чи призмоподібну структуру, у великій кількості глянцеві кірочки та плівки по гранях структурних окремостей, а також значну кількість обмінного натрію в грунтовому вбирному комплексі. У випадку слабкого вираження процесу може бути виділений солонцюватий горизонт (isl).

За наявності в профілі легкорозчинних солей виділяється горизонт сольових акумуляцій (Ss), який може формуватися в будь-якій частині профілю залежно від стадії та ступеня засолення (розсолення). Характеризується помітним накопиченням водорозчинних солей у формі налітів, прожилків, псевдоміцелію, гнізд тощо.

У нижній частині профілю грунтів сухостепової і пустельної зон часто виділяється гіпсовий горизонт (Sg), який має в своєму складі помітні накопичення гіпсу у вигляді окремих, розкиданих по горизонту, кристалів або друз.

У профілі грунтів, які характеризуються вторинною акумуляцією карбонатів, виділяється карбонатний горизонт (Sc); він вміщає видимі виділення карбонатів у вигляді налітів, прожилок, псевдоміцелію, білозірки, рідких конкрецій.

У разі розвитку глейових процесів у грунтах виділяються глейовий і глеюватий горизонти. Глеюватий горизонт (gl) – це будь-який горизонт профілю, в якому є окремі сизі або сизуваті плями, що інколи чергуються з іржавими плямами та прожилками. Якщо оглеєння суцільне, то виділяють глейові горизонти (Gl).

Грунтоутворюючі (материнські) породи (Р) – підгрунтовий горизонт (підгрунтя) та гірська порода, з якої сформувався певний грунт; виділяється як найглибший горизонт грунтового профілю, в якому практично немає слідів грунтоутворення. Це твердження дещо умовне тому, що окремі сліди процесів грунтоутворення ходами коренів рослин і тріщинами можна простежити на глибинах до 10-15 м.

Підстеляюча порода (R) – це гірська порода, що залягає нижче від материнської і відрізняється від неї за літологією порід. Грунтове (гідрогенне) оглеєння підкреслюють знизу (Gl), а поверхневе – зверху (GI).

Перехідні горизонти позначають мішаним індексом, який складається із символів відповідних основних горизонтів:

НЕ – гумусово-елювіальний;

НІ – гумусово-ілювіальний;

HSI – гумусово-солонцевий;

EGI – елювіально-глейовий;

HP – перехідний між гумусовим і породою.

Подібних перехідних горизонтів можна виділити значну кількість. Для того, щоб відмітити наявність в основному горизонті ознак інших горизонтів, використовують індекси останніх, які позначають малими буквами зліва від індексу основного горизонту: Не, Ih, Ei, Ph тощо.

Для окремих морфологічних ознак, які відображають модифікацію будови чи властивостей генетичних горизонтів, та наявності новоутворень використовують додаткові символи:

к – карбонатний;

g – кристали гіпсу;

s – солі;

г – м'які залізисто-марганцеві конкреції;

rt – тверді залізисто-марганцеві конкреції;

rk – карбонатні конкреції;

t – уламки щільних порід;

tk – уламки щільних карбонатних порід;

z – копроліти, кротовини;

ор. – орний;

п/ор. – підорний;

dl – делювіальний гумусований;

df – еоловий гумусований; ер – еродований; пл – плантажований; зр – зрошуваний; ос – осушений.

Морфологічна характеристика генетичних горизонтів

Виділивши генетичні горизонти в полі, назвавши їх та позначивши певним основним та додатковим символами, описують морфологічні ознаки, властивості, які визначають суть кожного горизонту. Форма запису має відповідати меті досліджень. Найліпше для опису підходить довільна форма записів. Для цього в польовому щоденнику відводиться не менше двох сторінок, що дає змогу послідовно й детально охарактеризувати морфологічні особливості всіх виділених генетичних горизонтів. Схема морфологічного опису для кожного наступного (зверху вниз) горизонту грунтового профілю може бути такою.

1. Індекс горизонту. Індекс ставиться кінцевий або попередній (польовий).

2. Глибина горизонту в см. Глибина відмічається від верхньої до нижньої межі з зазначенням її варіації, наприклад, горизонт Е 15(18)-22(24) см.

3. Будова горизонту. Починати опис кожного горизонту необхідно з його загальної характеристики та загальних особливостей, переходячи потім до деталей морфології.

Вологість грунту. Визначення вологості грунту має суттєве значення для правильного опису інших морфологічних ознак: кольору, будови, щільності.

Рекомендується така градація польової вологості грунтів:

0 – сухий (наявність у грунті вологи не відчувається в руці,

не холодить її, він не світліє при висиханні, темніє при додаванні води, від дотику поверхня грунту пилить);

1 – свіжий (волога ледь відчувається – холодить руку, не мажеться, грунт світліє при висиханні, темніє при додаванні води);

2 – вологий (у руці помітно відчувається волога, грунт не темніє при додаванні води);

3 – сирий (при легкому стисканні в руці грунт перетворюється в тістоподібну масу, вода не виділяється);

4 – мокрий (при стисканні зразка в руці виділяється вода, вона може просочуватись зі стінок розрізу).

Забарвлення грунту – один із найважливіших діагностичних показників. Його описують як при природній вологості, так і при висиханні зразка. Для цього доцільно в польовому щоденнику робити „мазки", розтираючи грудочки грунту, змочені водою, на листку щоденника нижче індексу горизонту. При висиханні „мазок" дає уявлення про дійсне забарвлення грунту. Забарвлення грунту залежить від освітленості та вологості. Найліпше визначати забарвлення горизонту при рівномірному освітленні передньої стінки розрізу сонцем.

Описуючи колір, необхідно в першу чергу відзначати однорідність (чи неоднорідність) забарвлення. Якщо забарвлення неоднорідне, то необхідно вказати на основний і додатковий кольори, характер неоднорідності: на фоні переважаючого кольору виділяються плями іншого кольору, по-іншому зафарбовані клини, прошарки, плями, прожилки, що зумовлює загальну мозаїчність горизонту, його плямистість. За кількістю плям виділяють такі градації забарвлення грунту:

0 – грунт однорідний (плями відсутні);

1 – слабоплямистий (плями трапляються зрідка та виявляються лише під час уважного їхнього розглядання);

2 – плямистий (плями добре помітні, трапляються на віддалі одна від одної 5-15 см);

3 – сильноплямистий (плями часті, відстань між ними менша 5 см).

Градація забарвлення грунтів за величиною плям:

1 – дрібноплямиста (розмір плям в діаметрі <5 мм);

2 – середньоплямиста (розмір плям в діаметрі 5-15 мм);

3 – сильноплямиста (розмір плям в діаметрі >15 мм).

Якщо описують забарвлення без використання стандартних шкал, то доцільно використовувати різні складні словосполучення. Водночас необхідно встановити основний колір (червоний, бурий, жовтий, сірий, чорний), насиченість цього кольору (темний, світлий), відтінки кольору (сіро-бурий, червоно-бурий, жовто-бурий, чорно-бурий). Перелік таких словосполучень можна знайти в „Польовому визначнику грунтів" (1981).

Гранулометричний склад. Польове визначення гранулометричного складу завжди буде приблизним, але необхідним для загального морфологічного аналізу грунтів у полі. Під час польового визначення гранулометричного складу грунтів застосовують метод мокрого „скачування", який базується на пластичності грунтів, тобто їхній властивості міняти форму в разі механічної дії.

Пропонуються такі критерії польового визначення гранулометричного складу грунтів:

1 – пісок, непластичний (скачати кульки або шнурок неможливо); грунт безструктурний, незв'язний, в сухому стані вільно розсипається; складається з окремих зернин, добре помітних неозброєним оком, інколи з невеликою домішкою дрібних частинок;

2 – супісок, дуже слабопластичний (скачується в неміцну кульку, не скачується в шнурок, при стискуванні між пальцями формується чечевицеподібний коржик); грунт легко розтирається в сухому стані між пальцями до суміші піщаних і важчих частинок з перевагою піщаних на дотик;

3 – суглинок легкий, слабопластичний (скачується в короткі товсті циліндрики, ковбаски, які дають тріщини при згинанні); грунт під час розтирання в сухому стані між пальцями дає тонкодисперсний порошок, в якому відчуваються на дотик піщані зерна;

4 – суглинок середній, середньопластичний (скачується в шнурок діаметром 2-3 мм, який ламається при подальшому скачуванні або дає тріщини під час згинання); грунт унаслідок розтирання в сухому стані між пальцями дає тонкодисперсний порошок, в якому можуть відчуватися на дотик лише окремі піщані зерна;

5 – суглинок важкий, дуже пластичний (скачується в тонкий, менше 2 мм в діаметрі, шнурок, який надламується при згинанні його в кільце діаметром 2-3 см); в сухому стані агрегати можна розтерти в порошок за допомогою ножа, але не пальцями; порошок тонкодисперсний на дотик, без окремих піщаних зерен;

6 – глина, високопластична (скачується в довгий, тонкий, менше 2 мм у діаметрі, шнурок, який згинається без тріщин у кільце діаметром 2-3 см); у сухому стані агрегати важко розтерти ножем до тонкодисперсного однорідного порошку.

Польове визначення гранулометричного складу грунтів уточнюється під час лабораторних аналізів зразків грунту. Якщо будуть виявлені відмінності, то проводять коригування польової грунтової карти.

Структура. Розрізняють морфолого-генетичне й агрофізичне трактування структури. З агрономічної точки зору структурним грунтом називається лише той, в якому переважають агрегати розміром від 0,25 до 7(10) мм, дрібніші (пил) чи більші за розміром агрегати становлять незначну кількість; всі інші грунти (як пилуваті, так і брилуваті чи масивні) вважаються безструктурними.

З морфолого-генетичних позицій поняття структури включає розміри, форму й організацію компонентів грунту і шпарок між ними. Відповідно під структурністю грунтів розуміють їхню здатність розпадатись у природному стані на агрегати того чи іншого розміру й форми. Такі агрегати називають структурними елементами, структурними агрегатами, структурними окремостями, педами. Взаємне розміщення в грунтовому тілі структурних окремостей певної форми й розмірів називається структурою грунту. В морфолого-генетичному розумінні безструктурним грунтом називають: 1) грунт, який не розпадається на природні окремості, а має сипучий стан (пісок чи пил), називають роздільночастинковим; 2) грунт, який виламується великими брилами довільної форми, – безструктурним масивним.

Отже, поняття безструктурного грунту нерівнозначне при агрофізичному та морфолого-генетичному підході. В разі польових досліджень грунтову структуру розглядають з морфолого-генетичних позицій, хоча це не виключає визначення ступеня агрофізичної структурності для орного горизонту під час опису орних грунтів.

З метою стандартизації та уніфікації опису структури грунтів пропонується використовувати класифікацію (табл. 5).

Опис кореневих систем та живої фази грунту. Живою фазою, за трактуванням О.А.Роде, „будемо називати сукупність всіх населяючих грунт живих організмів – мікроорганізмів, грибів, водоростей, а також дрібних безхребетних тварин (найпростіші, черв'яки, комахи та їхні личинки, павукоподібні, багатоніжки, молюски тощо). Корені вищих рослин не треба відносити до живої фази. Тому, описуючи морфологічні ознаки грунтів, необхідно окремо описувати кореневі системи й окремо живу фазу грунту.

Характеризуючи морфологію грунтового горизонту, відмічають кількість коренів за такою шкалою:

Немає коренів – корені невидимі на стінках розрізів

Одиничні корені – 1-2 видимих корені (грубші 1 мм) на стандартній (шириною близько 75 см) стінці розрізу

Корені зрідка – 3-7 видимих коренів (грубші 1 мм) на стінці розрізу

Мало коренів – 7-15 видимих коренів на стінці розрізу

Багато коренів – декілька коренів у межах кожного квадратного дециметра стінки розрізу

Густі корені – корені утворюють суцільну каркасну сітку

Дернина – корені становлять більше 50% об'єму горизонту, горизонт ламається і кришиться з зусиллям

Із зоогенних елементів у грунті найчастіше трапляються залишки тварин, на які необхідно звертати увагу: кістки, панцирі, черепашки, бивні, зуби, роги, луска, пір'я, шерсть, шкаралупа тощо. Виявляючи живі тварини, необхідно звернути увагу на наявність морфологічних елементів, пов'язаних з їхньою життєдіяльністю: екскременти (копроліти) дощових черв'яків та личинок комах, червоточини, кротовини, ховраховини. Під час їхнього опису необхідно відмітити характер матеріалу, який заповнює ці утворення. Крім того, слід відзначати наявність кореневих шпарок, кореневий (дендритів), їхні розміри та форми.

Включення. Включеннями називають предмети, які потрапили в грунт у результаті діяльності людини: черепки, уламки скла, фаянсу, цегли тощо, уламки й лінзи порід, що різко відрізняються за складом від основної маси грунту. В описі грунтового розрізу вказують на їхню наявність, кількість і розподіл у грунтовому профілі. Більшість включень, випадково потрапивши в грунт, не пов’язані генетично з грунтоутворенням.

Відбір грунтових зразків. Після детального опису генетичних горизонтів розпочинають відбір грунтових зразків. На стінці розрізу в межах грунтових горизонтів відмічають глибини, з яких будуть відбирати зразки, і записують їх в щоденник. Зразок відбирають у середній частині горизонту колонкою 10 см. З цілинних грунтів при значній потужності горизонту Н потрібно відбирати середину й окремо весь гумусовий горизонт. Якщо глибина орного горизонту більша 25 см, теж беруть два зразки (0-15 см і 15 см – нижня межа орного горизонту). Якщо потужність

Таблиця 2.5 – Класифікація структурних агрегатів

(за С.А.Захаровим, 1931)

Рід		Вид	Розміри
Тип А. Кубоподібна – рівномірний розвиток за трьома осями
Макроструктурні агрегати
І. Брилувата – агрегати великі, грані й ребра слабо виражені		1. Грубобрилувата 2. Дрібнобрилувата	>10 см 10-5 см
II. Грудкувата – агрегати переважно складні та слабо оформлені		3. Грубогрудкувата 4. Грудкувата 5. Дрібногрудкувата	5-3 см 3-1 см 1-0,5 см
Мезоструктурні агрегати
III. Порошиста – грані й ребра добре виражені, агрегати достатньо оформлені		6. Порошиста	<0,25 см
IV. Горіхувата – більш чи менш правильні форми, поверхня граней порівняно рівна, ребра гострі		7. Грубогоріхувата 8. Горіхувата 9. Дрібногоріхувата	>10 мм 10-7 мм 7-5 мм
V. Зерниста – більш чи менш правильні форми, іноді опуклі, з гранями шерехатими, гладкими чи блискучими		10. Грубозерниста (горіхувата) 11. Зерниста (крупниста) 12.Дрібнозерниста (порошиста)	5-3 мм 3-1 мм 1-0,25 мм
Тип Б. Призмоподібна – розвиток по вертикальній осі
VI. Стовпчаста – правильної форми з добре вираженими гладкими бічними вертикальними гранями, з опуклою „головкою” і нерівною основою	13. Грубостовпчаста 14. Стовпчаста 15. Дрібностовпчаста			>5 см* 5-3 см <3 см
VII. Призматична – з рівними, часто глянцевими поверхнями, гострими ребрами	16. Грубопризматична 17. Призматична 18. Дрібнопризматична			>5 см 5-3 см <3 см

Продовження табл. 2.5

Тип В. Плитоподібна – розвиток переважно за двома горизонтальними осями
VIII. Плитчаста – шарувата з більш чи менш вираженими горизонтальними площинами спайності і з поверхнями різного характеру	19. Сланцювата 20. Плитчаста 21. Пластинчаста 22. Листувата	>5 мм** 5-3 мм 3-1 мм <1 мм
IX. Луската – з порівняно невеликими, часткою вигнутими горизонтальними площинами, і часто гострими ребрами (деяка подібність до луски риб)	23. Шкаралупувата 24. Груболуската 25. Дрібнолуската	>3 мм 3-1 мм <1 мм

Примітки:* Розміри за довжиною горизонтальної осі.

** Розміри за довжиною вертикальної осі.

орного горизонту до 25 см, відбирають один зразок на повну глибину горизонту. В разі великомасштабного картографування грунтів зразки відбирають погоризонтно по всьому профілю із основних розрізів.

За вагою зразки відбирають від 0,5 кг у породі до 1 кг в горизонті Н. Для дослідження структурно-агрегатного складу вага зразка має бути не менше 2 кг. У разі потреби уточнення діагностики грунтів відбирають зразки з верхніх горизонтів піврозрізів. За допомогою них уточнюють гранулометричний склад верхніх горизонтів, вміст гумусу тощо.

Послідовність відбору зразків – від нижніх горизонтів до верхніх. У разі більш глибоких генетичних досліджень зразки відбирають пошарово (через кожні 10 см), враховуючи межі генетичних горизонтів. Зразки відбирають у мішечки. На кожний зразок заповнюють етикетку, її кладуть у мішечок, який зверху підписують. На етикетці пишуть звичайним олівцем дату, номер і адресу розрізу, назву грунту, індекс генетичного горизонту та його глибину, глибину відбору зразка, прізвище дослідника. Бажано зразки з одного розрізу зв'язувати докупи; упаковані зразки складають в ящики для транспортування. Перед відправкою зразки мають бути висушені до повітряно-сухого стану.