3.Структура перехідних зон і континентів.

Основними структурними елементами перехідних зон та континентів є рухомі геосинклінальні пояси, епігеосинклінальні та епіплатформені орогенні пояси і континентальні платформи.    Вчення про геосинкліналі виникло ще у другій половині минулого століття, понад сто років тому. Основоположниками його були американські геологи Д.Хол і Д.Дена. Д.Хол ще у 1857 році вперше показав, що складчасті гірські споруди виникли на місці великих прогинів, заповнених потужними товщами різноманітних морських відкладів. Враховуючи планетарний масштаб і синклінальну форму прогинів, Д.Дена (1873) назвав їх геосинкліналіями. Згодом вчення про геосинкліналі було підхоплене європейськими вченими і поступово перетворилося в чітку наукову концепцію, яка за 100 років свого існування відіграла значну роль у розвитку геологічної науки. Значний вклад у розвиток теорі∙ внесли такі дослідники як Е.Ог, Г.Штілле, Л.Кобер, Ч.Шухерт, А.А.Борисяк, С.М.Бубнов, А.Д.Архангельський, М.С.Шатський, В.В.Білоусов, А.В.Пейве, В.Ю.Хаїн і інші.    У 60-70 роках нашого століття, завдяки значним успіхам у вивченні геології дна океанів, виникла нова глобальна геотектонічна теорія - тектоніка літосферних плит, яка швидко перетворилася в одну із провідних в геологічній науці. Як показує практика, нові відкриття не тільки не заперечили старої емпіричної геосинклінальної теорії, але й дали новий імпульс до ∙∙ подальшого розвитку. Особливо важливим було виявлення подібності порід, які залягають в основі геосинклінальних розрізів з розрізами земної кори сучасних океанів, що дало змогу обгрунтувати закладання геосинкліналей на океанічній корі. Розрізи нижніх частин внутрішніх зон геосинкліналей відомі під назвою офіолітової асоціаці∙(чи просто офіолітів) і представляють послідовне нашрування знизу вверх перидотитів, габро, базальтів, кремнистих порід, вапняків тощо, тобто є аналогами сучасної океанічної кори.    Встановлення цього факту дозволило допустити, що сучасними геосинкліналями є перехідні зони між континентами і океанами тихоокеанського типу з окраїнними морями, острівними дугами і глибоководними жолобами, а також акваторій між континентами типу сучасних Середземного і Карибського морів та морів і островів Індонезійського архіпелагу. З цими зонами пов'язаний комплекс магматичних, метаморфічних і тектонічних процесів, за якими вони можуть бути ідентифіковані і в давніх геосинкліналях.    Протягом останніх десятиліть змінились погляди і на походження та причини розвитку геосинкліналей. Якщо Д.Хол причиною прогинання геосинкліналей вважав нагромадження великої кількості осадків, Д Дена - причину прогинання і зім'яття відкладів у складки вбачав у загальному стисненні (контракці∙) Землі, то в 30-50-х роках, а деякі автори і зараз, причини розвитку геосинкліналей пов'язують з процесами, що відбуваються у верхній мантії під геосинкліналями. В останні роки все більше авторів схиляються до ідеї про розвиток геосинкліналей під впливом глобальних процесів руху і взаємодії літосферних плит.    Найвищою таксономічною одиницею в класифікації геосинклінальних структур є рухомі геосинклінальні пояси. Відомий російський тектоніст В.Ю.Хаїн під рухомими геосинклінальними поясами розуміє пояси глобального масштабу, які виникають на межі літосферних плит - океанічної і континентальної чи двох континентальних, як правило, на корі океанічного типу і тривалий час служать місцями інтенсивного вулканізму та осадконагромадження, перетворюючись, внаслідок свого розвитку, у складчасті гірські споруди з потужною корою континентального типу. Довжина їх визначається багатьма, нерідко десятками тисяч кілометрів, а ширина до 2-3 тис.км.    Існує два основних типи геосинклінальних поясів: окраїнно-континентальний та міжконтинентальний. До першого, окраїнно-континентального типу належить сучасний Західно-Тихоокеанський пояс з його системою окраїнних морів, острівних дуг і глибоководних жолобів, таку ж будову мав, очевидно, у палеозої та мезозої Східно-Тихоокеанський пояс. Типовим міжконтинентальним поясом є Середземноморський, розташований між Східно-Європейською та Китайсько-Корейською континентальними платформами на півночі та Африканською і Індостанською на півдні. Такими ж були у палеозої Урало-Монгольський і Північно-Атлантичний пояси.    Геосинклінальні пояси виникли ще у пізньому протерозої, 1350-1000 млн.років тому, одночасно із відокремленням древніх платформ. Основні з них: Тихоокеанський (його часто поділяють на Західно- і Східно-Тихоокеанський),  Середземноморський, Північно-Атлантичний, Урало-Монгольський і Арктичний. Три останні закінчили свій розвиток в кінці палеозою- на початку мезозою, а Тихоокеанський і Середземноморський пояси, як уже відмічалося, частково продовжують свій розвиток і зараз.    Перераховані геосинклінальні пояси звичайно називають валкими. Поряд з ними розрізняють і два малі геосинклінальні пояси - Внутрішньо-африканський і Бразильський. Останні різняться від великих поясів не тільки розмірами, але й історією розвитку - еволюція їх тривала лише протягом протерозою.    Геосинклінальні пояси поділяють на геосинклінальні області.    Під геосинклінальними областями більшість дослідників розуміють великі сегменти геосинклінальних поясів (довжиною понад 1000 км), які розділені зонами поперечних глибинних розломів і різняться між собою особливостями будови та розвитку. Наприклад, Урало-Монгольський пояс охоплює Уральську, Тянь-Шанську, Центрально-Казахстанську, Алтає-Саянську і Монголо-Охотську області. В свою чергу, кожна область складається у поперечному перерізі із кількох геосинклінальних систем і серединних масивів, які їх розділяють.    Геосинклінальна система - це виразно лінійна структура довжиною понад тисячу і часто (Урал, Аппалачі) до 3000 км при ширині від 200 до 500-600 км, інколи більше. Геосинклінальні системи можуть розташовуватись між платформою і серединним масивом або між двома серединними масивами або займають весь простір між двома платформами ( у такому випадку поняття області і системи збігаються; наприклад, Урал, Кордільєри Північної Америки). Геосинклінальні системи у межах області можуть завершувати свій розвиток одночасно або у різні епохи. Наприклад, геосинклінальні системи Карпат, Великого Кавказу, Альп тощо, розташовані в межах Альпійсько-Гімалайської області вступили у стадію орогенезу в кайнозої, тобто майже одночасно, а в межах Алтає-Саянської області виділяються геосинклінальні системи еволюція яких завершилася у різний час: Західний Саян сформувався у ранньому палеозої, Східний Саян у пізньому протерозої і т.д.    Німецький геолог Г.Штілле (1940) і американський геолог Д.Кей (1942) виділили в межах геосинклінальної системи два принципово різних елементи - зовнішні, що прилягають до платформ, зони (міогеосинкліналі або несправжні геосинкліналі) і внутрішні, що розміщені зі сторони океану, зони (евгеосинкліналі - справжні геосинкліналі). Міогеосинкліналі закладаються на корі континентального типу і характеризуються нагромадженням уламкових та карбонатних товщ.