
- •1.Предмет,завдання,функції ідпу
- •3.Сарматська держава
- •4.Державні утворення першого тис до н.Е.
- •5.Держава і право в період феодальної роздробленості
- •6. Монголо-татарська навала
- •8.Діяльність Данила Галицького
- •9.Правова система Галицько-волинського князівства
- •10.Утворення Великого Князівства Литовського
- •11.Бортьба князів проти польської експансії
- •12.Причини появи козацтва
- •13.Реєстрове козацтво
- •14.Повстання першої пол..17століття
- •15.Кодифікація права в 19 ст
- •16.Декабристський рух
- •Діяльність декабристів Таємні товариства
- •17.Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії
- •18.Державний лад і місцеве самоврядування в Україні в 20-х роках 19 століття
- •19. Суспільний лад в Авмтро угорщині
- •21.Російська окупаційна політика на Західній Україні
18.Державний лад і місцеве самоврядування в Україні в 20-х роках 19 століття
Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.
З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено. У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.
Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний царський служака В. Кочубей.
Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.
Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.
Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпорядковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.
Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.
Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.
19. Суспільний лад в Авмтро угорщині
На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували поміщики, великі торгівці, духовенство. Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом у 1781 році, згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах.
У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. Щоправда, у 1780-х роках цісарем Иосифом II було видано ряд патентів, спрямованих на поліпшення становища селянства. Так, у 1782 році селянам надавалися певні права на вільне обрання професії, передачу майна у спадщину, вільне переселення, вибору дружини чи чоловіка тощо. У 1786 році панщина на селі була обмежена трьома днями на тиждень, або 156 днів на рік. Селянину дозволялося звертатися зі скаргою на господаря до суду.
Ліберальні реформи раптово припинилися зі смертю Иосифа II. Поміщики кинулися повертати втрачені права на селян, посилювати гніт і експлуатацію. За кілька десятиліть селяни повернулися в повну адміністративну залежність від своїх господарів.
Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії у 1848 році не виправдала всіх селянських сподівань. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилася найродю-чіші землі, їм прирізали частину селянських угідь. 44% земельних площ Галичини, 54% — Буковини і 70% — Закарпаття перейшло до рук поміщиків. За користування колишніми общинними землями (лісами, ріками, пасовищами), які після реформи перейшли у приватну власність, селяни були змушені сплачувати певну плату. Навіть сплата викупу за ліквідацію кріпосницьких повинностей носила дискримінаційний характер. Український селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і вп’ятеро більшу, ніж німецький.
І все ж аграрна реформа 1848 року стимулювала розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Все вагомішою ставала роль промислової, банківської, сільської буржуазії, все інтенсивніше формувався робітничий клас як в Австрії загалом, так і на західноукраїнських землях зокрема.
20.Револю́ція 1848—1849 років в Угорщині — демократична революція в Угорщині, що входила до складу Австрійської імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Серед задач революції було встановлення демократичних прав і свобод, ліквідація феодальних пережитків, перед усім в аграрних відносинах, а також досягнення національної незалежності Угорщини. Рушійною силою революції стало ліберальне середнє дворянство та міська інтелігенція. В ході революції було проведено докорінні перетворення соціально-політичного устрою Угорщини, проголошено незалежність від Габсбургів і створено демократичну державу. Незважаючи на значні успіхи, які було досягнуто революційною армією у війні за незалежність, у 1849 році революцію було придушено завдяки діям австрійської армії, анти угорським повстанням національних меншин та участі на прохання австрійського двору російського експедиційного корпусу Івана Паскевича.
2. Початок війни на українських теренах для російської армії був вдалим. Вона зайняла частину Буковини, захопила Східну Галичину, вступила в Карпати. На початку березня 1915 р. було взято фортецю Перемишль («Зрада українців»). Із завойованих територій Галичини і Буковини було створено 4 губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), їх об’єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом» викорінювати «мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских».
Російський націоналізм святкував свій тріумф у Галичині (Д. Дорошенко). Після падіння Перемишля (взято в полон 117 тис. вояків) російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою було заволодіння Угорщиною, відділити її від Австрії. Але успіхи Росії в 1914 р. та на початку 1915р. надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин – убитих і поранених, і 64% солдатів. Не вистачало рушниць, гармат, набоїв. Так, замість потрібних 7 тис. набоїв на кожну гармату було виготовлено 900 тобто у 18 разів менше.
В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. більша частина втраченої у 1914 р території вже в травні – червні була повернута, а в липні – вся Галичина, і значна частина Волині перейшла до їх рук. Німецька армія під час контрнаступу вперше застосувала так званий «гураганний вогонь» На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «гураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати. Ця поразка мала величезне значення для подальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції.Загальна Українська Рада 12 травня 1915р. видала програмну декларацію, якою спробувала декларувати необхідність завоювання незалежності «російською Україною» і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Але Рада незабаром саморозпустилася на знак протесту проти схилення офіційного Відня у бік поляків. Надалі інтереси українства відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Е. Петрушевичем.
Після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла. З осені 1915р. почалася евакуація міст Правобережної України, що стало причиною поширення паніки серед населення. Нечуваний розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Зокрема, знову стала можливою спокійна розмова з російськими політичними діячами. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков, провідний член Російської конституційно-демократичної партії, з думської трибуни назвав цю політику «Європейським скандалом».Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916р. знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. Цей наступ для російського фронту дав небагато.Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: убитих було 1,5 млн. чоловік, поранених біля 4 млн., полонених понад 2 млн.. Незважаючи на зріст військового постачання, армія втратила дух.Йде постійне зростання цін, пересічно у 2 рази.Поволі економіка почала занепадати. Залізниці не справлялися з перевезеннями, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів. У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту.Отже: війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.