Розділ іі наслідки голоду 1946-1947 років в україні

2.1. Соціально-економічні наслідки

Голод 1946-1947 рр. залишив значний відбиток на демографічному розвитку України.

Внаслідок голодомору серед сільського населення поширилася дистрофія. За офіційними повідомленнями на початку 1947 р. в Україні нараховувалося 448 тис. хворих на дистрофією, серед яких 150 тис. перебували у важкому стані й потребували термінової госпіталізації. На травень 1947 р. вже було зареєстровано понад 900 тис. таких хворих. За іншими (неповними) даними, до літа 1947 р. на Україну було зареєстровано більш як 1 млн. хворих на цю хворобу. Поширювався й тиф. Так, лише на Дніпропетровщині за листопад 1947 р. було виявлено близько 1,6 тис. таких хворих.

Що ж до людських втрат, то їх визначити важко, оскільки масштаби трагедії, попри те, що вони були меншими ніж у 1932-1933 рр., надто великі. Лише органи ЗАГСу УРСР зафіксували у 16 східних та Ізмаїльській і Чернівецькій областях 1946 р. 282 тис. померлих, а 1947 р. – більш ніж 528 тис. [48,с.152]

Вже з грудня 1946 р. почався падіж худоби. На 1 січня 1947 р. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося порівняно з 1 січня 1946 р. на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001,8 тис., овець і кіз – на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. голів . Скорочення поголів’я продовжувалося аж до появи зеленого корму.

Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови України. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в невигідні умови порівняно із західними країнами.

Період голоду негативно сказався на свідомості, психології людей, що позначилось на їх поведінці та вчинках як під час продовольчої скрути 1946-1947 рр., так і в подальші роки. Багато хто бачив та розумів сутність існуючої державної системи, однак продовжував покірно жити, чи скоріше існувати у звичному ритмі, пристосовуючись до труднощів, залишаючи своє невдоволення при собі. Голод засвідчив, що позбавлене державної підтримки населення було змушене рятуватися самотужки, часто йдучи на злочини та нелюдські вчинки, переступаючи моральні норми. В основному, протест проти дій влади виражались у розмовах чи у листах до рідних. Проте серед безпартійних і партійців траплялися й ті, хто відкрито чинив опір влади, знаючи, що за свою непокору, буде жорстоко покараний. Ця категорія, попри пасивність та аполітичність більшості населення, становила потенційну загрозу радянській владі, оскільки при нагоді завжди виражала своє невдоволення нею вчинками та антирадянськими висловлюваннями.

Голод суттєво вплинув на криміногенну ситуацію, особливо збільшилась кількість грабунків особистого майна громадян і запасів продовольства. У ІІ половині 1946 р. та І половині 1947 р. кримінальні злочини такого характеру у країні становили 70%. Усе нагадувало війну за шматок хліба голодних проти голодних, оскільки городяни грабували село, а сільські мешканці – місто. Об’єктами нападів ставали магазини, сховища, бази, а також помешкання і господарчі будівлі жителів міст і сіл. Ішли грабувати, часто зі зброєю в руках, організовуючись у групи, робітники, службовці, колгоспники, військовослужбовці, члени ВКП(б), комсомольці і вчорашні фронтовики, які до цього не вчиняли навіть дрібних крадіжок.

Спецслужби фіксували у висловлюваннях людей недовіру до влади й розуміння того, що голод був спричинений не посухою, а радянським державним устроєм. Разом з цим, замість реальної допомоги в голодні 1946-1947 рр. посилюється кримінальне переслідування «розкрадачів» соціалістичної власності, які за статтею 131 Конституції 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу», а 18 статтею Статуту сільськогосподарської артілі – як «зрадники загальної справи колгоспів». [42,с.85]

Отже, мізерний заробіток, необхідність красти чи тікати з колгоспу були єдиним, але не широким арсеналом засобів для селянина, щоб прожити у післявоєнному колгоспі. Вияв реакції людей на цю ситуацію знайшов своє відображення також в народному фольклорі.

На «допомогу» колгоспам у виконанні тих чи інших постанов, проведені сільськогосподарських кампаній були надіслані уповноважені з різних радянських і партійних організацій. Головна функція цих уповноважених, які нерідко не мали аж ніякого відношення до сільськогосподарського виробництва, зводилася до того, аби будь-якою ціною добитися виконання державних планів. Вони несли відповідальність за свою діяльність лише у тому випадку, коли плани заготівель не виконувалися. Зрештою, такий спосіб керівництва колгоспами завдавав великої шкоди розвиткові сільського господарства. Негативні кризові явища в сільському господарстві продовжували наростати аж до вересня 1953 р., коли фактично було визнано крах сталінської аграрної політики.

СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.

Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України. [35,с.187]

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами "показухи" Й окозамилювання. У 1947 р. вони вдалися до скасування карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. остаточно "почистила" кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

Наслідки трагедії українського народу у період 1946-1947 рр.: ускладнення процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села; падіння морального духу населення; невиконання п’ятирічного плану відбудови с/г; виродження нації; недовіра до існуючої влади.