Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
621-622.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2.65 Mб
Скачать

Передумови і процес утворення православного релігійного фонду на буковині у період входження її до складу австрійської монархії

Досліджуються процеси та події, що були ключовими в утворенні Православного релігійного фонду на території Буковини в умовах панування Австрійської імперії. Також висвітлюється процес секуляризації монастирського майна, що й склало основний капітал фонду. Ключові слова: Православний релігійний фонд, церква, єпархія, митрополія, монастирі, маєтки, секуляризація, ченці, клір.

Актуальними нині залишаються питання, що стосуються місця та ролі релігії, зокрема релігійних інституцій у формуванні повноцінної незалежної держави, дослідження яких неможливе без їх осмислення в історичному контексті. Для становлення національно свідомого суспільства кожна людина повинна визначити ціннісні пріоритети, засвоїти вселюдські цінності та сформувати на їх основі власні світоглядні пріоритети, які значною мірою зумовлені культурою соціуму, в якому вона живе. Саме це й спонукає до вивчення питань історії формування та функціювання релігійних організацій, що зіграли важливу роль у духовному розвитку народу, започаткувавши традиції, гідні відтворення та культивування в сучасних умовах.

Метою цієї статті є комплексне дослідження діяльності Православного релігійного фонду на Буковині, створеного після того, як Буковина ввійшла до складу Австрійської імперії. Важливо з´ясувати, що спонукало австрійський уряд до створення єпархіального фонду на основі значних церковно-монастирських володінь, розкрити цілісну картину минулого, проаналізувати здобутки і втрати, що мали місце в діяльності єпархіального (православного) фонду.

Цей фонд у той час був єдиною в своєму роді релігійною інституцією в усій Східній Європі, що проіснувала понад 162 роки й відіграла надзвичайно важливу роль у житті Православної церкви краю. Його значення для церкви і суспільства можна оцінювати по-різному, адже фонд, називаючись Православним, займався й іншими видами діяльності – був орендодавцем значної кількості землі, меценатом австрійської армії під час війни, благочинним для ряду збудованих за його кошти церков, шкіл, утримував штат священиків і забезпечував стипендією окремих студентів.

Важливе значення для цього дослідження мають джерела з фондів Державного архіву Чернівецької області (Фонд № 1, Ф. № 3, Ф. № 320, Ф. № 321). Найважливішим для цієї роботи серед перелічених є Ф. № 321 «Administratia fondului bisericesc ortodox roman din Bucovina» (Адміністрація Православного релігійного фонду Буковини), в якому зберігаються документи, які розкривають утворення Православного фонду, специфіку його діяльності (статут), процес ліквідації. Матеріали цих фондів дають змогу в хронологічному порядку повноцінно відтворити роботу і функції єпархіального фонду, його внутрішню структуру та вивчити документи, які регулювали діяльність фонду і Православної церкви краю загалом. Значної уваги заслуговують шематизми (перший надрукований у православній єпархії 1841 р.) Православної церкви, що знаходяться в бібліотеці краєзнавчого музею м. Чернівці. Саме в них міститься інформація про списки духовних осіб, кількість прихожан і стан церковного майна, що є важливим для цієї роботи.

Дослідження, що стосуються різних аспектів діяльності Православного фонду, зокрема його релігійної роботи, стали предметом наукових студій австрійських, німецьких, румунських, російських та українських дослідників, починаючи з ХІХ ст. Висвітлення цієї теми в контексті різних історичних подій знаходимо у працях сучасних буковинських дослідників В.Ботушанського [2; 3], М.Чучка [15; 16], С.Яремчука [16] та ін. В.Ботушанський, зокрема розкриває господарську діяльність фонду, а М.Чучко – специфіку будівництва храмів. Прагматичнішим у власних наукових розвідках є С.Яремчук. Його дослідження здебільшого ілюструють особливості функціювання Буковинської православної єпархії та її вплив на суспільно-релігійне і духовно-культурне життя краю.

У контексті нашого дослідження важливими є також праці їхніх попередників, російських дослідників, наприклад, Г.Воскресенського [7], який здійснив ґрунтовний аналіз стану Буковинсько-Далматинської митрополії австрійського періоду, В.Мордвинова [10], ієромонаха Гедеона (Губки) [9], які розкривають проблеми історії Православної церкви на Буковині. Вчені значну увагу приділили й діяльності єпархіального фонду. Окремі аспекти, що увиразнюють картину церковно-релігійного життя на Буковині, знайшли своє відображення у працях військового генерала Г.Сплені [13]. В його «Описі Буковини» подано кількісні дані про монастирські обителі, парафії та священнослужителів Буковинської єпархії. Однак джерелом, що найбільш послідовно репрезентує діяльність Православного релігійного фонду, є богословський журнал «Candela» [17]. Також варто відзначити таких дослідників Буковини, як М.Никифорака [11], А.Жуковського [8], які в контексті історичних подій об´єктивно висвітлюють утворення та діяльність фонду. Звичайно, не залишився осторонь зазначеної проблеми і С.Смаль-Стоцький [12], який писав про стан церковних справ на теренах Австрійській монархії та, власне, утворення фонду, що впорядкувало життя в єпархії.

Для повноцінного дослідження поставленої проблеми спочатку необхідно проаналізувати історичне тло, що складалося на той час у краї, та історичні реалії переходу території Буковини від Молдавського воєводства до Австрії.

Як свідчать історичні дані, з 1359 р. південна частина, а з 1367 р. і вся територія Буковини входила до Молдавського воєводства. У його складі після 1514 р. вона опинилася під владою Туреччини, без права мати свою армію та дипломатичні відносини з іншими державами. Оточена з півдня турецькими фортецями і гарнізонами, Молдавія була нездатна до самостійних дій. Дунайські князівства для великих держав були стратегічною зоною, джерелом продовольства для військ і територіальним надбанням. Серед держав, які претендували на Буковину, були Австрія і Росія [див.: 11, с.20].

У складі Молдавського воєводства церкви та монастирі суттєво збагачувалися за рахунок меценатської діяльності воєвод і бояр, які будували численні монастирі та церкви, обдаровували їх маєтками. У результаті, монастирі та єпископи розпоряджалися досить великими володіннями. Однак і сам монастирський клір, його архіпастирі прагнули придбати при можливості більше майна, щоб забезпечити свої потреби на вічні часи. Вони досягали своєї мети частково тим, що скуповували маєтки, а частково тим, що домагалися пожертвувань. Так почали зростати церковні володіння, які свого часу й стали власністю Православного релігійного фонду.

Урегулювання будівництва церков, зокрема й на кошти фундаторів, як стверджує буковинський дослідник М.Чучко, було нормативно оформлене низкою законодавчих актів Молдавського воєводства, в основу якого лягло давнє візантійське ктиторське право, витоки якого треба шукати у канонах (постановах) вселенських соборів і римському праві [див.: 15, с.36].

У цей період Австрія неодноразово починає висувати свої територіальні претензії до Молдавії та Волощини. У 1690 році між представниками Молдавії та Австрії було підписано таємну угоду, в якій говорилося про входження Молдавського князівства до складу Австрії [див.: 5, с.54]. Сама передісторія входження Буковини до складу Австрійської імперії зумовлена тим, що вона перебувала в руках конкуруючих держав – Австрії, Росії, Туреччини. Міжнародні події останньої третини ХVІІІ ст. сприяли приєднанню Буковини до Австрії. Це російсько-турецька війна 1768-1774 і перший поділ Польщі 1772 року [див.: 11, с.21]. Ситуація на сході Європи кардинально змінилася на користь Австрії та Росії за рахунок двох держав: Польщі, яка окупувала чужі території й сама розпадалася зсередини, і Туреччини, яка 1683 р. зазнала поразки під Віднем і після підписання Карловицького договору поступово слабшала.

Росія мала намір завдати нищівного удару Туреччині, Австрія ж, відчуваючи загрозу з боку Росії, виступила посередником між ворогуючими сторонами, претендуючи на країни, які колись тимчасово були під протекторатом Угорщини (Молдавія, Волощина, Галицько-Волинська держава). Нова війна з Туреччиною 1768 р., яку розпочала Російська імперія на чолі з Катериною ІІ, мала на меті здобуття придунайських воєводств – Молдавії і Волощини. Без особливого опору війська імперії окупували Хотинську фортецю, а згодом і всю Молдавію та Волощину, і вже 1770 року представники молдавських бояр їхали у Петербург присягати на вірність цариці Катерині ІІ [див.: 8, с.3].

Запровадивши цивільну адміністрацію у Чернівцях для управління Молдавією на чолі з генерал-майором Черноєвичем, 1771 р. Російська імперія почала висувати вимоги, потрібні для укладення миру з Туреччиною, в яких йшлося про такі поступки: Туреччина повинна була повернути незалежність Криму, Молдавії і Волощині, відшкодувати воєнні збитки і дозволити вільну торгівлю в Середземному і Чорному морях. Тоді Австрія, всупереч підписаним мирним договорам, стає на бік Туреччини в захисті прав Молдавії та Волощини. Підписавши мирну угоду з Пруссією у місті Нейсе, Австрія йде на союз із Туреччиною 6 липня 1771 року («субсидна» або «тугутівська» конвенція), доручивши переговори у Царгороді послу Францу де Паулу Тугуту. Габсбурзька імперія брала на себе зобов’язання добитися миру будь-яким шляхом, зберігши інтереси Туреччини, яка у свою чергу зобов’язувалась уступити Малу Волощину – Олтенію. Заперечення Дивану (дорадчий орган султана) про те, що Коран забороняє віддавати свої землі невірним, відхилили на тій підставі, що на цій території немає збудованих мечетей і немає вірних [див.: 3, с.170]. Ситуація загострилась, але до воєнних дій між Росією і Австрією не дійшло. Росія бачила, що Австрія заручилася допомогою Франції та Пруссії, і вирішила переключити увагу на поділ Польщі, учасником якого стала Австрія. І вже 1772 р. внаслідок цього поділу, Відень отримав Східну Галичину та Лодомерію.

Згодом Росія, за умовами Кучук-Кайнарджійського миру 1774 р., укладеного між Росією і Туреччиною, отримала Азов з округом, обидві Кабарди і Кінбурн з прилеглими до них землями, а у відповідь Порті зобов’язалася повернути Бессарабію, Валахію і Молдавію. Шістнадцята стаття договору, присвячена вказаним територіям, говорить про надання Туреччиною повної свободи сповідувати християнську релігію населенню цих територій, повернення власності православним монастирям, поважання православного духовенства, звільнення від податків у роки війни тощо.

Росія на території Буковини після підписання миру залишила незначні окупаційні війська, про що свідчить доповідь австрійського майора Міга при огляді її кордонів. Австрія, підкупивши російського генерала Рум’янцева, отримала дозвіл ввести свої війська на територію Буковини. І 29 серпня 1774 р. генерал Ельріхсгаузен видав наказ про вторгнення австрійської армії на Буковину. Це завдання було покладено на генералів Сплені та Кісса. Уже до 2 вересня 1774 р. вони зайняли основні пункти на новому кордоні [див.: 3, с.178-183].

Скориставшися слабкістю Османської імперії та незважаючи на побоювання герцогині Марії-Терезії, Франс Йосип ІІ дав завдання обґрунтувати історичне право на щойно окуповану територію. Право Австрії на Буковину обґрунтовували майор Міг та полковник Зегер, які будували його на кількох фактах: 1) апелювали до колишньої належності краю Покуттю; 2) наголошували на правах Польщі та Угорщини на Буковину, до складу яких раніше входив край. Уже 27 жовтня 1774 Йосиф ІІ, ввівши свої війська на всю територію Буковини, видає розпорядження не допускати на територію краю ні турецькі, ні молдавські війська [див.: 3, с.175, 185].

Звичайно, що Туреччина була незадоволена свавіллям імператора, але, розуміючи неспроможність султана вести нову війну, Осяйна Порта змушена була визнати факт переходу земель у власність Габсбургів. Так, врешті, й сталося. 3 квітня 1775 р. було укладено договір про передачу Буковини (крім Хотинської райї) Австрії. На основі трактату, підписаного 7 травня 1775 р. між Австрією і Туреччиною, та Баламутівської конвенції від 2 липня 1776 р. [див.: 2, с.203], Буковина ставала частиною Австрії [див.: 16, с.170]. У заголовку австрійського договору було написано: «Угода від 7 травня 1775 року», а турецького – «Передача Буковини (1775 р.)». Угода складалася з 4 статей, які наголошували на дружніх стосунках двох сторін, та на їх основі для кращого сполучення та суміжності між Трансільванією і провінціями Галичини та Лодомерії, що належать імператорському двору, передати землі краю Австрії у повну власність і розпорядження [див.: 11, с.34]. 25 лютого 1777 р. угоду було ратифіковано, а остаточним приєднанням Буковини до Австрії можна вважати 12 жовтня цього ж року, коли населення Буковини присягнуло на вірність Габсбургам, – як наголошує М.Никифорак [див.: 11, с.39]. Інший буковинський дослідник С.Яремчук [див.: 16, с.170] говорить, що остаточне оволодіння краєм Австрією відбулося 2 червня 1777 р. на основі ратифікації трактатів від 12 травня і 2 липня 1776 року.

Тепер на Буковині встановлювалося правління військової адміністрації, на чолі якої стояв генерал Сплені, а з 1778 року – генерал Енценберг. Під її керівництвом відбувалася перебудова суспільного життя згідно з нормативно-правовою базою Австрії (у 1787 р. правління замінено цивільним і край було приєднано до Галичини). Вища адміністрація Буковини підпорядковувалася Придворній військовій раді у Відні та військовому командуванню у Львові. Край становив окрему автономну одиницю Австрії. 1849 року в імперії приймається конституція і Буковина отримує автономію і титул герцогства. Через зміну устрою імперії 1860 року край знову було приєднано до Галичини, але вже 9 грудня 1862 року автономні права підтверджено і Буковині надано крайовий герб [див.: 5, с.69].

На час приєднання Буковини до Австрії більша частина Православної церкви входила до складу Радівецької (Радауцької) єпархії, яка була частиною Ясської (Молдавської) митрополії, на той час автономної церкви у складі Константинопольського патріархату. Менша частина – Сучавський округ був підпорядкований Ясському митрополиту, якого у м.Сучава представляв вікарій. До Радівецької єпархії належав також Хотинський округ, який залишився у Молдові до 1812 р., коли разом з Бесарабією відійшов до Росії [див.: 16, с.171]. Як зазначає С.Смаль-Стоцький, незабаром австрійська влада впорядкувала церковну структуру. 24 березня 1781 р. Йосиф ІІ видав указ, у якому йшлося про те, що всі парафії та монастирі підпорядковуються Радівецькому єпископу Досифею (Херескулу). 24 квітня 1781 року за сприяння австрійської дипломатії Ясський митрополит Гавриїл (Калімах) відмовився від юрисдикції над Радівецькою єпархією і над православними Буковини, які входили до його єпархії. У відповідь єпископ Досифей відмовився від своєї духовної влади над вірними Радівецької єпархії, які перебували в Молдові. 12 грудня 1781 року імператорською постановою єпископську кафедру перенесено у Чернівці, і 13 лютого 1783 року єпископ Досифей був інтронізований у сан єпископа Чернівецького і Буковинського. Від Йосифа ІІ генералом краю Енцбергом єпископу було вручено золотий хрест.

Для законного (канонічного) існування церковної організації до її складу повинно входити не менше 2-3 архієреїв. Імператор своїм наказом від 4 липня 1783 р. єпископську кафедру приєднав до юрисдикції Карловацького митрополита (з 1848 р. – Сербського Патріарха), що був настоятелем усіх вірних Австрії [див.: 12, с.65]. Але це підпорядкування мало лише догматичний характер. Архієрей у своїх внутрішніх справах користувався майже всіма правами автокефалії. Права і обов’язки митрополита регулювались імператорськими повноваженнями від 30 вересня 1783 р., 13 березня і 26 квітня 1786 р., та 20 липня 1790 р. Вони полягали тільки у розв´язанні внутрішніх питань і здійсненні таїнства священства (хіротонії) над поставленим владою кандидатом на єпископську буковинську кафедру [див.: 10, с.15-16].

Анексувавши Буковину 1774 р., Австрія не тільки впорядкувала приналежність єпископської кафедри, а й ввела істотні зміни безпосередньо для церкви краю. На цей час, як зазначається в описі Буковини, складеному австрійським генералом Габріелем фон Сплені, на Буковині діяв 31 монастир, у яких проживало 466 ченців і 88 черниць, відправи здійснювали 415 священиків і 86 дияконів. Тут була 241 парафіяльна церква [див.: 13, с.40]. Але твердження дослідників і дані богословського журналу Candela не збігаються: наприклад, церковний журнал наводить дані про розташування на території Буковини 10 монастирів і 13 скитів [див.: 17, с.674-675]. Г.Воскресенський пише про 9 великих і 12 малих (скитів) монастирів [див.: 7, с.67]. А.Жуковський у першому томі «Буковина: її минуле і сучасне» зазначає, що на час прилучення Буковини до Австрії в краї існувало 26 чоловічих монастирів, 3 жіночі і 13 скитів, де перебували 466 ченців і 88 черниць [8, с.8]. Сучасний буковинський дослідник В.Ботушанський говорить про 28 (466 ченців і 28 черниць) монастирів станом на 1776 рік [2, с.140]. Уже в «Духовному регламенті» 1786 р. перелічено 10 монастирів і 4 скити. М.Чучко зазначає, що на момент прилучення Чернівецької та Сучавської волостей Молдавського князівства до імперії Габсбургів у краї було 36 монастирів і 241 церква, але після остаточної демаркації австрійсько-турецького кордону число обителей скоротилося від 36 до 28 [15, с.34]. «За даними, опублікованими німецьким істориком Августом Людвігом Шлецером, на Буковині налічувалося до 28 монастирів і скитів. У 1782 році в першому його томі «Staatszeige» 10, с.21, складеному на основі зробленої австрійським генеральним штабом військової зйомки, наведено детальний список усіх населених пунктів Буковини. У цьому списку значиться 28 монастирів» [9]. Та найсуттєвішим є те, що після секуляризації монастирських маєтностей та виданого цісарем Йосифом ІІ «Духовного регламенту», на території Буковини залишилося тільки 3 монастирі: Путна, Драгомирна та Сучавиця (всі три знаходились у Південній Буковині).

На той час Православна церква в Австрійській державі отримала законний статус, який проявлявся у виданому Йосифом ІІ патенті від 20 жовтня 1781 р. про віротерпимість. Він вводив Православну Церкву у правове поле Габсбурської монархії. 19 червня 1783 р. цісар оприлюднив «Tolerance Patent», яким забезпечувалася свобода всім віровизнанням. Отже Православна Церква Буковини, на основі перелічених документів, стає узаконеною владою Австрії та входить до переліку державних церков.

Надавши церкві законного статусу, цісар Йосиф ІІ, вводячи на щойно прилученій території Буковини права та вольності, що діяли в межах Австрійської монархії, та діючи в рамках політики Австрійської держави, – політики освіченого абсолютизму, вирішив секуляризувати церковно-монастирські володіння [див.: 14, с.78].

До цього рішучого кроку цісаря спонукали кілька причин: генерал Сплені та боярин В.Балш запропонували у своєму меморандумі від 1772 року конфіскувати володіння монастирів і виділити їм таку кількість майна, котра необхідна була для їхнього утримання, або ж, за російським прикладом, монастирям необхідно було призначити чітке утримання. Свою пропозицію вони підкріплювали також запевненням, що православне духовенство і так не дуже популярне серед народу, тому його експропріація не викличе негативних настроїв. У віденських придворних установах не повірили цьому запевненню і, зокрема, державний канцлер князь Каунітц наклав на цю пропозицію вето. Це пов’язано з тим, що Порта у Відні висловила рішучу незгоду, згідно з якою конфіскація майна монастирів Буковини, заснованих переважно молдавськими князями, викликала б ускладнення через вперту позицію щодо цього питання тодішнього господаря Молдови. Хоча ці сумніви пізніше й були розвіяні, у Відні використовували всю свою обережність, щоби не входити у протистояння з православним кліром [див.: 4, с.308]. Наступна причина полягала в тому, що 82 маєтки, які повністю або частково належали монастирям (подаровані молдавськими господарями впродовж ХV – ХVІІІ ст.) і на території яких велося примітивне господарство, не приносили високих прибутків. Наприклад, у 1781 р. їх чистий прибуток становив усього 14383 гульдени. Пояснювалися секуляризаційні заходи неефективним використанням монастирських угідь і потребою поліпшення в них господарювання [див.: 2, с.140]. Ще одним поштовхом до секуляризації стало те, що тодішній радівецький єпископ Досифей (Херускул), якому управління його обширними володіннями завдавало багато клопотів, висловив готовність передати це майно державі взамін за щорічно виплачувану ренту і залишити за собою до кінця життя лише Радівці, де була розташована його резиденція. Пропозиція була прийнята імператором Йосифом ІІ, однак не від імені держави, а від Високого двору. Цей приклад наслідували також різні монастирі, незважаючи на те, що деякі, нехай і формально, опиралися проведенню такого рішення, щоби віддати належне волі своїх фундаторів. Ченці вважали, що кожен, хто покладе руку на фундаційне майно, буде проклятий [див.: 4, с.310]. Ці заходи щодо відділення майна від монастирів можна, на нашу думку, розглядати з двох сторін: позитивної та негативної. Перша сторона характеризується тим, що монастирі, маючи у власності багато майна, займалися суєтними справами, відходили від своїх прямих зобов’язань у цьому житті – аскетизм і молитва за всіх вірних. Іншою стороною є те, що у подальшому вилучене майно, яке повинно було працювати на потреби цих же монастирів і духовенства краю, працювало здебільшого на потреби австрійського уряду, а не на утримання церкви і школи.

Секуляризаційні заходи починаються 3 серпня 1782 р., коли постав Православний релігійний фонд на основі імператорського указу, який говорив про секуляризацію маєтків 14 монастирів і скитів [1, арк. 69]. В.Ботушанський наводить дату 8 жовтня цього ж року, а також пише, що впродовж цього й наступного року під цісарське управління перейшли монастирські володіння у Радівцях, Новоселиці, Острі, Кіцмані, Лашківці, Суховерхові, Кліводині, Давидівцях, Путилові, Гаврилівцях, Хлівищах, Горечі, Вилавчому, Хрещатику, Замості, Бабині, Звинячині, Луці, у монастирі черниць у Петрівцях, у жіночих скитах Мамаївців, Вижниці, Волоці та ін. [2, с.140]. А.Жуковський зазначає, що, на підставі цісарського декрету Йосифа ІІ від 24 квітня 1781 року, великі статки, якими володіли монастирі, перейшли у власність Радівецького владики [8, с.8].

19 червня 1783 р. цісар Йосиф ІІ розпорядився власноручним листом, виданим у Чернівцях, що скорочення й ущільнення чернечих (монаших) монастирів повинно проходити лише саме собою, і, що їх землі і фонди забирає адміністрація, а те, що належить чужим духівникам, які живуть поза краєм, конфіскується повністю. З фонду, що виникне внаслідок цього, буде утримуватися весь православний клір і буде збудовано щонайменше одну школу у Сучаві або Чернівцях. Те, що залишиться від таких доходів, повинно бути використано на інші корисні справи [див.: 6, с.84]. 14 січня 1784 р. для управління Буковинським Православним релігійним фондом створено дирекцію маєтків і п’ять господарських управлінь [див.: 14, с.79].

Вища військова рада 4 липня 1783 р. видає розпорядження, на основі якого з секуляризованих земель утворився спеціальний фонд, а у 1785 році створювалося 8 управлінь цими маєтками [див.: 2, с.140]. Найвища ухвала від 14 січня 1784 р. на пропозицію генерала Енценберга регулювала управління лише через стягнення державою маєтків і містила положення, щоби прибутки від маєтків Православного релігійного фонду не переводили у крайову касу, а щоби ними управляти окремо у погодженні з єпископом і православною консисторією. Для управління цим фондом засновувалися дирекція маєтків і п’ять господарських управлінь. У 1785 р. всі маєтки вже перебували під контролем держави. Відокремлення власності від монастирів відбулося без опору духовенства й очікувало свого логічного завершення. І 29 квітня 1786 р. Йосиф ІІ видає «Духовний регламент», який завершував секуляризаційні заходи, вибудовував роботу фонду і започаткував його діяльність.

Висновки. Отже, підводячи підсумок цього дослідження, потрібно зазначити, що крок за кроком у результаті секуляризаційних заходів створювався на Буковині Православний релігійний фонд, який вніс позитивні зрушення в життя церкви. Австрійська імперія на чолі з Йосифом ІІ, маючи чіткі плани щодо цієї території, створила такі умови, за яких православне населення Буковини не нарікало на незаконне відчуження майна від монастирів. На щойно зайнятій території австрійська влада впроваджувала закони, які діяли в межах імперії. Такі дії уряду були спрямовані на регулювання всіх процесів у краї, в тому числі й церковних. Імператор, видавши «Духовний регламент», прагнув мінімізувати видатки та отримати від церкви значні прибутки. Секуляризації також сприяли єпископ Досифей та генерал краю Г. фон Сплені. Вони вимагали від імператора Йосифа ІІ негайної реформації церковної інституції, яка через загальну неграмотність і невиконання пастирями своїх обов’язків занепадала. Тому саме перехід Буковини під протекторат Австрійської влади спричинився до позитивних зрушень у Православній церкві. Він підштовхнув до створення єпархіального фонду, який ставив перед собою завдання опікуватися церковними справами і підняти рівень освіти на Буковині.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]