Література

1.Gervais W. Like a camera in the sky? Thinking about God increases public self-awareness and socially desirable responding /Will M.Gervais, Ara Norenzayan //Journal of Experimental Social Psychology. – 2012. – № 48. – Р. 298-302.

2.Henrich J. Markets, religion, community size, and the evolution of fairness and punishment /Joseph Henrich et al. // Science. – 2010. – Vol. 327. – Р. 1480-1484.

3.Norenzayan A. The origin and evolution of religious prosociality /Norenzayan Ara, Shariff Azim F. //Science – 2008. – Vol. 322. – Р. 58-62.

4.Randolph-Seng B. Honesty: one effect of primed religious representations /Randolph-Seng Brandon, Nielsen Michael E. //Тhe international journal for the psychology of religion, 2007. – № 17(4). – Р. 303-315.

5.Roes F. L. Raymond M. Belief in moralizing gods /Roes Frans L., Raymond Michel //Evolution and Human Behavior. – 2003. – № 24. – Р. 126-135.

6.Schjoedt U. Highly religious participants recruit areas of social cognition in personal prayer /Schjoedt U., Stodkilde-Jorgensen H., Geerts A. W., Roepstorff A. //Social Cognitive and Affective Neuroscience. – 2009. – № 4. – Р. 199-207.

Summary

Nadurak V. Religion as a Controlling Factor of the System of Social Morality. Religion as one of the factors which influence the evolution of social morality is investigated in the article. The following conclusions can be made: firstly, religion helps to establish norms and principles that are caused by other, more fundamental controlling factors (a need for coexistence, a biological nature of human being); to entrench in the moral consciousness and to function effectively; secondly, religion played an important role in the development of moral orientations, existence of which is caused by other controlling factors of the system of social morality; thirdly, in the morality of different groups norms caused exclusively by the influence of religion exist because their implementation is intended to achieve the goal determined by religion; fourthly, religions and especially the world religions, played a significant role in the universalization of morality. Keywords: religion, system of social morality, controlling factors, moral consciousness, synergetics.

УДК 167:17.021

© Леся Мирутенко

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Амбівалентність імперативів етосу науки

Досліджено ґенезис і специфіку норм і цінностей етосу науки, їх амбівалентний характер і неоднозначність морального вибору вченого, відповідального за наслідки своєї професійної діяльності. Ключові слова: етика, мораль, етос, етика науки, етос науки, філософія науки, амбівалентність ціннісного вибору вченого.

У науці, так само як і в інших галузях людської діяльності, взаємостосунки між науковцями та дії кожного з них піддаються певній системі моральних норм і принципів, які регулюють їхню поведінку. Ці норми можна розділити на три групи. До першої групи відносяться вселюдські вимоги та заборони, такі як “не вкради”, “не бреши”. В науці подібним до крадіжки є плагіат, коли вчений видає наукові ідеї, результати досліджень, отримані іншим, за свої. До другої групи відносять моральні норми, які слугують утвердженню й захисту специфічних цінностей. Такими цінностями для науки є безкорисливий пошук і відстоювання істини. До третьої групи відносять моральні правила поведінки. У науковому середовищі це правила, що стосуються взаємостосунків науки та вченого із суспільством. Ці етичні норми зазвичай формулюють як проблему наукового пошуку та соціальної відповідальності вченого за результати своєї діяльності.

Отже, до проблематики етики науки відносять також і моральну оцінку пізнавальної діяльності вченого. Ці питання ставили свого часу видатні мислителі. Зокрема, В.Вернадський писав про те, що моральна невдоволеність ученого безперервно зростає і живиться подіями, які відбуваються у світі, здебільшого – негативними. З огляду на це «питання про моральний бік науки – незалежно від релігійного, державного чи філософського розуміння моралі – для вченого стає найважливішим. Воно стає дієвою силою, і з ним доведеться дедалі більше рахуватись» [2, с.396]. А.Айнштайн підкреслював, що «в науці важливі не лише здобутки творчості вченого, його інтелектуальні досягнення, а й його моральні якості – моральна сила, людська велич, чистота думок, вимогливість до себе, об’єктивність, непідкупність суджень, відданість справі, сила характеру, наполегливість у виконанні роботи при найнеймовірніших труднощах...» [3, с.57]. Натомість наука без моральних норм і принципів може призвести до катастрофи – знищення людства.

Саме тому сьогодні залишається актуальним вивчення предметного поля інтересів “етосу науки”, який уже давно увійшов у науковий лексикон. При його визначенні варто брати до уваги те, що наука не є єдиною, монолітною системою, наука – сфера, що складається з багатьох наукових співтовариств, інтереси яких часто не лише не збігаються, а й суперечать один одному. «Сучасна наука – це складна мережа колективів, організацій та установ, які взаємодіють одне з одним...» [14, с.25], діючи за певними правилами. Як соціальний інститут наука «покликана стимулювати зростання наукового знання, забезпечувати об’єктивну оцінку внеску кожного вченого, …відповідає за визнання чи відхилення тих або тих наукових досягнень усім науковим співтовариством. Члени наукового співтовариства повинні відповідати прийнятим у науці нормам і цінностям» [10, с.560]. Тож “етос науки” стає важливою характеристикою науки.

Мета нашої наукової розвідки – проаналізувати зміст поняття “етос науки” в сучасній філософській довідниково-словниковій та критичній літературі. Відповідно завдання дослідження – проаналізувавши визначення цього поняття, окреслити предметне поле інтересів “етосу науки”. Об’єктом аналізу є сучасний філософський, етично забарвлений методологічний дискурс, предметом – евристичний потенціал змісту поняття “етос науки”.

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що в сучасній науковій літературі проблеми, пов’язані з поняттями “етос”, “етос науки” та колом його інтересів обговорюється досить жваво. Ґенезу поняття “етос” досліджували такі науковці в галузі етики, як А.Гусейнов, Р.Апресян, В.Малахов, О.Пустовіт, Т.Аболіна, А.Єрмоленко, О.Кисельова, Е.Малярчук, В.Верлока та ін. Поняття “етос науки” сформулював соціолог Р.Мертон, а розвивали його послідовники, зокрема, Р.Барбер, Я.Мітрофф. Предметне поле етосу науки досліджують П.Киященко, Є.Мирська, В.Стьопін, В.Моісеєв, Вл.Візгін, Вік.Візгін, М.Розов, В.Розін, Б.Пружинін, Н.Дьоміна, В.Аршинов, А.Блінов, І.Герасимова, В.Кізіма, Л.Бевзенко та ін.

«Етос науки» є одним з основних понять сучасної філософії, соціології та епістемології науки, яке відіграє центральну роль у тих галузях рефлексії, в яких наука осмислюється як когнітивна практика співтовариства учених. Проблема етичних норм і моральних цінностей, що регулюватимуть стосунки між ученими в науковому співтоваристві та між ученим і науковим співтовариством широко розглядається сучасними науковцями. Проте більшість видань словниково-довідникової літератури не дають визначення поняття “етос науки”, зокрема такі як «Філософська енциклопедія. В 5-и томах, за головною редакцією Ф.Константинова (М., 1970) [15]; «Філософський словник» за редакцією В.Шинкарука (К., 1973) [19]; «Філософський енциклопедичний словник» за головною редакцією Л.Ільічева (М., 1983) [17]; «Постмодернізм. Енциклопедія” (упорядники та наукові редактори А.Грицанов та М.Можейко. Минск, 2001) [11, с.994]; «Нова філософська енциклопедія. В 4-х томах» за головною редакцією В.Стьопіна (М.,2000, М.,2010) [8, 7]; «Новітній філософський словник. 3-є вид. за головною редакцією А.Грицанова (Минск, 2003) [9]; «Філософський словник соціальних термінів за загальною редакцією В.Андрущенка (Харків, 2005) [20]; «Енциклопедія епістемології та філософії науки» за редакцією І.Касавіна (М., 2009) [23] та ін.

Інші видання досить лаконічно дають визначення цього поняття. Зокрема, у «Філософському словнику» за редакцією І.Фролова (М., 2001), зазначається, що “етос науки” це «сукупність моральних норм, які прийняті науковим товариством» [16, с.704]; С.Лєбєдєв у довіднику “Філософія науки: Словник основних термінів” (М., 2004) визначає “етос науки” як сукупність етичних цінностей, що регулюють стосунки між учасниками наукового співтовариства під час здійснення ними наукової діяльності [див: 4]; “Сучасна західна філософія: Словник” (упорядники В.Малахов і В.Філатов, М., 1991, М., 2001) зазначає, що “етос науки” передбачає не лише сукупність моральних імперативів, які визначають поведінку науковців, ці моральні принципи прийняті науковим товариством [12, с.398; див. також: 13]; С.Некрасов і Н.Некрасова у праці “Філософія науки і техніки: тематичний словник-довідник»” (Орел, 2010) додають, що моральні імперативи, норми, які визначають поведінку вченого, «прийняті у цьому науковому співтоваристві та визначають поведінку вчених» [6, с.169]. Тут конкретизуються моральні норми, прийняті в тому чи тому науковому товаристві. Чи означає це, що не всі наукові товариства можуть прийняти пропоновані моральні імперативи і норми, тобто кожне наукове товариство на свій розсуд формує та вирішує приймати чи не приймати той або той перелік моральних норм і принципів, що мають регулювати їхню наукову діяльність. Чи не означає це, що кожне конкретне наукове товариство може формувати чи не формувати, приймати чи не приймати моральні норми поведінки вченого?

І лише «Філософський енциклопедичний словник» за науковою редакцією Л.Озадовської та Н.Поліщук (К., 2002) дає чи не найширше визначення поняття “етос науки” – «це сукупність найбільш функціонально дієвих, необхідних для життєдіяльності даного наукового співтовариства цінностей, норм поведінки, морально-етичних імперативів. У ньому у своєрідній формі закріплені історичне минуле практики наукового співтовариства, особливості його соціальної організації, усталений спосіб життєдіяльності» [18, с.210-211].

Спробу кодифікації соціальних норм науки здійснив американський соціолог Р.Мертон у 1942 році. Під “етосом” науки він розумів той комплекс цінностей і норм, який відтворюється в науці та приймається вченими. Такий підхід підкреслює самоцінність науки. Концепція вченого виходила з уявлень про науку як утілення вільного пошуку істини та раціональної критичної дискусії. Отже, наука з одного боку, репрезентує цінності демократії, а з іншого, якраз у демократичному суспільстві знаходить оптимальні умови для свого розвитку. Такий свій погляд Р.Мертон сформулював у праці “Нормативна структура науки” [24, р.267-278].

Протилежний підхід у своїх працях продемонстрували М.Фуко і Г.Маркузе. Зокрема, Фуко пояснює науку та наукове пізнання як вираження волі до влади і примусове підкорення дисципліні, сприйняття та концептуального конструювання, а це – джерело антидемократичних тоталітарних сил, які гноблять людину. Маркузе пояснює науку суто інструментально.

На думку Мертона, етос новоєвропейської науки зумовлений впливом таких чинників: етос відповідає основній меті наукової діяльності – систематичне розширення достовірного знання; історично етос науки подібний до цінностей пуританства XVII ст., де надавалось особливого значення цінностям корисності, раціональності та ін. (спирається на концепцію М.Вебера); етос є реалізацією основних стандартів демократичної поведінки. Зрештою, в моралі вчених переплітаються пізнавальні та соціальні компоненти, а дотримуються цих норм не лише тому, що вони ефективні, а й тому, що вони вважаються справедливими.

Концепцію “етосу науки” Мертон використав і для характеристики моральних аспектів взаємостосунків учених у науковому співтоваристві. Тут одночасно присутні конкуренція і спільність інтересів. З одного боку, кожний учений намагається бути першим в отриманні нових знань, а з іншого – панують спільні інтереси підтримки авторитету науки, і зрештою – зміцнення автономії науки, що стимулює до спільної праці науковців.

Суть “етосу науки” Р.Мертон описав за допомогою чотирьох цінностей або імперативів:

- універсалізм; цей імператив відображає об’єктивну природу наукового знання, зміст якого не залежить від того, ким і коли воно отримано, тобто утверджує позаособистісний, об’єктивний характер наукового знання; оцінка будь-якої наукової ідеї чи гіпотези повинна залежати лише від її змісту та відповідати технічним стандартам наукової діяльності, загальним критеріям і правилам доказовості знань, а не від соціальних характеристик її автора, наприклад, його статі, віку, національності, віросповідання, статусу в науковій ієрархії;

- колективізм (спільність); цей імператив відображає загальний характер наукової праці, яка передбачає гласність наукових результатів та їхню загальну власність, тобто стверджує, що результати наукових досліджень є власністю всього наукового співтовариства та суспільства загалом, а не окремих учених або наукових колективів; результати досліджень мають бути відкритими для наукової спільноти; наукові відкриття є результатом соціального співтовариства і належать науковому співтовариству, тому що кожне відкриття має певне наукове підґрунтя, створене попередниками – у першовідкривача немає особливих привілеїв при використанні свого відкриття, однак він отримує повагу і визнання як автор відкриття;

- безкорисливість (незацікавленість); цей імператив стверджує, що головною метою діяльності науковців має бути служіння об’єктивній істині, а не досягнення особистої вигоди; вчені не мають використовувати дослідження та публікації наукових результатів як засіб отримання особистої вигоди (фінансової в тому числі), досягнення престижу в своїй професії, натомість єдиний інтерес і мета праці науковця – осягнення істини та отримання задоволення від розв’язання поставленої проблеми;

- організований скептицизм; цей імператив утверджує критичне ставлення до себе та роботи своїх колег, тобто – заборону на догматичне розуміння Істини в науці; дослідники мають піддавати нищівній критиці та прискіпливій перевірці будь-яке знання – як власні ідеї, так і ідеї своїх колег; кожен учений несе відповідальність за оцінку якості того, що зробив сам і що зроблено його колегами, а також за те, щоб ця оцінка була оголошена на загал.

Отже, за Мертоном, “етос науки” – набір моральних норм, які забезпечують функціювання соціального інституту науки, яких дотримуються вчені при здійсненні наукової діяльності. Відхилення від цих норм, на думку автора, приведуть до деградації наукового товариства, зниження якості отриманого знання, появи псевдонауки.

Однак, як виявилося, цей підхід суто теоретичний. Сучасники піддали критиці переконання Р.Мертона, зазначаючи, що запропоновані цінності є абстрактними і насправді у своїй діяльності вчені порушують їх і не зазнають осуду з боку наукового товариства.

Згодом, під дією такої критики, етос науки доповнено новими нормами як самим Р.Мертоном, так і його колегами й учнями. Зокрема, Р.Барбер запропонував доповнити етос науки цінностями “раціональності” (згідно з якими, вчений прагне не лише істини, а й доказового знання), “емоційної нейтральності” (яка забороняє науковцю керуватись емоціями, особистими симпатією та антипатією при розв’язанні наукових проблем); “незалежності” та “інтелектуальної скромності” [див.: 5]. Цінність “оригінальності” до етосу науки додав сам Р.Мертон.

Науковий етос передбачає розуміння науки з погляду належного у сфері взаємостосунків між науковцями. Насправді, як виявили соціологічні дослідження, поведінка членів наукового товариства, зважаючи на певні обставини (пріоритет у відкритті, система винагород і т. ін.), стає амбівалентною (перебуває у стані вибору між полярними імперативами). Стало зрозуміло, що вибір того чи того імперативу завжди ситуаційний та визначається значною кількістю когнітивних, соціальних і навіть психологічних чинників, які представлені конкретними особистостями.

А.Айнштайн дуже влучно висловився про моральні вчинки людей, які спрямовують їх до наукової діяльності: «Храм науки – будова дуже складна. Різні перебувають у ній люди і духовні сили, які привели їх туди. Хтось займається наукою з гордим відчуттям своєї інтелектуальної переваги; для таких наука є тим видом спорту, який має дати їм повноту життя і задоволення самолюбства. Можна знайти у храмі й інших: вони приносять сюди в жертву продукти свого мозку лише в утилітарних цілях. Якби посланий богом ангел прийшов і вигнав із храму всіх людей, які належать до цих двох категорій, то храм катастрофічно спорожнів би, проте в ньому все-таки залишилися б ще люди як минулого, так і нашого часу» [22, с.8].

Ф.Бекон зауважував, що «одні люди прагнуть знання через вроджену та безмежну цікавість, інші – заради задоволення, треті – щоб надбати авторитет, четверті – щоб отримати перемогу в змаганні та суперечці, більшість – заради матеріальної вигоди і тільки окремі – заради того, щоб даний від Бога дар розуму спрямувати на користь людському роду» [1, с.121]. Свого часу Бекон високо оцінював знання в житті людини. Однак уже тоді, ще задовго до використання досягнень науки у промисловості, він передбачив небезпеку неконтрольованого, не обмеженого етичними цінностями використання результатів пізнання – «якщо таке знання позбавлене благочестя і не спрямоване на досягнення загального для всього людства блага, то воно швидше породить марнославство, ніж принесе серйозний, корисний здобуток» [там само, с.192].

У 70-ті роки ХХ ст., спираючись на результати соціологічних досліджень, учені стали стверджувати, що науковці постійно перебувають у стані вибору між моральними нормами і протилежними їм «контрнормами»: партикуляризмом, зацікавленістю, організованим догматизмом, приховуванням результатів дослідження чи відстоюванням права власності на їх використання та ін.

Суперечливість кожного ціннісного вибору вченого Р.Мертон висвітлив у своїй праці «Амбівалентність ученого». Автор показав протилежно спрямовані нормативні вимоги, на які орієнтуються вчені у своїй науковій діяльності. Він показав, що протилежність норм виявляється практично на кожному етапі наукового дослідження. Тож науковець одночасно повинен: якнайшвидше зробити результати своїх досліджень доступними для колег і передати їх у наукове співтовариство – однак не поспішати з публікацією неперевірених результатів досліджень; сприймати нові ідеї – однак при цьому відстоювати свої найкращі принципи, а не слідувати інтелектуальній моді; прагнути здобувати таке знання, яке дістане високу оцінку колег – однак при цьому працювати, незважаючи на оцінку інших; захищати нові ідеї – однак не підтримувати необачні висновки; знати всі праці попередників і сучасників, які стосуються кола його інтересів – однак при цьому його ерудованість не повинна шкодити самостійності мислення; бути ретельним, уважним у формулюваннях і деталях – однак, не бути педантом, бо це шкодить змісту; завжди пам’ятати, що знання універсальне – однак не забувати, що будь-яке наукове відкриття робить честь нації, представником якої воно здійснене; виховувати нове покоління вчених – однак не надавати викладанню надто багато уваги й часу; навчатись у знаного майстра і наслідувати його – однак не уподібнюватись йому.

Зрозуміло, що «вибір на користь того чи того імперативу завжди ситуативний, контекстуальний і визначається значною кількістю когнітивних, соціальних і навіть психологічних чинників, які “інтегруються” конкретними особистостями» [14, с.24]. Але така амбівалентність засвідчила суперечливість нормативно-ціннісної системи науки, бо вчений завжди постає перед дилемою: «з одного боку, жити і працювати на благо людства, з іншого – в умовах, коли результати його досліджень смертоносні та руйнівні, не накладати на себе ношу відповідальності за наслідки їхнього використання» [5, с.96].

Висновки. Ціннісні орієнтири науки утворюють фундамент її етосу, який має засвоїти вчений, щоб успішно займатися дослідженнями. Видатні вчені здійснили величезний вклад у культуру не лише завдячуючи відкриттям, які вони здійснили, а й тому, що їхня діяльність була зразком новаторства, відданості істині для багатьох поколінь. Ідеалом проголошується принцип рівності всіх дослідників перед істиною й жодні попередні заслуги не беруться до уваги, якщо йдеться про наукові докази. Тож етос науки сучасності є парадигмою демократичної, цивілізованої поведінки вчених, синтезуючи у собі пізнавальні та соціокультурні компоненти. Творці науки дотримуються його імперативів не лише тому, що вони функціонально ефективні та результативні, а й тому, що сприймаються вченими як справедливі. Важливим принципом наукового етосу є вимога наукової чесності при висвітленні результатів дослідження. Вчений може помилятися, повторити вже здійснене відкриття, однак не має права підтасовувати результати і займатися плагіатом. Інститут посилань як обов’язкова умова оформлення наукової статті чи монографії має на меті не лише фіксувати авторство тих або тих ідей і наукових текстів. Він забезпечує чітку селекцію вже відомого в науці та новизни. Інакше не було б стимулу до пошуків нового, в науці з’явилися б нескінченні повтори пройденого і врешті-решт було б підірвано її головну властивість – постійно генерувати нове знання, виходячи за межі звичних і вже відомих уявлень про світ.

Завдання наступних наукових досліджень – простежити еволюцію етосу науки від його класичної до постнекласичної стадії становлення.