Література

1. Арон Р. Критическая философия истории [Електронний ресурс] /Р.Арон; [пер.с фр.] //Избранное: Введение в философию истории: – М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. – 543 с. – Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000782/st009.shtml

2. Вільгельм Дільтей і філософія «духовно-наукового» знання /[за заг. ред. М.Марчука]. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 231 с.

3. Вильгельм Дильтей. Сущность философии /В.Дильтей. – Москва: «Интрада», 2001. – 155с.

4. Горошко Ю.Н. Феноменологическая концепция сознания [Електронний ресурс] /Ю.Н.Горошко //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И.Вернадского. Философия. Социология. – Т.22(61).№3. – Симферополь, 2009. – С. 40-47. – Режим доступу: http://www.tnu.crimea.ua/person_page/goroshko/paper06.pdf

5. История философии: Запад-Россия-Восток (книга третья: Философия XIX – XX в) /[под редакцией проф. Н.В.Мотрошиловой и проф. А.М.Руткевича]. – 2-е изд. – М.: «Греко-латинский кабинет», 1999. – 448 с.

6. Марчук М.Г. Апологія світу життя в методології наук про дух Вільгельма Дільтея /М.Марчук //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 410-411. Філософія. – Чернівці: Рута, 2008. – С. 3-7.

7. Михайлов Игорь. Рецензия на книгу “М.Heidegger. Phaenomenologische der Anschauung und des Ausdrucks” [Електронний ресурс] /И.Михайлов //Логос. – №10. – 1997. – С.154-157. – Режим доступу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/1997_10/09.htm

8. Молчанов В.И. Гуссерль и Дильтей. Предпосылки и методологические процедуры /В.И.Молчанов //Герменевтика. Психология. История. [Вильгельм Дильтей и своременная философия]. Материалы научной конференции РГГУ; [под ред. Н.С.Плотникова]. – М.: Три квадрата, 2002. – С.147-159.

9. Ярошевский М.Г. Дильтеева дихотомия и проблема переживания /М.Г.Ярошевский //Вопросы философии, 1998. – №1. – С. 70-78.

Summary

Rusnak I. W. Diltey’s Philosophical Heritage in Methodological Discourse of the 20^th century. The questions of relevance W.Diltey’s philosophical heritage in the context of modern philosophy is analyzed. The problem of the formation of philosophical knowledge in light of the "existential-anthropological" experience of humanity is also considered. Keywords: Dilthey, hermeneutics, existentialism, modern philosophy, philosophy of life, a philosophical anthropology.

УДК (16)165.62

© Ірина Починок

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Герменевтика науки в інтерпретації м.Гайдеґера

Досліджується герменевтика науки, репрезентована творчістю МартінаМ.Гайдеґера. Обгрунтовано думку, що реалізований М.Гайдеґером герменевтичний підхід до науки сприяє виявленню її ціннісно-смислових аспектів. Ключові слова: герменевтика, інтерпретація, картина світу, метафізика, наука, світогляд, смисл, філософія науки.

В сучасній філософії помітною є тенденція теоретичного синтезу рефлексії науки як системи знання, спеціалізованої діяльності та соціокультурного феномену. Це сприяє адекватному усвідомленню суті науки та формуванню нового типу наукової раціональності. У зв´язку з цим набуває актуальності вчення про науку М.Гайдеґера, зокрема, його ідеї про метафізичні засади наукового пізнання, його переваги та обмеження в осягненні світу. У працях В.Бібіхіна, Х.Брункхорста, П.Гайденко, В.Канке, Б.Маркова, А.Михайлова, І.Михайлова, Н.Мотрошилової, Я.Слініна та інших ця проблема досліджується зазвичай у контексті гайдеґерівської концепції фундаментальної онтології, або історичного розвитку герменевтики. Метою нашої статті є проаналізувати особливості інтерпретації М.Гайдеґером герменевтики науки.

Розуміюча інтерпретація науки в аспекті її сутнісного первня уможливлюється гайдеґерівською універсалізацією герменевтики, її поєднанням із принципами онтології та феноменології. Герменевтично витлумачуючи науку, Гайдеґер виходить з її феноменологічного опису й іде далі, зосереджуючись на сутньому науки та її значенні у світовідношенні людини. У контексті фундаментальної онтології наука постає не лише як система достовірного знання і соціокультурний феномен, а й як один із важливих чинників зміни статусу людини у світі, а отже, й оновлення проблеми смислу буття. У своєму розгорнутому вигляді герменевтика науки охоплює питання, що стосуються її генези та особливостей, зв´язку з технікою і тих загроз людству, що зумовлені неадекватним осмисленням природи науки. Особливу увагу мислитель надає виявленню метафізичних засад науки, оскільки саме це, на його думку, дозволяє глибоко зрозуміти її суть.

В сучасному суспільстві, зазначає Гайдеґер, усталеними є уявлення про науку як цінність культури, сферу виробництва достовірного знання і силу, могутність якої різко зростає, поширюючись на всю земну кулю. Але цим суть науки не вичерпується, в ній, крім простої допитливості та знання, є ще щось інше, приховане. Наближає до правильного розуміння науки уявлення про неї як “теорію дійсного”. Розкриваючи давньогрецькі витоки науки на основі аналізу етимологічного значення термінів “теорія” і “дійсне”, Гайдеґер доходить висновку, що твердження про науку як теорію дійсного набуває свого адекватного значення лише у новоєвропейській думці. “Сучасна наука в якості теорії дійсного не є через те щось саме собою зрозуміле. Вона не просто людське творіння, і не вирвана силою у дійсності, проте суть науки з доконечністю випливає з характеру присутності всього присутнього з того моменту, коли це останнє виявляється в образі предметного протистояння. Цей момент, як і всі інші подібні моменти, сповнений таємниці” [6, с.245].

Специфіка герменевтичного підходу Гайдеґера до науки особливо виявляється в аналізі кризи методології сучасного наукового пізнання. Мислитель вказує на два її аспекти: перший – зовнішний, суть якого полягає у проблематизації смислу наукової діяльності, другий – іманентний, тобто “криза у власному значенні” як загострення суперечностей між засадничими принципами некласичної науки і тими предметами, які вона досліджує. Подолання кризи “вимагає принципово іншої форми досвіду і витлумачення, аніж та, що панує в самих конкретних науках. У стані кризи наукове дослідження набуває філософського спрямування. У такий спосіб науки заявляють, що вони мають потребу в першопочатковому витлумаченні, здійснити яке вони самі собою не спроможні” [7, с.9]. У природничих і соціогуманітарних науках, зазначає Гайдеґер, посилюється рух думки до вихідного розуміння речей, їх даності в дотеоретичному досвіді, але це лише зовнішній бік справи, що стосується суті науки, адже криза засад науки “зовсім не є криза науки самої собою”, яка “йде сьогодні своїм шляхом упевненіше, аніж коли-небудь” [6, с.250].

Гайдеґер вважає, що криза методологічних засад науки – то симптом більш фундаментальної проблеми характеру тієї доконечності, яка неявно зумовлює суть науки, сама не будучи предметом наукової рефлексії. “А проте недоступне до-конечне, яке править у науках, відтісняючи їх сутнє у сферу загадки, є щось важливіше й до того ж істотно інше, аніж просто невпевненість у застосуванні основних понять, внаслідок яких за кожною наукою закріплюється відповідна сфера. Занепокоєння в науках теж виходить далеко за межі простого незабезпечення їх основних понять. В науках відчувається занепокоєння, але звідкіля воно і з якого приводу, ніхто не може сказати, незважаючи на все розмаїття міркувань про науки” [6, с.251].

Досліджуючи питання про природу тієї утаємниченої доконечності, яка пронизує предметну сферу науки, її теорію і всю систему наукового знання, Гайдеґер аналізує новоєвропейську науку, оскільки саме в ній, на його думку, були закладені ті можливості (позитивні та негативні), які повною мірою виявилися в сучасній науці. Ці можливості аналізуються передусім стосовно метафізики і техніки Нового часу. У доповіді “Час картини світу” мислитель трактує науку однопорядково з такими феноменами Нового часу, як машинна техніка, естетизація творів мистецтва, інтерпретація людського діяння як культури, знебоження. Сутнє цих явищ, зокрема науки, він убачає в новоєвропейській метафізиці. “Якщо пощастить дійти до метафізичної основи як обгрунтування новоєвропейської науки, то виходячи з цього можна буде зрозуміти і сутнє Нового часу в цілому” [5, с.42].

Спочатку Гайдеґер дає загальну характеристику новоєвропейської науки в її відмінності від давньогрецької episteme – логічно обгрунтованого знання як інтелектуального споглядання сутностей і середньовічної doctrina – тлумачення божого Одкровення, закріпленого у Святому Писанні. Філософ вказує на такі найважливіші ознаки власне науки:

1. Її дослідницький характер, що передбачає певний спосіб діяння: попередню розробку загальної схеми природних явищ і прив´язування до неї пізнавального процесу як умова його предметності та строгості; змістовне наповнення схеми такими достовірними очевидностями, що слугують основою пояснення невідомого через відоме (наприклад, маса, сила, простір-протяжність, час-тривалість, рух, швидкість, прискорення тощо). На основі такої реальності сформувалося математизоване природознавство.

2. Методична компонента науки. Метод – конкретна реалізація тієї чи тієї схеми природи у науковому дослідженні. Все існуюче і доконечне в природі сприймається як таке, що має значення лише завдяки і в контексті методу. Його застосування дозволяє виокремити інваріантне у мінливому, виявити повноту і повторюваність фактів, дати їм пояснення, сформулювати закони. У природознавстві основним методом є експеримент, якому в гуманітарних науках відповідє критика джерел. Науковий експеримент, слушно зазначає Гайдеґер, то не просто спостереження речей або явищ, як це було у попередні епохи, а цілком інший метод підтвердження чи спростування закону в межах і на основі певного проекту природи. Водночас якісна гомогенність природи уможливила її квантифікацію, завдяки чому в структурі дослідницького процесу головними стають процедури обчислення, які набувають універсального епістемного значення. “Звичайно, – зауважує Гайдеґер, – не слід приймати таке “обчислення” у вузькому значенні числових операцій. Обчислювати – в широкому сутнісному значенні – означає взяти що-небудь до уваги, брати до рогляду, розраховувати на щось, тобто очікувати від нього певного результату. У цьому відношенні будь-яке упредметнення дійсного є обчисленням, однаково, чи простежується тут шляхом каузальних пояснень слідування результату з причин, чи складається картина розглядуваних предметів за допомогою їх морфологічного опису, чи фіксується у своїх засновках той або той системно-серійний взаємозв´язок” [6, с.246].

3.Наука як виробництво. Починаючи з Нового часу, сама наука стає виробництвом: виробництвом нових знань на основі досягнутих результатів і методів, осягненням нових предметних сфер, внутрішньої перебудови науки, її легітимації тощо. Виробничий характер науки створює й “нову породу людей”: на місце вченого-ерудита заступає вчений-дослідник, який активно включається у світ техніки, виявляє свободу творчості та тверезий практицизм, націлюючи свої методи і настанови на тотальне упредметнення сутнього.

У своїй єдності та взаємозумовленості ці ознаки конституюють сутнє новоєвропейської науково-дослідницької діяльності. Перетворення науки в дослідження, вважає Гайдеґер, обгрунтоване метафізично специфічним сприйняттям сутнього і розумінням істини. Головними тут є два моменти. По-перше, все сутнє сприймається у зовнішньому протистоянні людині, але його існування повністю контролюється в процесі дослідження і в цій якості сутнє стає предметом наукового опису та пояснення. По-друге, упредметнення сутнього відбувається у пред-ставленні, тобто людина так ставить перед собою сутнє, що воно саме засвідчує свою достовірність. Наука за допомогою властивих їй способів дослідження, спеціалізації та виробництва вимагає від сутнього звіту про те, “як і наскільки представлення може розпоряджатися ним. Дослідження володіє сутнім тоді, коли може або наперед вирахувати сутнє в його майбутньому плині, або врахувати його як минуле. Завдяки випереджаючому розрахунку – природа, а завдяки обліку заднім числом – історія немовби встановлюються. Природа й історія стають предметом пояснюючого представлення” [6, с.48]. Наукове дослідження власне заподіюється лише за умов, “коли істина перетворюється на достовірність представлення. Уперше сутнє визначається як предметність представлення, а істина – як достовірність представлення у метафізиці Декарта” [6, с.48].

Гайдеґер вважає, що метафізичні засади новоєвропейської науки сформувалися ще раніше в лоні християнської ідеї про індивідуальне спасіння людини. З цим пов´язана кардинальна зміна статусу людини, вона звільняється від середньовічних умовностей і стає самостійним суб´єктом, тобто “тим сутнім, на яке стосовно свого буття і своєї істини спирається все сутнє. Людина стає точкою відліку для сутнього самого собою” [6, с.48]. Йдеться, отже, про утвердження в науці та гносеології позиції суб´єктоцентризму.

Відтак формується специфічна для Нового часу картина світу. Картина означає тут не відображення (художнє чи наукове) дійсності, а щось істотніше. Картина світу – це таке витлумачення світу, завдяки якому природа та історія постають у формі визначеної людиною цілісності та системності, феноменально і ноуменально. Генетично та змістовно вона являє собою універсальний конструкт, який зумовлений самим способом пред-ставлення буття сутнього, і там, де цього немає, світ не стає картиною. Через те й час, коли це відбувається, тобто коли сутнє набуває пред-ставленості, називається новим щодо його попереднього стану. “Не картина світу перетворюється з попередньої середньовічної у новоєвропейську, а світ взагалі стає картиною, і цим відрізняється сутнє Нового часу” [6, с.49]. У такій картині світу сутнє у своєму предметному представленні людині переходить у сферу її компетенції і розпорядження і лише в цій якості воно існує.

Разом з епохальними змінами виникає і такий новий феномен, як статус людини. Людина не просто стає репрезентантом сутнього у значенні його предметності, не лише задає сутньому міру, а й намагається вольовим способом утримати нею ж створений стан справ, трактуючи його як базу для подальшого розгортання своїх сил і здібностей з метою панування над сутнім. То ж не дивно, що разом з перетворенням світу на картину світу, а людини на суб´єкта виникає ідея гуманізму, згідно з якою все сутнє інтерпретується та оцінюється людиноцентристськи.

Наступний етап у розвитку Нового часу Гайдеґер характеризує за допомогою поняття світогляду. Оскільки суспільною домінантою Нового часу є “завоювання світу як картини, то в боротьбі людей за позицію, в якій вони могли б визначати міру сутнього, а отже, у боротьбі світоглядів “Новий час уперше вступає у вирішальний і, очевидно, найбільш тривалий відрізок своєї історії” [6, с.52]. У цій боротьбі людина задіює та використовує необмежений потенціал загального розрахунку, планування й організації, де важливе значення має і наука. “Наука як дослідження є незамінима форма цього самоутвердження у світі, один із шляхів, якими зі швидкістю, невідомою для учасників забігу Новий час прямує до повноти свого єства” [6, с.52].

Гайдеґер доводить, що сутнє сучасної науки і техніки закорінене у такий метафізичній інтерпретації світу і ставлення до нього, за яких усі речі та явища природи, суспільства, історії, культури, в тому числі й людина, постають як об´єкти о-своєння, вольового пере-творення і підкорення, вони – джерело матеріалів, енергії, знання, інформації. Метафізика волі є фундаментом новоєвропейської науки і техніки як «поставу» – нової всесвітньо-історичної форми доступу до світу з метою панування над ним. Сучасні науково-технічні досягнення несуть людині не лише благо, а й велику небезпеку, оскільки змінюють її сутнє і загрожують її існуванню. Найбільшою загрозою для людства, вважає Гайдеґер, є не так атомна бомба, як абсолютизація чистого воління, намагання людини поставити все у світі під контроль, включаючи і контроль над думками.

Охарактеризувавши науку як “теорію дійсного”, Гайдеґер повертається до питання про характер того “непомітного стану речей”, що іманентний сутньому науки. Передусім він аналізує ті зміни, які відбувалися в науці при переході від її класичного до некласичного етапу і зачіпають сферу предметного протистояння. У статті “Наука й осмислення” філософ показує, що це протистояння повністю зберігає своє значення, оскільки наука, зокрема природознавство, не можуть відбутися без визнання існування природи та її закономірностей як предмета природничонаукового дослідження. Але таке предметне протистояння – то лиш один зі способів, яким сутнє, природа в цілому, представляє себе для наукового пізнання. Осягнення природи у схематиці суб´єктно-об´єктного відношення, попри свою доконечність і значущість для науки, не дозволяє збагнути, якою мірою природа у своєму предметному протиставленні виявляє чи не виявляє повноту свого потаємного єства. Ця обмеженість науки однаково виявляється у фізиці, психіатрії, історичній науці, філології тощо. “Ця неспроможність наук закорінена не в тому, що їх установлююче пред-ставлення ніколи не доходить до кінця, а в тому, що предметна протиставленість, у якій виявляється відповідно природа, людина, історичні події, мова, самі собою залишаються в принципі лише одним із способів їх присутності, причому те або те присутнє, звичайно, може, але ніколи не зобов´язане виявитися неодмінно в ньому” [6, с.249].

Є ще й інша, внутрішня обмеженість науки. Наука не здатна своїми засобами адекватно осягнути сутність тієї доконечності, яка їй властива та характеризує її специфіку. Засоби науки розробляються й використовуються з метою дослідження конституйованої наукою предметності, але вони малопридатні для адекватного розуміння сутнього науки. “Якщо науці самій собою відмовлено у можливості науково проникнути у власну сутність, то тим більше наукам закритий доступ до пануючого в їх сутньому доконечного” [6, с.250]. І справа тут не в тому, пише Гайдеґер, що питанню про сутнє науки надається мало уваги, адже, починаючи з Нового часу, до цієї проблеми мислителі постійно виявляли підвищений інтерес. Причина радше в тому, що “невловимій” доконечності в науці властива здатність до самоприховування, вона так облаштована, що її завжди оминають, хоча наука в ній закорінена так, “як річка у своєму джерелі”. Мова йде про такий атрибут науки, як осмислення. “Зрозуміти напрям, у якому річ уже рухається сама собою, – означає побачити її смисл. У проникненні в такий смисл – суть осмислення. Під осмисленням мають на увазі більше, аніж просте усвідомлення чого-небудь. Ми ще далекі від осмислення, доки просто щось усвідомлюємо. Осмислення вимагає більшого. Воно – відданість гідному запитування” [6, с.251].

На думку Гайдеґера, брак осмисленості – головна обмеженість сучасної науки та освіти. Вона особливо виявляється у з´ясуванні природи досліджуваної наукою реальності, сутності квантово-механічних явищ і теорії відносності, евристичного потенціалу наукових ідеалізацій і теоретичних побудов тощо. Ці питання вимагають свого витлумачення та розуміння, що передбачає інтенсивну мисленнєву активність, образні асоціації, інтуїтивні осяяння, тобто максимальну актуалізацію концептуально-методологічного потенціалу науки і вихід на нові горизонти мислення. А проте, відповідаючи на запитання кореспондента про співвідношення науки і філософії, Гайдеґер зазначає, що шляхи і способи науки такі, що вона “не може мислити”, але це не недолік її, а навпаки, її перевага і завдяки цьому вона може утверджуватись і прогресувати у сфері своїх досліджень. Наука, звичайно, неможлива без глибоких міркувань, але не слід ототожнювати науку з мисленням. Важливо глибоко зрозуміти взаємозв´язок між ними, а наразі ситуація тут така, “що ми ще не мислимо по-справжньому” [8, с.150]. Як зауважує мислитель, дотепер людина дуже багато діяла і дуже мало мислила.

Гайдеґер, ясна річ, не заперечує спроможності науки осмислювати існуючий стан справ. Попри обмеженість науки проникнути власними засобами у своє єство, кожен науковець як мисляча людина здатний рухатися на різних рівнях осмислення і досягати його. Неодмінною передумовою цього є усвідомлення людиною історичності свого буття і в цьому контексті – осмислення наукової діяльності. Але будь-яке осмислення не досягається раз і назавжди. Воно – нескінченний процес, який зумовлюється конкретно-історичними умовами нашого буття.

Висновок. Герменевтичний підхід Гайдеґера до науки дозволяє подолати її суто раціоналістичне тлумачення й розкрити її антропологічні виміри. Мислитель показує, що наука за допомогою штучних процедур та ідеалізацій дедалі глибше проникає у дійсність з метою контролю і панування над світом, але її осмислююче значення обмежене, оскільки її засоби унеможливлюють адекватне осягнення сутнього науки та її ролі в розкритті смислових засад буття людини. Гайдеґер неявно вказує на важливість у розв´язанні проблеми смислу буття та позанаукових (міф, релігія, література, мистецтво) форм духовного осягнення світу.